• Нашим світом керує примара комунізму. Частина 9: Економічна пастка привиду комунізму

  • Від авторів книги «Дев’ять коментарів про комуністичну партію»
  • Середа, 13 лютого 2019 року

Злий привид компартії не зник після розпаду компартії у Східній Європі

Частина 9: Економічна пастка привиду комунізму

Зміст

Передмова

1. Розвинені західні країни реалізують комунізм під іншою назвою

1) Високі податки і щедре соціальне забезпечення

- Прихований соціалізм

- Високе оподаткування

- Високе соціальне забезпечення

- Високий добробут стимулює моральну деградацію і підсилює протиріччя між багатими і бідними

- Система соціального добробуту формує «культуру бідності»

- Використання лівими політики добробуту для отримання голосів

2) Агресивний економічний інтервенціонізм у західних країнах

- Втручання з боку держави

- Наслідки і реальність інтервенціонізма

3) Соціалістична економіка веде до комуністичного тоталітаризму

2. Модель КПК — соціалістична економіка-фрік

1) Злий дух комунізму не послабила контроль над економікою Китаю

2) Що стоїть за економічним зростанням Китаю

3) Наслідки економічної моделі Китаю

3. Соціалізм веде країни, що розвиваються в глухий кут

1) Комунізм продовжує переслідувати країни Східної Європи

2) Соціалістична економіка зазнала невдачі в країнах, що розвиваються

- Венесуела: соціалізм збанкрутував процвітаючу країну

- Зімбабве: шлях від «хлібного кошика» Африки до голодуючої країни

4. Державна власність і планова економіка: системи рабства

1) Державна власність: тоталітарний хомут

2) Планова економіка приречена на невдачу

5. Марксистська теорія експлуатації: інверсія добра і зла, і розпалювання ненависті

6. Ненависть і заздрість: походження абсолютної зрівнялівки

1) Заохочення економічного егалітаризму: щабель до комунізму

2) Комунізм використовує профспілки для підриву вільних суспільств

7. Комуністичні «ідеали» спокушають людей, ведучи їх до загибелі

Висновок: багатство і світ можна знайти, тільки дотримуючись моралі


Попередня | Перейти до змісту | Наступна

* * *

Передмова

Близько півтора століття тому Карл Маркс опублікував «Капітал», виступаючи за скасування системи приватної власності і заміну її на систему державної власності. Через півстоліття комуністична система державної власності охопила практично третину країн світу.

Після розпаду радянського блоку в 90-х роках ХХ століття, багато східноєвропейських країн були змушені використовувати «шокову терапію», щоб повернутися до ринкової економіки. Інші країни, де з початку не було комуністичних режимів, але які, тим не менш, взяли соціалістичну націоналізацію, а також пережили злидні і лиха, які принесли системи суспільної власності і планової економіки, в підсумку не мали іншого вибору, крім як почати проводити ринкові реформи.

Для досягнення глобального панування привид комунізму почав наступальні дії в усьому світі. Дивлячись на країни, які відмовилися від комунізму чи соціалістичної економічної моделі, можна було подумати, що злий дух комунізму зазнав невдачі. Але насправді все не так просто. Однією з особливостей комуністичної примари є те, що вона не дотримується якихось певних принципів. Її методи і форми постійно змінюються відповідно до ситуації. Вона може відмовитися від частини своїх «принципів» і навіть критикувати їх заради досягнення більш глобальної мети. Особливо гостро це видно в сфері економіки.

Після ретельного аналізу нинішнього стану світової економіки і чинників, які стоять за нею, не можна не помітити, що комуністичний привид запустив свої кігті в кожен її сегмент. Під впливом різних ілюзорних перспектив і сліпого поклоніння уряду, економіка практично кожної країни поступово віддаляється від принципів вільного ринку, втрачає свою моральну основу і тяжіє до комунізму. Прийшов час нам прокинутися, ясно побачити реальну ситуацію і виробити необхідні заходи протидії.

1. Розвинені західні країни реалізують комунізм під іншою назвою

У «Маніфесті Комуністичної партії» Маркс писав, що комуністичну теорію стисло можна узагальнити фразою «знищення приватної власності». Для кожної конкретної людини це означає «скасування буржуазної індивідуальності, буржуазної незалежності і буржуазної свободи». Для суспільства це означає, що «пролетаріат буде використовувати свою політичну перевагу, щоб поступово заволодіти всім капіталом буржуазії, централізувати всі інструменти виробництва в руках держави, тобто пролетаріат, який стане панівним класом» [1].

Для досягнення цієї мети злий дух комунізму використовував насильство і масові вбивства в комуністичних країнах. Але оскільки у вільному суспільстві насильницький комунізм не вітався, комуністичний привид розробив ненасильницькі методи. За допомогою різних видів соціалізму він настільки глибоко вкорінився у різні верстви суспільства, що на поверхні його важко ідентифікувати.

Різні економічні стратегії, які використовуються в західних країнах, на поверхні не мають жодного відношення до соціалізму ні за назвою, ні за формою. Однак вони грають роль обмеження, ослаблення або позбавлення людей права на приватну власність. Вони також послаблюють механізм вільного підприємництва, розширюють державну владу і ведуть суспільство все далі шляхом до соціалізму. Їх методи включають високі податки, щедре соціальне забезпечення і агресивний державний інтервенціонізм.

1) Високі податки і щедре соціальне забезпечення

Однією з важливих особливостей комуністичної або соціалістичної економіки в західних країнах є високе соціальне забезпечення. За нинішньої політики добробуту в західних країнах люди, які приїхали з комуністичних країн, відчувають, що потрапили до іншої комуністичної держави.

Прихований соціалізм

Це уряд не створює жодних цінностей. Його діяльність нагадує стрижку вовни у овець. Всі соціальні виплати беруться з податків або державного боргу, тобто в підсумку вони оплачуються платниками податків. Високе соціальне забезпечення саме по собі є різновидом комунізму, при якому не використовується насильницька революція.

Високе оподаткування — це насильницька націоналізація приватних активів для перерозподілу і економічної діяльності. Фактично це є завуальованим способом поступової відмови від системи приватної власності.

Високе оподаткування — це один із способів побудови системи державної власності і створення загальної зрівнялівки, які зазвичай нав'язують комуністичні режими. Різниця лише в тому, що націоналізація здійснюється до або після процесу виробництва. У комуністичних країнах з плановою економікою засоби виробництва безпосередньо контролюються державою. У західних країнах засоби виробництва контролюються приватниками, але доходи перетворюються в державні активи за допомогою податків і схем перерозподілу. В обох випадках це еквівалентно крадіжці. Просто в західних країнах це реалізується не за допомогою вбивств і насильства, а легальним шляхом за допомогою голосування та законодавства.

Деяка урядова допомога є розумною. Наприклад, допомога постраждалим від стихійних лих або нещасних випадків. Саме ці позитивні аспекти системи добробуту вводять людей в оману і стають виправданням для збільшення податків. У зв'язку з цим високе соціальне забезпечення вже досягло тих же руйнівних масштабів для людей, суспільства і моральних цінностей, як і за часів комуністичної економіки.

За своєю суттю комуністична економіка руйнує в людях людську природу і підсилює їх злу сторону. Це є основною причиною, чому злий дух просуває комуністичні економічні цінності в усьому світі, будь то вільне суспільство або в країни з комуністичним режимом.

Високе оподаткування

У західних країнах високе соціальне забезпечення споживає значну частину бюджетних доходів, які надходять з податків, переведених з приватних капіталів. Іншого способу підтримувати такий рівень щедрості в уряду немає.

Наприклад, в США на соціальне забезпечення і медичне обслуговування витрачається більше половини податкових надходжень. Більше 80% цих грошей беруться з податків на доходи фізичних осіб і податків на соціальне забезпечення; 11% беруться з корпоративного податку [2]. В галузі соціального забезпечення багато західних країн пішли набагато далі, ніж Сполучені Штати, тому їм природно потрібно ще більш високе оподаткування.

За даними Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) за 2016 рік, у 27 країнах з ринковою економікою із 35 розглянутих, ставка податку на доходи фізичних осіб була більше 30%. Дві країни з найвищими податками на прибуток — 54% і 49,4% знаходяться в Європі. Крім того, в деяких країнах Європи їжа або шопінг обкладаються податком на додану вартість, який складає близько 20% [3]. Якщо до цього додати корпоративні та інші податки, то загальна податкова ставка буде ще вищою.

Згідно інших даних, у 1900 році в 20 економічно розвинених країнах прибутковий податок (податок з доходів фізичних осіб) був дуже низьким. Наприклад, найвищий прибутковий податок у той час був у Італії, він становив 10%. В Австралії, Японії та Новій Зеландії ставки прибуткового податку становили близько 5%. Однак до 1950 року максимальна ставка прибуткового податку в цих 20 країнах в середньому становила вже понад 60%. Потім вона поступово знизилася і сьогодні тримається на рівні близько 40% [4].

Високе оподаткування обтяжує не тільки багатих. Бідні також піддаються негативному впливу податків. У той час як у багатьох часто є різні законні способи ухилення від податків, соціальне забезпечення, що надається бідним зменшується в міру того, як їх дохід досягає певного порогу. Виникає ситуація, при якій чим більше працюєш, тим менше соціальне забезпечення.

Високе соціальне забезпечення

У 1942 році британський економіст Вільям Беверідж виступав за державу загального добробуту, за створення «всеосяжної й універсальної системи соціального забезпечення, яка приносить користь всім громадянам». У сучасному суспільстві система високого соціального забезпечення значно розширилася. Вона вже охоплює медичне обслуговування, пенсії, виробничі травми, безробіття, житло, освіту, догляд за дітьми та ін., що далеко виходить за рамки традиційної благодійної допомоги тим, хто тимчасово терміново потребує її.

В одній з доповідей Фонду «Спадщина» говориться, що в 2013 році в США понад сто мільйонів чоловік, тобто близько третини населення країни, отримали соціальну допомогу (за винятком соціального забезпечення та медичної страховки) в середньому в розмірі 9 тис. доларів на людину [5]. Згідно статистики Бюро перепису населення США, в 2016 році близько 12,7% населення Штатів проживало за межею бідності. Однак багато хто може сильно здивуватися, якщо дізнаються, в яких умовах жили ці люди.

