Кіотський протокол – афера межі тисячоліть? (Частина 3)

Вивчення сонячної активності, клімату і тектонічної активності Землі показало, що ці процеси змінюються синхронно (одночасно), як ніби ними керують з одного центру. В згаданій ситуації в дослідників виникає природня спокуса приписати диригентські функції власної галузі знань сонячним, атмосферним, тектонічним процесам або впливам електромагнітних, магнітних і гравітаційних полів. Але в конкурсі за місце диригента виграє Сонячна система в цілому. У цій проблемі, як з'ясувалося, непогано розумівся Козьма Прутков.

Дивлячись на сонце,
примруж очі свої,
і ти сміливо розгледиш на ньому плями.
     Козьма Прутков.

При русі планет навколо Сонця і взаємодії їх гравітаційних полів виникають синхронні коливання сонячних і планетарних процесів. Періоди коливань залежать від часу обертання планет і Сонця навколо центра ваги Сонячної системи (барицентра), а їх амплітуди (розмаху коливань) залежать від мас планет і їх відстаней до Сонця. Внутрішні процеси небесних тіл також змінюють розмах коливань (Беррі, 2006 а, Berry, 2006).

Коливання сонячної активності викликають, по-перше, важкі планети (Юпітер, Сатурн, Уран, Нептун). При русі по орбітах вони переміщують барицентр щодо центра ваги Сонця (Хлистов та ін, 1992; Freeman, Hasling, 2004). Це переміщення змінює швидкості орбітальних рухів Сонця і планет і впливає на їх внутрішні процеси. По-друге, на Сонце значно впливають приливні сили Юпітера, Венери, Меркурія і Землі. Ці сили розтягують Сонце і зменшують швидкість його обертання навколо осі. Подібним чином фігурист зменшує швидкість свого обертання, розставляючи руки в сторони. Періодичні зміни форми і швидкості руху Сонця призводять до коливань сонячної активності (Беррі, 2006 а, Berry, 2006).

Найбільші переміщення барицентра і приливні сили виникають тоді, коли планети шикуються в лінію по один бік від Сонця. Наприклад, Юпітер, Сатурн, Нептун і Меркурій опиняються на одній лінії кожні 178,7 років. Це один з головних циклів Сонячної системи. Є й інші коротші та довші цикли (Беррі, 1991, 1993), про які буде сказано нижче.

За підвищеннями та зниженнями сонячної активності (СА) спостерігають з 1700 р. Активні області – це ділянки глибшого і холоднішого шару Сонця. Їх видно завдяки сильним магнітним полям, всередину яких не можуть проникнути більш гарячі й яскраві шари сонячної поверхні. На яскравому тлі поверхні вони мають вигляд темних плям (мал. 1). Активні області формують потоки намагніченої плазми й елементарних частинок, а також ультрафіолетове випромінювання, які впливають на магнітне поле Землі, її атмосферу і поверхню.

СА характеризується індексами, при обчисленні яких враховують кількість і розміри площ темних плям. Використовують різні індекси СА. Найвідомішими є числа Вольфа і їх 11-річні цикли (мал. 2). Ці індекси не враховують напрямки магнітних полів. У 20-му (парному) сонячному циклі Вольфа, який почався в жовтні 1964 р, як і в інших парних циклах Вольфа, плями у північній півкулі Сонця мають негативну південну полярність магнітних полів. З цієї причини на графіку мал. 3 парні цикли Вольфа мають негативні значення індексів і є негативними напівперіодами 22-річних циклів Хейла.

Наступний цикл Вольфа № 21 (непарний) характеризується, як і всі непарні цикли Вольфа, позитивними магнітними полями і позитивними індексами Хейла. Облік напрямків магнітних полів сонячних плям перетворює 11-річні цикли Вольфа (мал. 2) на 22-річні цикли Хейла (мал. 3).

Сонце краще тим,
що світить і гріє;
а місяць тільки світить,
і то лише в місячну ніч!
     Козьма Прутков.

Модель сонячної активності (МСА) циклів Хейла, що включає в себе коливання з періодами в 22 і 17,9 років, була виділена з ряду спостережень (мал. 3) за сонячною активністю (СА) в 1700-2000 рр. (Беррі, 2006 а).

Кліматична модель (мал. 3) температур північної півкулі (МТСП), отримана з 300-річного ряду приросту кілець дерева, складається з 12 коливань з періодами від 7 до 230 років, включаючи сонячні періоди в 22 роки і 18 років (Беррі, 2006 а, 2007 б).

Найдивовижнішим є те, що майже всі мaксимуми циклів Хейла збігаються з потеплінням, а мінімуми – з похолоданнями. Фази коливання цих процесів добре синхронізовані, хоча їх амплітуди сильно відрізняються (мал. 3). Ця картина різко суперечить теорії кліматологів. Вони заперечують роль Сонця у формуванні кліматичних змін та існування стабільних коливань клімату. Розпечена плазма сонячного вітру, магнітна полярність якої змінюється кожні 11 років, обтікає Землю і взаємодіє із земною магнітосферою. Поверхня Землі і повітря нагріваються то сильніше, то слабше, в залежності від знаку магнітної полярності активних областей Сонця (Беррі, 1993).

Якщо запитають тебе:
що корисніше, сонце або місяць?
– Відповідь: місяць.
Бо сонце світить вдень,
коли і без того ясно;
а місяць – уночі.
     Козьма Прутков.

Місячно-сонячні приливні сили розтягують земну кулю (атмосферу, гідросферу і літосферу). Ці сили є однією з основних причин синхронних коливань клімату, активності землетрусів і вулканів (http://hpiers.obspm.fr/eop-pc/). При розташуванні Місяця на лінії Сонце – Земля їх приливні сили у центрі Землі не дорівнюють нулю. Тому відбувається переміщення твердого ядра Землі всередині його рідкої оболонки. Ці зміщення внутрішнього ядра відносно геометричного центру рідкого ядра і розтягнення Землі по лінії Сонце-Місяць переміщують вісь обертання Землі, збільшують момент її інерції і зменшують швидкість її обертання (Авсюк, 1996).

Зменшення швидкостей і напрямків обертання Землі (земна вісь рухається подібно осі дитячої дзиги) призводить до синхронних змін течій океанів, рідких внутрішніх шарів Землі і циркуляцій атмосфери. У твердих породах земної кори при цьому змінюються напруги та деформації, активізуються землетруси і вулкани (Беррі, 1991, 1993, 2006 в), а в атмосфері повітря уздовж меридіанів активніше переміщується, чому слідує зниження температур (Сидоренков, 2002). Таке походження одночасних похолодань і підвищень тектонічної активності (мал. 4).

Збільшення швидкостей обертання при зближенні центрів твердого та рідкого ядер Землі, відповідно, зменшує сейсмічну активність, меридіональну циркуляцію атмосфери і підвищує температуру повітря (мал. 4).