Відповідно проведеним урядом опитуванням, 96% батьків у бідних домогосподарствах повідомили, що їхні діти ніколи не голодували. Майже 50% збіднілих домогосподарств жили в окремих будинках, а 40% жили в будинках (малоповерховий будинок на кілька квартир з окремими входами — прим. пер.). Тільки 9% жили в мобільних будинках. 80% мали кондиціонери, 40% — широкоформатні РК-телевізори. Три чверті домогосподарств, які живуть за межею бідності, мали автомобілі [6]. Зарахування такого великого числа людей до категорії «бідних» стало достатньою підставою для розширення системи добробуту.

Рівень соціального забезпечення, наданого урядом США, нижчий середнього рівня в країнах-членах Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР). Більшість людей, які живуть у країнах Північної і Західної Європи, користуються набагато більш високим соціальним забезпеченням, ніж американці.

Наприклад, в Данії навіть найбагатші громадяни довічно користуються мережею соціального захисту, яка включає безкоштовну медичну допомогу, вищу освіту та інші пільги. У Греції до початку економічної кризи громадяни отримували 14 місячних зарплат і виходили на пенсію у віці 61 року, а їх пенсія становила понад 90% від зарплати. Шведи користуються правом на 550 днів безперервно оплачуваної відпустки через хворобу та іншими пільгами.

Розширення системи добробуту, від традиційної тимчасової допомоги в надзвичайній ситуації до соціального забезпечення для всього населення на постійній основі, по суті, є методом, за допомогою якого злий дух поступово нав'язує світові комуністичну економіку.

Високий добробут стимулює моральну деградацію і підсилює суперечності між багатими і бідними

З економічної точки зору суть добробуту полягає в тому, щоб брати гроші у одних людей і передавати їх іншим. Таким чином уряд, який безпосередньо займається перерозподілом коштів, дозволяє великій кількості людей отримувати вигоди, не витрачаючи зусиль. Тобто така система високого добробуту призводить людей до моральної деградації. Особливо добре це можна побачити в країнах Північної Європи.

Шведський вчений Німа Санандаджі підтвердив цю точку зору, використовуючи дані дослідницького проекту «Всесвітній огляд цінностей». На початку 80-х років минулого століття 82% шведів і 80% норвежців були згодні з тим, що «неправильно отримувати державну допомогу, яку ви не заслуговуєте». Однак за результатами опитувань, проведених в Норвегії і Швеції у 2005 і 2008 роках відповідно, тільки 56% норвежців і 61% шведів погодилися з цією заявою [7].

Система високого соціального забезпечення скорочує доходи тих, хто наполегливо працює, і винагороджує тих, хто менш працьовитий і живе за рахунок держави. Згодом це непомітно призводить до спотворення моральних принципів людей. Ті кілька поколінь, які виросли при системі високого добробуту, в значній мірі втратили концепції своїх предків про те, що потрібно покладатися на свою працю, незалежність, відповідальність і старанність. Вони сприймають цю систему як належне і навіть вважають, що добробут є правом людини. У них сформувалася звичка покладатися на уряд і навіть тиснути на нього, щоб отримувати від нього постійну допомогу. Уявлення людей змінилися, і це вже є практично незворотнім. Таким чином диявол використовує метод «варити жабу в теплій воді» (щоб вона не помітила, як звариться). За допомогою системи високого добробуту він підриває моральні засади суспільства.

Крім цього, високе державне соціальне забезпечення позбавило людей, які займаються традиційною добродійністю, можливості робити добрі справи, а тих, хто приймає їх добровільну допомогу, — можливості відчути вдячність.

У традиційному суспільстві допомога бідним була добровільним особистим вчинком. Це робилося або в формі безпосередньої передачі грошей нужденним, виходячи зі співчуття до них, або у формі пожертвування благодійним організаціям, таким як церкви. У такій ситуації були певні благодійники і одержувачі, а можливість отримувати допомогу була привілеєм, а не правом. Одержувачі відчували вдячність благодійникам за доброту. Це почуття подяки стимулювало їх використовувати отриману допомогу на те, щоб докласти більше зусиль і поправити свої справи. Ті, хто отримав таку допомогу і зміг налагодити своє життя, швидше за все, в такій же формі відплатять суспільству. Тобто вони самі стануть у пригоді тим, хто знаходиться в такій же ситуації, в якій вони перебували раніше.

Французький мислитель Алексіс де Токвіль відзначив, що в системі традиційних цінностей благодійність поєднує в собі переваги щедрості і подяки, які спільно покращують суспільство і роблять позитивний вплив на мораль. Крім цього, відносини між благодійником і одержувачем здатні послаблювати протиріччя і антагонізм між багатими і бідними. Тобто при таких відносинах представників обох класів пов'язує, з одного боку, бажання допомогти, а з іншого — почуття вдячності [8].

Роздута сучасна система добробуту обриває зв'язок між благодійниками та одержувачами, роблячи процес благодійності бюрократичним. Сьогодні «благодійниками» є платники податків, які віддають частину свого багатства вимушено, а не діляться ним добровільно. У свою чергу одержувачі не мають ніякого зв'язку з їх благодійниками і, отже, не відчувають ніякої подяки за допомогу.

Токвіль вважав, що соціальний добробут загострив конфлікти між багатими і бідними. Через те, що багатих людей насильно змушують віддавати частину свого багатства, у них буде зростати невдоволення і презирство по відношенню до тих, хто отримує допомогу. У свою чергу бідні, на думку Токвіля, теж будуть відчувати невдоволення, оскільки вони вважають цю матеріальну допомогу належною. У той же час вони ніколи не будуть задоволені нею: «Один клас як і раніше дивиться на світ з острахом і ненавистю, а інший з відчаєм і заздрістю дивиться на свої нещастя» [9].

Високий добробут також стимулює в суспільстві заздрість і політичні конфлікти. Це є черговим методом привиду комунізму, спрямованим на руйнування моральної та соціальної гармонії між людьми. Це добре можна простежити в Греції, після того як в країні вибухнула економічна криза. Різниця лише в тому, що там почалася боротьба не між багатими і бідними, а між середнім класом і елітою. Ухилення від сплати податків у Греції стало «національним видом спорту», як про це писав журнал The Economist з посиланням на грецьких чиновників [10]. Щоб не засмучувати своїх виборців, грецький уряд компенсував зменшення податкових надходжень за допомогою позик і таким чином підтримував добробут на рівні інших європейських країн.

Коли починається економічна криза, як тільки уряд спробує скоротити соціальне забезпечення, це відразу ж викличе невдоволення і опір з боку всього населення, яке звикло до високого рівня життя. Народ відразу ж направить вістря невдоволення на багатих людей і буде вимагати, щоб вони платили більше податків. Все це буде створювати головний біль для уряду. Таким чином буде досягнута мета злого духа — між людьми загостриться ненависть і ворожнеча.

Система соціального забезпечення підсилює уявлення людей про те, що можна отримувати не працюючи, а також послаблює бажання наполегливо працювати і активно розвиватися. Все це, навпаки, завдає тільки шкоду економіці.

У 2010 році троє економістів — Мартін Халла, Маріо Лакнер і Фрідріх Г. Шнайдер провели дослідження щодо держав загального добробуту. Вони прийшли до висновку, що система соціального добробуту стримує прагнення суспільства до активного розвитку і наполегливій праці. Вони також відзначили, що негативний ефект цієї системи проявиться не відразу, а в довгостроковій перспективі. Таким чином, ці три економіста зробили висновок: держави загального благоденства підривають фундамент власної економіки [11].

Система соціального добробуту формує «культуру бідності»

У 2012 році газета «Нью-Йорк таймс» опублікувала статтю із заголовком «Користь від дитячої неписьменності», в якій описується вплив системи добробуту на сім'ї з низьким доходом, які живуть уздовж гір Аппалачі в східній частині США.

У статті зокрема йшлося про те, що багато збіднілих родин у цьому регіоні відмовилися відправляти своїх дітей до школи. Батьки побоювалися, що якщо їхні діти навчаться читати, то вони більше не зможуть отримувати допомогу від держави. У той час кожна така сім'я щомісяця отримувала за урядовою програмою соціального забезпечення чек на 698 доларів аж до досягнення дитиною 18 років [12].

Ця програма допомоги була запущена близько 40 років тому з метою допомогти сім'ям виховувати дітей з фізичними або розумовими вадами. Сьогодні більше 55% дітей, які отримують допомогу по цій програмі, не мають яскраво виражених ознак розумової або фізичної відсталості. Всього в США налічується близько 1,2 мільйона таких дітей, за утримання яких платники податків щороку платять 9 млрд доларів [13].

Система добробуту взаємодіє з негативною стороною людської природи. Підживлюючи один одного, вони формують порочне коло. Незважаючи на добрі наміри тих, хто створює і захищає політику добробуту, вони побічно допомагають комуністичній примарі в її прагненні знищити людство.

Понад століття тому Токвіль зробив пророче зауваження, вказавши на те, що система соціального забезпечення не зможе ефективно розподіляти допомогу дійсно для тих хто її потребує, оскільки неможливо дізнатися, чи дійсно люди збідніли від незалежних від них обставин, або ж це сталося з їхньої вини [14] .

З точки зору економіки, зловживання соціальним забезпеченням створюють додатковий тягар для державного бюджету. З іншого боку, це негативно впливає на дітей, які виросли в цій системі. Відповідно до проведених у 2009 році досліджень, дві третини отримуючих допомогу дітей, продовжували отримувати її і після досягнення повноліття. Тобто не виключено, що вони будуть отримувати соціальну допомогу все життя [15].

В рамках системи добробуту визначення терміна «недієздатність» постійно розширюється, охоплюючи нові категорії людей, які знаходять право на отримання соціальної допомоги. Таким чином збільшується і число голосуючих за збереження і розвиток цієї системи. Критерії, що визначають, хто має право на отримання соціального забезпечення, створюють атмосферу «негативного стимулювання», яка призводить до зловживань цими вигодами. Все це в підсумку веде суспільство до моральної деградації і економічних проблем, допомагаючи комуністичній примарі досягти своєї мети.

Соціальне забезпечення може використовуватися в якості невідкладного заходу для надання допомоги тим, хто дійсно її потребує. Наприклад, при нещасних випадках на виробництві, епідеміях, стихійному лиху та ін. Воно не повинно ставати нормою, через те, що воно не здатне вирішити проблему бідності. Станом на 2014 рік, протягом 50 років з того часу, як президент Джонсон почав свою «війну з бідністю», американські платники податків витратили на оплату соціального забезпечення 2,2 трильйона доларів [16]. Однак, як показують дані Бюро перепису населення США, рівень бідності в країні за останні 40 років залишається практично незмінним [17].

Американський економіст Вільям Артур Нісканен вказав на те, що система соціального забезпечення породила культуру бідності, яка в свою чергу породила залежність від державної допомоги, збільшення числа позашлюбних дітей, злочинів, пов'язаних із насильством, зростання безробіття і кількості абортів. Дослідження Нісканена в масштабах США за 1992 рік показують, що при дії програми допомоги сім'ям з дітьми-утриманцями (AFDC), кожен відсоток зростання обсягів цієї допомоги збільшує кількість одержувачів AFDC на 3%; кількість бідних людей — приблизно на 0,8%; кількість дітей, народжених поза шлюбом, — приблизно на 2,1%; число безробітних дорослих — приблизно на 0,5%. За цих обставин також збільшується кількість абортів і злочинів, пов'язаних з насильством [18]. Результати цих досліджень показують, що високий добробут стимулює у людей залежність від державної допомоги і послаблює почуття особистої відповідальності.

Основною складовою культури бідності є розпад сімей. Економіст Вальтер Едвард Вільямс, вивчаючи колишні і нинішні проблеми бідності серед чорношкірих, виявив, що 85% чорношкірих дітей живуть з матерями-одиначками. Саме цей фактор, на думку економіста, в значній мірі сприяє зростанню бідності серед чорношкірих. Зокрема система соціального забезпечення сприяє цьому явищу, оскільки вона стимулює одиноких матерів не брати відповідальність за свої вчинки. Матері-одиначки можуть отримувати від держави субсидію, допомогу на житло, продовольчі талони та ін. Соціальна допомога зіграла велику роль у збільшенні відсотка дітей, народжених поза шлюбом, і посиленні бідності [19].

Незважаючи на те, що в останні кілька десятиліть добробут безперервно росте, розрив між багатими і бідними також постійно збільшується. Середня зарплата (за вирахуванням інфляції) збільшується повільно, багатство поступово переходить до прошарку найбагатших людей. Уже навіть з'явився клас так званих працюючих бідних. Ліве крило використовує всі ці соціальні проблеми і під прапором боротьби з бідністю підштовхує суспільство до великого уряду, більш високому оподаткуванню і добробуту. Насправді все це тільки ще більше збільшує бідність.

Використання лівими політики добробуту для отримання голосів

Чиновники лівого крила часто стимулюють політику високого добробуту і високих податків. Під красивими гаслами «допомоги бідним», «соціальної справедливості» та подітних. Вони намагаються переконати виборців у своїх благородних цілях, зображуючи із себе людей високої моралі. Але фактично самі ці політики не є тими, хто буде донорами в системі добробуту. Їх метод полягає лише в тому, щоб захопити багатство вищого і середнього класів і розподілити його серед бідних. Оскільки при системі добробуту немає чіткого зв'язку між донором і одержувачем, політики намагаються позиціонувати себе в якості благодійників, які створили цю систему. Вони отримують за це подяку у вигляді голосів тих, хто користується соціальною допомогою. Це явище дуже поширене в США і Європі.

2) Агресивний економічний інтервенціонізм у західних країнах

Втручання з боку держави

Донині уряди західних країн вже глибоко залучені в свої національні економічні системи. Однією з причин цього була політика добробуту, що виникла під впливом ідеології соціалізму. Ця політика значно розширила роль держави в розподілі багатств. Іншим імпульсом для цієї тенденції стала Велика депресія 30-х років минулого століття. Після економічної кризи західне суспільство зазнало глибокого впливу теорії кейнсіанської економіки, яка виступає за активне втручання держави в економіку і регулювання її за допомогою фіскальної політики.

В нормальному суспільстві роль уряду обмежена. Держава втручається в економіку тільки у виняткових випадках, наприклад, під час стихійного лиха або будь-якої іншої кризи. Однак сьогодні кейнсіанство охопило весь світ. Уряди всіх країн намагаються взяти під контроль національну економіку.

Коли уряд відіграє активну роль в економіці, кожна його дія значно впливає на ринок. Нові політичні стратегії держави і закони можуть створювати або руйнувати цілі галузі промисловості, змушуючи підприємства та інвесторів покладатися на рішення уряду. Держава, яка традиційно тільки приймала закони і стежила за їх виконанням, тепер стала провідним гравцем на економічній арені. Як рефері, який сам почав брати участь у футбольному матчі, держава взяла на себе контроль над капіталом і регулювання ринку, замінивши собою приватну економіку і «невидиму руку» на свою «видиму руку».

Активний фінансовий контроль в поєднанні з політикою високого добробуту змусив багато урядів влізти у величезні борги. За даними Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), більше половини держав-членів цієї організації мають державні борги рівні 100% ВВП і навіть більші. Борг деяких країн перевищив 200% від обсягу їх виробництва [20]. Це являє серйозну приховану небезпеку для соціально-економічного розвитку багатьох країн.

Нобелівський лауреат в галузі економіки Рональд Коуз написав кілька наукових робіт, в яких аналізує вплив державного втручання в економіку. У своїх дослідженнях Коуз виявив, що інтервенціоністська політика майже завжди призводить до негативних результатів. На його думку, втручання держави вже настільки велика, що виник ефект, який економісти називають «закон спадної прибутковості» [21].

Однак незважаючи на це, уряди всіх країн продовжують посилювати свою роль в національній економіці. Її контроль над економікою вже досягла небувалого ступеня.

Наслідки і реальність інтервенціонізма

До тепер можна побачити як мінімум два основні наслідки широкого втручання держави в економіку.

По-перше, розширюється влада, роль і масштаб впливу держави. Урядовці все більше вважають, що у них є здібності втручатися в економіку, і що держава відіграє роль рятівника. Це стимулює їх ще активніше контролювати економіку. Неважливо, що це відбувається під час кризи. Якщо держава якось втрутилася в якусь справу, вона буде намагатися зберегти свої розширені повноваження і функції, навіть якщо криза вже минула.

По-друге, інтервенціонізм створює велику залежність від уряду. Коли люди стикаються з труднощами, або коли вільний ринок не може забезпечити очікувані ними доходи, вони будуть вимагати посилення державного втручання для задоволення своїх потреб.

Таким чином формується порочне коло. Влада держави безперервно росте, приватні підприємства безперервно послаблюються, і стає все менше простору для функціонування вільного ринку. Люди, які отримали вигоду від політиків і стали залежними від них, будуть все частіше вимагати, щоб уряд займався розподілом багатства, прийняттям відповідних законів і жорстким контролем над їх виконанням.

На Заході існує потужний політичний рух, який штовхає суспільство вліво. До нього належать як безпосередньо прихильники лівого крила, включаючи соціалістів і комуністів, так і тих, хто спочатку не був пов'язаний з лівим крилом, але поступово потрапив під його вплив. Об'єднання цих різнорідних сил спонукає уряд приймати більш активні заходи для втручання в економіку і функціонування приватних підприємств, поглинаючи нормальну економічну діяльність людей. На поверхні здається, що всі ці соціальні рухи розпочаті самими людьми, але насправді всім цим керує привид комунізму.

Можна побачити, що західні уряди використовують публічну владу і під прапором рівності, а також різних політичних причин, підсилюють інтервенцію і навіть приймають закони, щоб закріпити своє втручання на законодавчому рівні. Немає сумнівів у тому, що така поведінка позбавляє ринкову економіку її головного арбітра — вільної волі народу, нав'язуючи їй волю держави. Уряд безперервно розширює свою владу над ринковою економікою, перетворюючи її в командну економіку. У довгостроковій перспективі всі сфери економіки, а також народний добробут будуть перебувати під державним контролем. Економічні засоби будуть використані для централізації політичної влади, поневолення суспільства і його громадян.

Використовуючи економічну політику, яка на поверхні виглядає цілком нормальною, але поступово схиляється до централізації, диявол крок за кроком веде людство до комунізму.

3) Соціалістична економіка веде до комуністичного тоталітаризму

Високі податки, високий добробут і широке втручання держави є проявами соціалізму в західній капіталістичній системі. Економіка країн Заходу принципово практично не відрізняється від комуністичної планової економіки. Уряди там також маніпулюють економікою від імені держави, використовуючи політичну владу. Щоб заручитися підтримкою з боку громадян, держава намагається позиціювати себе як всемогутнього Бога.

Єдина різниця між жорстким державним інтервенціонізмом на Заході і плановою економікою в комуністичних країнах полягає в тому, що в західних країнах закони і деякі основні аспекти капіталістичної системи захищають людей від повного державного контролю.

Відомий австрійський економіст і філософ Фрідріх Хайек застерігав від контрольованого державою економічного планування та перерозподілу багатств. Він вважав, що це неминуче торкнеться ринку і призведе до зростання тоталітаризму, незалежно від того, чи була система демократичною чи ні. На думку Хайєка, хоч навіть соціалізм в Європі і Північній Америці відрізняється від державної власності і планової економіки, в результаті він досягне такого ж результату. Люди будуть втрачати свободу і засоби до існування, але це буде відбуватися повільніше, не так очевидно і не в такій повній мірі [22].

Як ми вже говорили раніше, Маркс, Енгельс і Ленін розглядали соціалізм як обов'язковий етап на шляху до комунізму. Це можна порівняти з рухом поїзда. Зупинки на проміжних станціях не вплинуть на досягнення поїздом кінцевого пункту призначення. Коли якась країна рухається до соціалізму, то рушійною силою, яка стоїть за нею, є комуністичний привид. Коли людство відмовляється від традицій, будь то в економічній сфері або в інших областях, і приймає комуністичну «систему цінностей», то неважливо, яким темпом воно рухається. Якщо тільки напрямок руху не зміниться, то рано чи пізно воно досягне кінцевої точки.

Кінцевою точкою на цьому шляху є зовсім не рай на Землі, а знищення людства. Насправді, диявол не піклується про те, чи буде створений цей рай, який він обіцяє. Він добре знає, що це брехня, що це всього лише приманка, щоб привести людей до загибелі.

2. Модель КПК — соціалістична економіка-фрік

Коли в Китаї посилилася злидні, створені системою колективної власності і плановою економікою, компартії Китаю (КПК) нічого не залишалося, як почати проводити так звану політику реформ і відкритості, і так звану ринкову економіку. Багато хто вважає, що КПК стала капіталістичною. Але насправді це не так.

1) Злий дух комунізму не послабив контроль над економікою Китаю

КПК волею-неволею довелося послабити пута в економіці, запровадити ринкові механізми і в деякій мірі дозволити приватну власність. Але це зовсім не означає, що комуністичний диявол послабив свій контроль. Якраз навпаки — це прийом, за допомогою якого він підтримує своє існування і обманює світ.

Китайська комуністична модель — це жахливе поєднання соціалізму, етатизму (політика активного втручання держави в усі сфери суспільного та приватного життя — прим. пер.) і ринкової економіки. Хоча в Китаї й існують приватні підприємства, але КПК ніколи не обіцяла людям фундаментального права на приватну власність. Всі ресурси і земля в кінцевому підсумку залишаються в державній власності. У той же час КПК використовує державну владу для суворого контролю над всією економічною діяльністю. В економіці Китаю як і раніше існує масштабне державне планування. По суті, це є економікою влади. При цьому ринок являє собою лише засіб, за допомогою якого держава стимулює виробництво; він не є по-справжньому незалежним, і не існує інституційної системи підтримки вільного ринку.

У Китаї немає чіткої системи прав власності і духу закону. Валютний курс не може вільно регулюватися, капітал не може вільно входити і виходити, іноземні підприємства не можуть вільно працювати. КПК надає підприємствам державні субсидії і податкові пільги для стимулювання експорту з метою перемогти конкурентів у ціновій гонці. Це порушило нормальний порядок світової торгівлі.

Вся економічна діяльність в Китаї спрямована на задоволення політичних потреб партії. Економічна свобода і економічні ресурси компаній і приватних осіб — це політичні придатки, які можуть бути в будь-який час забрані з політичних мотивів. Саме з цієї причини Світова організація торгівлі довгий час відмовлялася визнати Китай країною з ринковою економікою.

Дуже багато людей в урядах західних країн наївно вважали, що економічний розвиток приведе Китай до політичної лібералізації та демократії. Однак натомість КПК використовувала капіталізм як підживлення соціалістичного організму і ще більше посилила своє лідерське положення в країні.

Отримавши в свої руки більше грошей, КПК стала ще більш жорстоко репресувати людей. З липня 1999 року КПК переслідує близько 100 млн людей, які займаються практикою Фалуньгун. Ця війна без стрільби проти загальнолюдських цінностей, таких як правдивість, доброта і терпіння, триває і донині. З 2009 року КПК щорічно витрачає більше 500 млрд юанів (близько 75 млрд доларів США) на так зване «підтримання стабільності», тобто на контроль над населенням.

2) Що стоїть за економічним зростанням Китаю

Зростання ВВП Китаю за останні 40 років змусило дуже багатьох людей повірити в «переваги» соціалістичної економіки. В результаті багато людей на Заході, в тому числі політична і наукова еліта, а також інтелектуали змінили свою думку про соціалістичну економіку і стали захоплюватися високою ефективністю тоталітарних систем. Насправді ж економічна модель КПК невідтворна. Причини економічного зростання, з одного боку, демонструють наявність внутрішніх проблем соціалістичної економічної системи, а з іншого, розкривають ту страшну шкоду, яку приносить економіка аморальної влади.

Економічне зростання Китаю за останні 40 років пояснюється наступними факторами:

По-перше, ослаблення національної економіки та відмова від централізованого планування, а також пожвавлення приватного сектора дали китайській економіці потужний продуктивний стимул. Китайці працьовиті і розумні, проте партія протягом десятиліть не давала їм повною мірою розкрити свій потенціал. Сформований у китайців страх перед бідністю стимулював у них велике бажання заробляти гроші, вивільнивши їх величезну економічну міць.

По-друге, в Китаї масово ринули західні капітал і технології. Командна економіка накопичила в Китаї величезну кількість придатних для використання, але неосвоєних земель, робочої сили і ринків, які можна було назвати золотом з іще не встановленою ціною. Поєднання цих двох чинників розпалило палаючий вогонь китайської економіки. Якби не тоталітарне правління КПК, цей вогонь розгорівся б на кілька десятиліть раніше і був би більш контрольованим і стійким.

Масштаби західних інвестицій в Китай величезні. Згідно опублікованим даним, з 2000 до 2016 року прямі інвестиції США в Китай склали близько 800 млрд доларів [23]. З 1979 по 2015 рік обсяг фактично залучених в Китай іноземних інвестицій в цілому склав близько 1,64 трлн дол [24].

По-третє, західні країни дали КПК особливі преференції для торгівлі і широкий доступ на свій ринок. У травні 2000 року США надала Китаю статус Постійних нормальних торгових відносин (PNTR). 11 грудня 2001 року Китай офіційно вступив до СОТ, і міжнародний ринок широко відчинив для КНР двері.

По-четверте, КПК використовувала для економічного розвитку аморальну модель. За допомогою фактично каторжної праці вона експлуатує робітників і селян, займається насильницьким знесенням будівель і переселенням людей. Все це робиться заради того, щоб розчистити шлях для економічного зростання. Заради короткочасної вигоди КПК ігнорувала забруднення навколишнього середовища та інші небезпеки, вичавлюючи максимальний прибуток від використання землі, людей і ресурсів.

Використовуючи західний капітал, технології та ринки, вигідні умови торгівлі, низьку вартість робочої сили в країні і низьку собівартість продукції, КПК накопичила величезний валютний резерв. Торговий дефіцит між США і Китаєм зріс приблизно з 80 млрд доларів у 2000 році до більш 375 млрд доларів у 2017 році.

У підсумку КПК зруйнувала устої світової торгівлі і заробила величезну кількість валюти. За допомогою моделі «Державна стратегія» КПК краде інтелектуальну власність, намагаючись обігнати інші країни в науково-технічній сфері. Це найбільша крадіжка за всю історію.

Відповідно до опублікованого в 2017 році звіту Комісії щодо розкрадання американської інтелектуальної власності, щорічно підроблені китайські товари, піратське програмне забезпечення і крадіжки комерційних таємниць наносять США збитки в розмірі 225-600 млрд доларів. Це ще не включає широко поширені в Китаї порушення патентного права.

У звіті також говориться, що за останні три роки Сполучені Штати втратили 1,2 трлн доларів через крадіжки інтелектуальної власності, переважна більшість яких відбулася на користь Китаю [25] [26]. У доповіді Управління національної розвідки США за листопад 2015 року говориться, що щорічно кібератаки на підприємства США завдають країні збитків у розмірі 400 млрд доларів, і 90% цих атак виходять від китайського уряду [27].

Таким чином, економічне зростання Китаю підживлювалося ослабленням кайданів соціалістичної ідеології, інвестиціями з розвинених західних країн і аморальною діловою поведінкою КПК. Тобто зростання викликане зовсім не перевагами соціалістичного ладу, і тим більше це не означає, що Китай йде нормальним капіталістичним шляхом. Західні спостерігачі іноді описують недобросовісну бізнес-модель комуністичного Китаю як «державний капіталізм». Це дає партії невиправдані похвали. При тоталітарному режимі компартії, економіка є всього лише політичним інструментом. Зовнішня видимість ринкової економіки — це лише спритний трюк КПК, щоб обдурити весь світ.

Економічна модель КПК створила в світі помилкове враження, що нібито використовуючи міць держави, можна швидко розвивати економіку, а вдаючись до аморальних прийомів, можна перемогти в економічній конкуренції. Це призвело до того, що багато країн стали наввипередки просуватися до соціалістичної держави і активно втручатися в національну економіку. Якщо вважати економічну модель КПК «зразком успіху» і закривати очі на викликану нею катастрофу з правами людини і наслідки моральної деградації, то це рівнозначно тому, що отрутою втамовувати спрагу. Це величезна помилка.

3) Наслідки економічної моделі Китаю

Економічна модель КПК привела суспільство до морального падіння. Привид комунізму хоче, щоб виставляючи напоказ свою економічну міць, Китай продовжував всебічно морально розкладатися. Він хоче за допомогою економіки знищити моральність, щоб люди самовдоволено насолоджувалися економічними вигодами і непомітно для себе дійшли до краю прірви, де їх чекає загибель.

Сьогоднішній Китай затоплений підробками, токсичними продуктами, порнографією, наркотиками, азартними іграми і злочинними угрупованнями. Коли хтось займається корупцією, продає і купує сексуальні послуги, то це не вважається чимось ганебним, а, навпаки, почесним. Криза довіри між людьми, зростаючий розрив між багатими і бідними супроводжуються соціальною боротьбою і зловживаннями в сфері правосуддя. Громадяни закривають очі на страждання своїх співвітчизників. Партійні чиновники використовують свою владу для накопичення багатства. Рівень корумпованості чиновників КПК вже перевищила всі мислимі межі. У країні широко поширене явище «дрібний чиновник-корупціонер», не кажучи вже про великих чиновників, які привласнюють мільярди і навіть десятки мільярдів державних коштів. У світі немає жодної країни, де б уряд був настільки корумпованим і морально розкладеним, як при КПК.

У жовтні 2011 року в м Фошань провінції Гуандун стався інцидент з Сяо Юе-Юе, яка потрясла весь світ. Дворічну дівчинку Ван Юе (з дитячим прізвиськом «Сяо Юе-Юе») збив мікроавтобус. Водій не тільки не надав їй допомогу, він навмисне наїхав на неї повторно, щоб переконатися, що вона мертва. Машини, що їхали позаду, продовжували рух і деякі з них теж переїхали дитини. Поруч з місцем події пройшли 18 осіб, і жоден з них не спробував допомогти дівчинці. В результаті дівчинка померла в лікарні. Зарубіжні ЗМІ задавалися питанням: «Невже Китай втратив душу?» Люди можуть злякатися прийти на допомогу, коли їм загрожує небезпека, наприклад, при збройному нападі. Однак в цьому випадку для них не було взагалі ніякої небезпеки, і все одно ніхто не спробував допомогти дитині. Це показує, що китайське суспільство вже практично досягло дна морального розкладання.

Економічне зростання без моральності — хаотичне, коротке і може привести до катастрофи. Нелюдська економічна політика КПК призвела до екологічної кризи і загострила соціальні конфлікти. У суспільстві, в якому немає чесності, значно зростають економічні витрати. Наслідки морального розкладання є фатальними.

Економіка Китаю — це тимчасово створений дияволом міраж. Китай називає себе сильною країною, але його сила є ілюзією. Поверхневе процвітання, засноване на безрозсудному прагненні до короткострокових вигод, — це немов будинок, зведений на піску. Моральна деградація і соціальні конфлікти неминуче приведуть країну до краху.

Якщо не вибратися з пастки диявола, то нинішня економічна модель не принесе Китаю хорошого майбутнього. У злого духа комунізму спочатку не було і немає наміру створювати в Китаї здорове і стійке зростання. Його мета — знищити Китай.

3. Соціалізм веде країни, що розвиваються в глухий кут

1) Комунізм продовжує переслідувати країни Східної Європи

У сучасному світі, крім розвинених західних країн, де реалізується прихований соціалізм, і компартії Китаю, яка нав'язує свою соціалістичну економіку-фрік, комунізм продовжує переслідувати і колишні країни радянського блоку у Східній Європі, де ця ідеологія не була офіційно засуджена. Люди в цих країнах все ще лояльно ставляться до комунізму.

Тривала присутність комунізму можна побачити в різних аспектах політики і економіки країн Східної Європи. Наприклад, Росія і Білорусь зберегли і підтримують великі державні підприємства та високий добробут, а також продовжують агресивну інтервенціоністську політику. У перехідний період після розпаду СРСР, східноєвропейські країни переживали кризи повільного економічного зростання і високого безробіття. Все це сприяло відродженню комунізму і соціалізму в нових формах. Привид комунізму був вигнаний. Ліві партії знову стали активними. Весь регіон з новою силою охопила ностальгія за комуністичним минулим [28].

2) Соціалістична економіка зазнала невдачі в країнах, що розвиваються

У 60-х роках минулого століття більшість країн, що розвиваються Азії, Африки і Латинської Америки заявили про свою прихильність соціалізму. Але в підсумку це призвело до розвалу і хаосу. Недавніми прикладами є Венесуела та Зімбабве.

Венесуела колись була найбагатшою країною в Латинській Америці. Однак соціалістичний шлях привів економіку цієї країни до краху. Сьогодні у Венесуелі процвітають злидні, злочинність, голод, і панує атмосфера розчарування. Зімбабве колись була найбагатшою країною в Африці. Сьогодні там спостерігається повна катастрофа, оскільки інфляція вже перевищила всі можливі межі.

Венесуела: соціалізм збанкрутував процвітаючу країну

Венесуела володіє багатими запасами нафти. У 70-х роках минулого століття це була країна в Латинській Америці, яка швидко розвивалася і мала найнижчий в регіоні рівень нерівності доходів і найвищий рівень ВВП на душу населення [29]. Відносно вільна економіка Венесуели привертала кваліфікованих іммігрантів з Італії, Португалії та Іспанії. Разом із захистом прав власності всі ці фактори дозволили економіці країни швидко рости в період з 1940-х по 1970-і роки [30].

Після того як у 1999 році на посаду прийшов новий президент, він почав просувати соціалізм. Він став реалізовувати злоповісну програму націоналізації, яка у підсумку привела венесуельську економіку до хаосу. Президент публічно заявляв, що буде просувати «соціалізм XXI століття» [31].

Щоб побудувати соціалізм, уряд Венесуели почав масштабну кампанію націоналізації приватних підприємств у сфері нафтовидобутку, сільського господарства, фінансів, важкої і сталеливарної промисловості, телекомунікації, енергетики, транспорту і туризму. Цей процес отримав додатковий імпульс після переобрання президента в 2007 році. Його уряд експропріював 1 147 приватних компаній в період з 2007 по 2012 рік, що призвело до катастрофічних наслідків.

Приватні підприємства виробничої сфери були закриті і замінені неефективними державними підприємствами, розполохавши всіх інвесторів. Падіння виробництва призвело до зростання залежності від імпорту. До цього додалося втручання уряду в контроль над іноземними резервами і цінами. Тому, коли ціна на нафту впала, в країні вибухнула масштабна катастрофа.

Деякі пояснюють цю трагедію нафтовою кризою, але все не так просто. Згідно з даними Світового банку, в 2013-2017 роках в семи країнах, які набагато більше залежали від експорту нафти, ніж Венесуела, спостерігалося економічне зростання [32].

Корінь проблеми лежить у соціалістичній економічній системі. Економічна політика Венесуели, по суті, відповідала десяти революційним вимогам Маркса, викладеним у «Комуністичному маніфесті» [33]. Трагедію, яка сталася у Венесуелі, створив комуністичний привид.

Зімбабве: шлях від «хлібного кошика» Африки до голодуючої країни

Після проголошення незалежності в 1980 році Зімбабве обрала соціалістичний шлях розвитку відповідно до марксистсько-ленінських принципів. Її перший президент в роки своєї молодості був прихильником марксизму. Зімбабвійські партизани керувалися ідеями Мао Цзедуна і отримували безоплатну допомогу від компартії Китаю, підтримуючи тісні відносини з КНР. На відміну від інших африканських країн, які встали на шлях соціалізму, Зімбабве не відразу стала проводити політику націоналізації.

Економічні проблеми Зімбабве почалися в 2000 році після початку земельної реформи. Відповідно до програми земельної реформи, ферми, які належали білим, були вилучені і перерозподілені серед безземельних негрів, а також тих, у кого були хороші зв'язки в уряді. Результатом цього стало різке зниження продуктивності праці в сільському господарстві. Намагаючись уникнути кризи, Центральний банк Зімбабве почав друкувати більше грошових купюр, що призвело до безперервної гіперінфляції.

Згідно зі статистикою Центробанку Зімбабве, в червні 2008 року річна інфляція в країні досягла 231 млн відсотків. До середини листопада того ж року рівень інфляції досяг свого піку і становив майже 80 млрд відсотків. Після цього влада перестали публікувати щомісячну статистику. Через рік обмінний курс зімбабвійського долара до долара США склав 35 трлн. У підсумку Зімбабве була змушена відмовитися від використання та друкування своєї валюти [34]

У 2008 році в Зімбабве вибухнув масштабний голод. З 16 млн населення країни 3,5 мільйона чоловік голодували. Сьогодні недоїдання є хронічним і широко поширеним явищем в країні.

Привид комунізму лютує у світі. Люди в різних країнах можуть побачити витікаючу від нього явну або приховану загрозу. Розвинені західні країни вже починають відчувати проблеми, які він створює. При цьому в країнах, що розвиваються створені ним трагедії вже стали гіркою реальністю. Ми всі повинні добре розуміти, що злий дух комунізму може використовувати економіку, обіцяючи людям тимчасовий комфорт і задоволення, але мета його при цьому не змінюється. Він неодмінно буде намагатися вести людей до прірви моральної деградації, затягуючи їх в безодню, з якої немає вороття.

4. Державна власність і планова економіка: системи рабства

Небо створило людину, наділило її мудрістю і силою, і встановило для неї форму життя, при якій вона буде отримувати матеріальні блага за свою працю, щоб таким чином забезпечувати необхідні потреби для життя. У Декларації незалежності США говориться: «Ми виходимо з тієї самоочевидної істини, що всі люди створені рівними і наділені їх Творцем певними невідчужуваними правами, до числа яких відносяться життя, свобода і прагнення до щастя» [35].

Природно, що ці права включають також право на володіння і розпорядження власністю і майном.

На противагу цьому Маркс заявив в «Комуністичному маніфесті»: «В цьому сенсі комуністи можуть виразити свою теорію одним положенням: знищення приватної власності» [36]. Це означає введення системи державної власності, при якій планова економіка є обов'язковим аспектом. Сама суть цієї системи порушує принципи Небес, суперечить людській природі і є формою рабства.

1) Державна власність: тоталітарний хомут

Американський піонер антикомунізму Фред Шварц у своїй книзі «Ви можете вірити комуністам (в тому, що вони є комуністами)» розповів про одне забавне інтерв'ю з робітниками заводів у радянській Росії і в США:

«Я чув історію про відвідувача одного заводу в Росії, який запитав там робочих:

— Кому належить цей завод?

— Нам, — відповіли вони.

— Кому належить земля, на якій він побудований?

— Нам.

— Кому належить продукція заводу, яку він випускає?

— Нам.

Зовні в кутку великої площадки стояли три пошарпаних автомобіля. Відвідувач запитав:

— Кому належать ці автомобілі?

Вони відповіли:

— Автомобілі належать нам, але одним з них користується начальник цеху, другим — парторг, а третім — представник держбезпеки.

Той же самий відвідувач приїхав на завод в Америці і запитав у робочих:

— Хто володіє цим заводом?

— Генрі Форд, — відповіли вони.

— Кому належить земля, на якій він побудований?

— Генрі Форду, — відповіли вони.

— Кому належить продукція заводу, яку він випускає?

— Генрі Форду.

Біля заводу була величезна автостоянка, заповнена американськими автомобілями різноманітних марок. Він запитав:

— Хто володіє цими автомобілями?

Вони відповіли:

— О, ними володіємо ми»[37].

Ця історія наочно демонструє наслідки і відмінності між системами приватної та державної власності. В рамках системи державної власності націоналізуються ресурси і прибуток від праці. З цієї причини вона абсолютно не може мотивувати ентузіазм і прагнення до новаторства, а також почуття відповідальності, які зазвичай виникають, коли людина володіє правом приватної власності. Громадська власність передбачає розподіл багатств країни між усіма громадянами, але на практиці це означає, що привілейований клас монополізує ресурси і піклується в першу чергу про себе.

Ключовим фактором економічного зростання є люди. Система державної власності душить активність і мотивацію людей працювати продуктивно. Це підриває моральний дух, призводить до неефективності, збитків і спаду продуктивності праці. Від радянських колгоспів до народних комун у Китаї, включаючи невдалу колективізацію у Камбоджі і Північній Кореї, система колективної власності привела до голоду. Десятки мільйонів людей у Китаї загинули від штучно створеного голоду.

Приватна власність узгоджується з природним принципом про те, що людина повинна працювати, щоб забезпечити собі прожиток. Колективна власність, навпаки, йде проти цього принципу. У людському суспільстві існує добро і зло. Приватна власність дозволяє людині посилювати свою добру природу, заохочуючи працьовитість і ощадливість. У свою чергу колективна власність підсилює злу сторону людської природи, стимулюючи заздрість і лінь.

Фрідріх Хайєк писав, що розвиток цивілізації спирається на соціальні традиції, які ставлять приватну власність на центральне місце. Такі традиції породили сучасну капіталістичну систему і супроводжене її економічне зростання. Це органічний, самогенеруючий порядок, який не потребує для функціонування втручання уряду. Однак комуністичні і соціалістичні рухи прагнуть контролювати цей спонтанно виникненний порядок. Хайєк назвав це «фатальною самовпевненістю» [38].

Якщо приватна власність і свобода нероздільні, то нероздільні також колективна власність і диктатура. Система колективної власності націоналізує ресурси, знижує економічну продуктивність і перетворює людей на служок і рабів держави. Всі люди повинні підкорятися командам правлячої партії, а будь-які ідеї і голоси, що не співпадають з лінією партії, придушуються за допомогою економічних покарань. У такому випадку люди стають безсилі проти втручання держави.

Таким чином ліквідація приватної власності і встановлення колективної власності неминуче призводять до тоталітаризму. Система колективної власності — це хомут, надітий на шию людини тоталітарною державою. При такій системі люди повністю втрачають свободу, зокрема і свободу прагнення до добра, будучи вимушеними слідувати «моральним нормам» партійної культури.

Мудреці говорили, що владі не можна привласнювати, а багатства не можна колективізувати, інакше людство спіткає велике лихо. Це дійсно так.

2) Планова економіка приречена на невдачу

У плановій економіці виробництво, розподіл ресурсів і продукції відбуваються відповідно до плану, встановленою державою. Це повністю відрізняється від звичайного планування компаній і приватних осіб.

Планова економіка має природні й очевидні недоліки. По-перше, для раціональної організації виробництва потрібен збір величезної кількості даних. Для країни, особливо сучасної країни з великим населенням, обсяг такої інформації є неймовірно великим. Наприклад, Державний комітет цін колишнього Радянського Союзу повинен був встановлювати ціни на 24 мільйони різних видів товарів [39]. Ефективно виробляти такі розрахунки просто нереально.

Складність і мінливість суспільства і людей не дають можливості вирішувати проблеми через єдине економічне планування [40]. Навіть з використанням сучасних великих даних і штучного інтелекту людські думки не можуть бути введені як змінні, тому система завжди буде неповною.

Економіст Людвіг фон Мізес у своїй статті «Економічний розрахунок у соціалістичній державі» проаналізував відношення між соціалізмом і ринком [41]. Він зокрема зазначив, що без реального ринку соціалістичне суспільство не зможе провести розумні економічні розрахунки. Тому розподіл ресурсів неможливо раціоналізувати, і планова економіка зазнає краху.

По-друге, для економічного планування необхідна наявність структури державного контролю над ресурсами, а також абсолютної влади держави. Більш того, планова економіка пов'язана з політикою і в першу чергу вимагає забезпечення потреб уряду, а не пересічних громадян. Коли виробництво при державному плануванні не відповідає звичайним правилам функціонування економіки, тоді державна влада неодмінно порушує і спотворює природні економічні тенденції, викликаючи таким чином масштабне нераціональне використання ресурсів і капіталу, а також інші економічні проблеми. Планова економіка намагається за допомогою обмеженого в здібностях уряду грати роль всемогутнього Бога, а також за допомогою влади спотворювати нормальне функціонування економіки. Все це природно приречене на провал.

У плановій економіці економічне планування невіддільне від інтенсивного політичного тиску. Оскільки державні плани не є досконалими, вони неминуче будуть порушуватися. Коли з реалізацією планування виникають проблеми, це викликає сумніви як серед громадян, так і всередині уряду. Тоді, ті хто стоять при владі починають відчувати, що їх влада знаходиться під загрозою. В результаті цього посилюється політичний тиск, і починаються чистки. Наприклад, Мао Цзедун проігнорував закони економіки і розв'язав кампанію «Великий стрибок», що в підсумку призвело до трирічного голоду, який забрав десятки мільйонів людей. Це створило серйозні проблеми для влади Мао, що і стало основною причиною розпочатої ним пізніше «Культурної революції».

Катастрофічні наслідки планової економіки і колективної власності повністю проявилися в нинішньому положенні китайських державних підприємств. В останні роки безліч китайських держпідприємств повністю припинили або ж уповільнили виробництво, стали збитковими або неплатоспроможними. Для підтримки функціонування вони покладаються на державні субсидії і банківські кредити. Вони фактично стали паразитами в національній економіці. Багато з них відомі як «підприємства-зомбі» [42].

Серед 150 тис. державних підприємств у Китаї, за винятком державних монополій в прибуткових секторах нафтовидобутку і телекомунікацій, інші держпідприємства отримують мінімальний прибуток і страждають від серйозних збитків. До кінця 2015 року їх загальні активи становили 176% ВВП, їх сукупний борг — 127% ВВП, а прибуток — всього лише 3,4% ВВП. Деякі економісти вважають, що підприємства-зомбі фактично захопили економіку Китаю [43].

Тим часом, економічне планування повністю позбавляє людей свободи і змушує державу дбати про них. Суть цього задуму в тому, щоб перетворити людей на рабів і машини. Таким чином, всі аспекти життя людей знаходяться під контролем держави, яке тримає людей в невидимій в'язниці, прагне паралізувати свободу волі і змінити параметри людського життя, встановлені Богом. Це ще один прояв повстання привиду комунізму проти Бога і законів буття.

5. Марксистська теорія експлуатації: інверсія добра і зла і розпалювання ненависті

Маркс вважав, що тільки праця створює цінності. Якщо в цьому році власник компанії інвестує 10 мільйонів доларів, і дохід компанії складе 11 мільйонів доларів, то прибуток у розмірі 1 мільйона доларів створений співробітниками. Згідно марксистської теорії, капітал не створює цінностей. Вітрини, товари та інші засоби виробництва виникають в результаті обміну на гроші і складають тільки частину собівартості товару. Вартість, створена співробітниками компанії (11 млн дол. США), перевищує номінальну вартість компанії (включаючи заробітну плату співробітників, яка є вартістю їх робочої сили). У марксистській теорії прибуток в $ 1 мільйон є «додатковою вартістю», створеною співробітниками і несправедливо присвоєну капіталістом.

Тому Маркс стверджував, що відкрив секрет того, як капіталісти роблять гроші, і вважав, що початковий гріх буржуазії — це експлуатація. Капіталістичні інвестиції у створення фабрик і компаній явно робляться заради прибутку, тому, за словами Маркса, пролетаріат неминуче буде експлуатуватися. Цей первісний гріх експлуатації притаманний капіталістичній системі, до якої належить вся буржуазія. Таким чином Маркс прийшов до висновку, що для усунення цього гріха усе капіталістичне суспільство повинно бути знищено, тобто буржуазія повинна бути ліквідована, її активи конфісковані, авангард партії повинен колективізувати власність і побудувати комунізм.

Абсурдність марксистської теорії експлуатації в основному відбивається в двох аспектах. По-перше, вона ділить людей на два протилежних класи: буржуазію з капіталом і пролетаріат без капіталу. Фактично, оскільки промислово розвинені суспільства вийшли вперед, соціальна мобільність швидко зросла. Наприклад, соціальна мобільність в епоху Маркса (з початку 1800-х до 1850-х років) була такою ж, як у 1970-і роки у Великобританії і США [44]. Перехід між класами — це динамічний процес. Передбачуваний пролетар вже не належить до класу пролетаріату, якщо він купує акцію компанії і стає її акціонером. Якщо так легко змінити приналежність до класу, то спроби поділу людей на групи, подібні до цієї, не мають жодної іншої мети, крім як розпалити класову ненависть.

З іншого боку, через ряд ретельно продуманих «теорій» марксизм вводить людей в оману, замінюючи традиційні моральні норми сурогатними стандартами, які переставляють місцями правильне і неправильне. На думку Маркса, чи є людина хорошою або поганою, це оцінюється не на основі її моральності і поведінки, а на основі того, чи має вона капітал. Той, хто належить до класу капіталістів, автоматично є винним в експлуатації пролетаріату (робочих). А оскільки пролетаріат піддається придушенню і експлуатації, то пролетарі, природно, займають позицію моральної переваги. Незалежно від того, як вони ставляться до капіталістів, вони можуть пишатися собою. Насправді, це перетворило володіння власністю в злочин, а крадіжка чужого багатства — в справедливість. Це також легалізувало та виправдало насильницьку експропріацію. Таке збочення понять правильного і неправильного, добра і зла стимулювало людей здійснювати злодіяння.

У КНР, у колишньому Радянському Союзі і комуністичних державах Східної Європи компартії забирали землі, розправлялися з поміщиками і позбавляли капіталістів їх фабрик і заводів. Партія також вбивала «класових ворогів», займалася підпалами, конфіскацією багатства, нажитого поколіннями, руйнувала людську природу і вела національну кампанію державного терору проти народу. Всі ці злодіяння були результатом цих марксистських теорій. Тим часом, традиційні моральні норми, а також віра в Богів були затавровані як ті, що належать до «класу експлуататорів» і піддавалися нападкам і знищенню.

Теорії Маркса широко критикувалися в економічних і філософських колах [45]. Нижче наведені лише кілька прикладів, що ілюструють абсурдність марксистської теорії експлуатації.

Маркс стверджував, що праця створює цінності, і ці цінності визначаються робочим часом, необхідним для виробництва. Це омана. Цінність товару не є його невід'ємною властивістю. Найчастіше люди додають до товару суб'єктивний елемент, в залежності від попиту і пропозиції. Багато економістів вивчили процес оцінки, і на відміну від вузького монізму (філософський погляд, згідно з яким різноманітність об'єктів зводиться до єдиного початку, — прим. пер.) Маркса, більшість економістів вважають, що в створення цінності включається цінність землі, капіталу, праці, науки і техніки, управління, а також ризик інвестицій та ін. Економічна діяльність являє собою складну систему, що включає різні ланки в ланцюжку виробництва. Різні чинники виробництва мають певні вимоги до управління. Різні люди виконують в цьому ланцюжку різні незамінні функції і вносять внесок у створення «додаткової вартості».

Наприклад, капіталіст планує витратити 1 мільйон доларів, щоб найняти двох інженерів для розробки і виробництва нової іграшки, а також маркетолога для просування цієї іграшки. Через два роки нова іграшка стає популярною і приносить прибуток в розмірі 50 мільйонів доларів. Це робота інженерів і маркетолога створила так звану додаткову вартість в розмірі 50 мільйонів доларів? Звичайно, ні. Нова іграшка принесла багатомільйонний прибуток тому, що вона сподобалася людям. Успіху іграшки сприяло хороше розуміння капіталістом ринку, його здатність організовувати людей і управляти ними, а також сміливість взяти на себе всі ризики.

Припустимо, що креативність у створенні іграшки виходила від одного з інженерів. Тоді хіба додаткова вартість в 50 мільйонів доларів виходить з того, що капіталіст використовував творчий потенціал інженера, не віддаючи нічого натомість? Звичайно, ні. Якби інженер вважав, що його робота не буде винагороджена належним чином, він міг би знайти іншу компанію, яка пропонує більш високу плату.

У підсумку на вільному ринку баланс може бути досягнутий за допомогою навичок, амбіцій і капіталу. Капіталісти, які вимагають необґрунтованого прибутку, програють у конкурентній боротьбі або не можуть залучити хороших фахівців. Крім того, рентабельність вкладеного капіталу має певну інерційність (протягом якогось часу капіталіст не може користуватися цими грошима). Таким чином прибуток також виходить завдяки зусиллям інвестора. Тому цілком нормально те, що натомість він отримає додатковий прибуток. Цей принцип нічим не відрізняється від кредитування під відсотки.

Існує також безліч «випадкових» факторів, задіяних у визначенні вартості товару. Такі випадкові фактори можуть бути розумно пояснені системою поглядів, заснованих на традиційних віруваннях і культурі.

У певних ситуаціях створення і нівелювання цінностей може бути абсолютно не пов'язане з так званою суспільною працею. Діамант, який сьогодні коштує 10 мільйонів доларів, можливо, не мав ніякої цінності п'ять тисяч років тому, тому що він був нікому не потрібний. Безплідна ділянка землі, що дісталася у спадок може подорожчати в сотні разів, тому що сусіднє з нею місто почало бурхливо розвиватися, або тому, що на ній раптом виявили поклади цінних корисних копалин. У цьому випадку збільшення вартості не вимагає ніяких труднощів. Таке величезне несподіване багатство називають просто везінням. Як західні, так і східні культурні традиції визнають, що везіння — це благословення, дане людині Богами.

Щоб продемонструвати «раціональність» і «необхідність» державної власності, Маркс придумав теорію експлуатації, засновану на додатковій вартості, яка перетворила ділову активність, яку люди сприймають як нормальну частину життя, в негативну і неетичну поведінку. Ця теорія вселяє людям ненависть і презирство до існуючого економічного порядку і підштовхує їх підірвати і скинути його.

Капіталісти і робітники, поміщики і селяни фактично утворюють групу людей зі спільними інтересами. Їхні стосунки повинні ґрунтуватися на співробітництві і взаємозалежності; кожен з них підтримує іншого, щоб вижити. Маркс свідомо абсолютизував і перебільшив протиріччя між ними, як ніби вони ворогували між собою не на життя, а на смерть. Насправді серед капіталістів є і хороші, і погані люди, як і серед робітників. В економічному взаємообміні ті, хто дійсно має бути викритий, і до кого повинні бути застосовані заходи впливу, — це не капіталісти і не працівники як такі, а ті, хто підриває нормальну економічну діяльність. Основою для оцінки повинна бути моральність і поведінка, а не багатство.

Докладаючи зусиль, люди можуть змінити свій економічний і соціальний статус. Накопичивши достатньо капіталу, робітники можуть стати інвесторами. А інвестори через невдалі інвестиції можуть стати робітниками. Суспільство постійно змінюється і тече, як річка. Соціальні ролі людей в сучасному суспільстві часто змінюються. Деякі поєднують обидві ролі — інвестора і робітника. Вони інвестують прибуток в розширення виробничих потужностей, тим самим створюючи робочі місця, збільшуючи суспільний добробут і приносячи користь суспільству. Засновник профспілкового руху США сказав: «Найгірший злочин проти трудящих — це компанія, яка не в змозі працювати з прибутком» [46].

Абсурдна теорія доданої вартості навішує ярлик «експлуатація» на нормальну діяльність землевласників і капіталістів. Це спровокувало масштабну ненависть і боротьбу, що погубило життя мільйонів людей.

6. Ненависть і заздрість: походження абсолютної зрівнялівки

Комунізм виступає за абсолютну рівність. З одного боку, це звучить пихато і змушує багатьох людей сліпо вірити в це. З іншого боку, ця ідея викликає ненависть і заздрість. Наслідком зрівнялівки є те, що люди не можуть терпіти успіх інших, не можуть без заздрості і злоби ставитися до тих, хто багатший, має більш легку роботу і кращі умови життя. Всі повинні бути рівними: у мене має бути те, що є у тебе, і я можу отримати те, що отримав ти. В їхньому світі всі однакові і рівні.

Абсолютна зрівнялівка проявляється щонайменше в двох аспектах. По-перше, коли люди ще не досягли так званої рівності, диявол успішно використовує це, щоб викликати в них ненависть і заздрість, стимулюючи їх невдоволення своїм економічним статусом. Він підсилює в людях їх бажання, змушуючи думати, що якщо щось є у інших, то це повинно бути і у мене, і це можна навіть отримати за допомогою обману і насильства. У крайніх випадках люди знищують чужу власність і навіть вбивають, щоб розбагатіти. Найгіршим проявом цих тенденцій є насильницька революція.

Щоб спровокувати незадоволеність, Маркс розділив суспільство на два протилежних класи: тих, хто володіє засобами виробництва, і тих, хто не володіє ними. У сільській місцевості це поміщики і селяни; в місті — це капіталісти і робітники. Метою є розпалювання класової ненависті і використання нібито безправних людей для проведення насильницької революції. Поміщики багаті, а селяни бідні — захопи їх багатство! Чому тільки поміщики багаті? Всі повинні бути багатими! З цієї причини компартія Китаю закликала селян брати участь у «земельній реформі», тобто віднімати землю у поміщиків і ділити її між собою. Якщо землевласники не погоджувалися з цим, їх убивали. Компартія спочатку підбурювала хуліганів створювати безлади, а потім спонукала селян атакувати поміщиків. В результаті полетіли голови мільйонів землевласників.

По-друге, абсолютна зрівнялівка також проявляється всередині груп, які в основному досягли стану «рівності»: якщо є прибуток, кожен отримує рівну частку. Той, хто виділяється, піддається осуду. До всіх ставляться однаково, незалежно від того, чи працює він більше або менше, або навіть не працює взагалі.

На поверхні люди здаються однаковими, але особистісні якості кожної людини: інтелект, фізична сила, рівень моральності, професія, освіта, умови життя, здатність переносити труднощі, наполегливість, дух новаторства та інші якості у всіх різні. Їх внесок у суспільство теж різний. В такому випадку як при цьому у всіх може бути однаковий результат? У цьому сенсі нерівність насправді є справжньою рівністю, а рівність, яку пропагує комунізм, — це і є справжня нерівність і несправедливість. Стародавні мудреці в Китаї говорили, що Небо винагороджує працьовитість, і кожному воздасться відповідно до того, скільки він докладає зусиль. У реальному житті абсолютна рівність неможлива.

При абсолютній рівності ви отримуєте однаково, незалежно від того, добре чи погано ви працюєте, працелюбні ви чи ні. При зрівнялівці ледачі виявляються в переважному положенні, в той час як працьовиті і спрмажні піддаються своєрідним покаранням, на них навіть дивляться з обуренням і ненавистю. Робочий процес проходить повільно, все підлаштовується під найповільнішого, і це змушує всіх ставати ледачими, всі чекають зусиль від інших, щоб скористатися цим і застрибнути в «попутний віз», отримуючи незаслужені вигоди. Все це призводить до загального падіння моральності.

Абсолютна зрівнялівка стимулює ненависть і заздрість, які є отруйним корінням комуністичної економічної політики. Людській природі властиве як добро, так і зло. У західних віруваннях йдеться про сім смертних гріхів, а східна культура вчить, що у людини є природа Будди і природа диявола. Природа Будди проявляється як доброта, турбота про інших і вміння переносити труднощі. Природа диявола проявляється як егоїзм, лінь, заздрість, жадібність, бажання вкрасти, ненависть, гнів, похіть, тиранія, зневага до життя, розпалювання розбрату, фабрикація і поширення чуток, прагнення отримувати щось даром та ін. Економічна політика, прийнята комунізмом, навмисно стимулює природу диявола, розпалює заздрість, жадібність, лінь та інші злі чинники, змушуючи людей втрачати свою людяність і відмовлятися від традиційних цінностей, існуючих тисячі років. Це підсилює гірші риси людської природи і перетворює людей в комуністичних революціонерів.

Шотландський економіст і філософ Адам Сміт у своїй книзі «Теорія моральних почуттів» сказав, що моральність є основою процвітання людства. Дотримання цих загальних принципів моральності «необхідно для самого існування людського суспільства, яке знищилося б, якби людство в цілому не ставилося з повагою до цих важливих правил поведінки» [47].

Лоуренс Кадлоу, директор Національної економічної ради США, вважає, що економічне процвітання тісно пов'язане з рівнем моральності. Він писав, що якщо Сполучені Штати зможуть дотримуватися «найголовнішого принципу» — дотримуватися моральних цінностей, на яких засновані США, — процвітання країни буде безмежним [48].

Негативні наслідки, викликані прагненням до абсолютної зрівнялівки в різних країнах, нікого не дивують. Комуністична зрівнялівка використовує владу держави для розграбування приватної власності і багатств, що належать іншим. З одного боку, це підсилює авторитет і силу комуністичної ідеології, а з іншого — переконує людей в тому, що вони мають право отримати щось задарма. Саме так комунізм обманює людей.

2) Заохочення економічного егалітаризму: щабель до комунізму

Під впливом абсолютного егалітаризму (рівності) на Заході лунають енергійні заклики до «соціальної справедливості», а також вимоги прийняти закони про мінімальну заробітну плату, рівну оплату за рівну працю і так далі. За цими вимогами стоїть прагнення до рівності результатів, за яким в свою чергу ховаються фактори комунізму. Якщо поставитися до цих питань легковажно, то людина може легко опинитися в пастці.

З комуністичної точки зору не має значення, чи стануть вразливі групи населення рівними, або покращає їхній соціальний статус. Вони всього лише пішаки для розпалювання ненависті. Якщо комуністи отримають те, що вони вимагають, тоді вони просто пред'являть нові вимоги для встановлення рівності, і цьому не буде кінця. Якщо їхні вимоги не будуть задоволені, вони будуть вести війну за допомогою громадської думки, підбурювати обурення, зміцнювати уявлення людей про справедливість рівності і перетворювати ці поняття в основну платформу для маніпулювання громадською думкою.

Оскільки комунізм підбурює до вираження невдоволення в різних областях і різними способами, як тільки обурення спалахне всюди одночасно, результатом можуть стати великі соціальні потрясіння і, можливо, навіть революція. Комуністи завжди зможуть знайти вразливі групи, а потім вимагати для них фінансової рівності, повторюючи цей процес багаторазово в спробі досягти абсолютної рівності. Вимоги так званої соціальної справедливості стають відправною точкою на шляху до комунізму. Західні країни поглинені комуністичною ідеологією — це вже незаперечний факт.

Насправді реалізація політики «захисту пригноблених» часто призводить до протилежного результату. Ті, хто повинен бути захищений цією політикою, піддаються дискримінації і нападкам. Візьмемо, наприклад, закон про мінімальну заробітну плату. На перший погляд, його мета — захистити права робітників, але в результаті багато заводів просто припиняють прийом на роботу, тому що для них це нерентабельно. В результаті ще більше людей втрачають робочі місця.

Вміння і навички у людей утворюються не відразу. Вони виробляються в ході безперервного процесу навчання і підвищення кваліфікації. Результатом забезпечення мінімальною заробітною платою є те, що люди відмовляються від низькооплачуваної роботи для навчання і накопичення досвіду, щоб потім перейти працювати на високооплачувану роботу. Зрівнялівка в області рівня зарплати також порушує закони економіки і призводить до надмірного втручання держави в економіку.

Вимагаючи соціальної революції, деякі часто використовують прийменник «рівна оплата за рівну працю». Вони наводять статистику і стверджують, що середня заробітна плата чорношкірих чоловіків менша середньої заробітної плати білих чоловіків, середня зарплата жінок менша середньої зарплати чоловіків, і ці розбіжності є результатом расизму і сексизму. Насправді такі порівняння є нелогічними. Якщо провести порівняння всередині однієї категорії людей, то результати будуть зовсім інші.

Дослідження деяких вчених показали, що для чорношкірих сімей, де і чоловік, і дружина закінчили коледж або отримали вищу освіту, їх дохід насправді вищий, ніж у такої самої категорії білих сімей [49]. Просто тому, що чорних сімей такого типу менше, тому можна побачити різницю середньої зарплати між расами в цілому. Проведення порівнянь між однаковими категоріями людей відповідає здоровому глузду, але коли комуністичний привид підбурює до боротьби, люди починають втрачати виборчу здатність.

Комунізм не дбає про добробут вразливих груп. Він просто використовує привабливі гасла, щоб направити людей на шлях до комунізму і тим самим погубити їх.

3) Комунізм використовує профспілки для підриву вільних суспільств

Скорочення робочих місць у виробничому секторі США — це всім відомий факт. Але багато людей не розуміють, що одним з головних винуватців цього є профспілки, які заявляють, що допомагають добитися вигоди для робітничого класу, але насправді домагаються зворотного. Як? Це стане ясно, якщо простежити історію профспілок і трансформацію їх «місії».

Профспілки спочатку були засновані робочими з невеликими або повністю відсутніми навичками ведення переговорів з керівництвом. До деякої міри профспілка могла бути посередником і вирішувати конфлікти між робітниками і капіталістами. Але привид комунізму перетворив її на інструмент просування комуністичних ідей і своєї політики.

Фрідріх Енгельс писав на цю тему: «Швидко наближається час, коли робітничий клас зрозуміє, що боротьба за високу заробітну плату і за короткий робочий день, як і вся діяльність профспілок в її нинішньому вигляді, є не самоціллю, а лише засобом, нехай засобом дуже необхідним і дієвим, але все ж тільки одним з багатьох засобів, що ведуть до досягнення вищої мети: до повного знищення всієї системи найманої праці»[50].

Ленін вважав, що створення і легалізація профспілок є важливим засобом для робітничого класу, щоб перехопити у класу капіталістів лідерство в демократичній революції. Він також був впевнений, що профспілки стануть стовпом комуністичної партії і ключовою силою класової боротьби. Ленін запропонував профспілкам стати «школою комунізму» і сполучною ланкою між комуністичною партією і народними масами. Щоденна робота профспілок повинна полягати в тому, щоб переконати народ почати перехід від капіталізму до комунізму. «Профспілки є "резервуаром" державної влади» [51].

З середини і до кінця ХIХ століття комуністичні і ліві сили використовували профспілки для підбурювання робітників до великомасштабних страйків, пред'явленню жорстких вимог до капіталістів і навіть до насильства, до погромів у цехах і знищення обладнання. Профспілки стали потужною зброєю комунізму в боротьбі з капіталізмом, веденні політичної боротьби і створення хаосу в усьому світі для досягнення мети комуністичного примари.

У жовтні 1905 року в Росії в загальнонаціональному політичному страйку брали участь більше 1,7 мільйона робочих. Це практично повністю паралізувало економіку країни. Пізніше був сформований Петроградська Рада — ще більш агресивна профспілкова організація. Ленін назвав її паростком революційного уряду і вважав, що вона стане політичним центром Росії. Іншими словами, встановлений після Жовтневої революції 1917 року радянський режим бере свій початок від профспілки [52].

Профспілки також широко впроваджуються і використовуються комуністичними елементами в західних країнах. Спочатку робітники і капіталісти гармонійно співпрацювали один з одним, отримуючи від цього користь, але комуністи намагаються спровокувати і розширити конфлікти між ними. Одним з важливих інструментів комуністів у цій справі є профспілки, за допомогою яких нормальний переговорний процес між керівниками і робітниками перекладається на рівень класової боротьби. Профспілки посилюють і підсилюють конфронтацію і використовують її для того, щоб зробити своє існування легітимним. Таким чином профспілки розпалюють невдоволення робітників, звинувачують капіталістів у різних проблемах і провокують конфлікти між ними. Це є ключовим фактором для виживання профспілок.

Профспілки можуть домогтися для робітників невеликих вигод в короткостроковій перспективі, але в довгостроковій економічній перспективі найбільшою жертвою веденого комуністами профспілкового руху стануть не капіталісти, а саме робітничий клас. Тобто якщо зруйнуються капіталістичні підприємства, ті хто найбільше програють стануть робочі, які втратять роботу і засоби до існування. На перший погляд, профспілки борються за інтереси робітників, але насправді вони підривають конкурентоспроможність промисловості. На це є дві причини.

По-перше, під приводом захисту прав та інтересів трудящих, профспілки заважають підприємствам звільняти співробітників, які працюють погано і неефективно. Це породжує культуру ліні. Мало того, що це несправедливо по відношенню до співробітників, які працюють усередині, але це також робить їх менш активними. Найважливішим фактором зростання компанії є її працівники, але через захист профспілками працівників, які не виконують свої посадові обов'язки, підприємства втрачають конкурентоспроможність.

По-друге, під приводом захисту добробуту співробітників (включаючи пенсії, медичне страхування та ін.) профспілки постійно підвищують витрати підприємств. Зрештою, це змушує компанії скорочувати інвестиції в дослідження і розробки, що також знижує їх конкурентоспроможність. Це призводить до того, що компанії змушені підвищувати ціни на продукцію, від чого страждають споживачі. Дослідження показують, що саме з цієї причини компанії без профспілок, такі як Toyota і Honda, змогли виробляти високоякісні автомобілі за нижчими цінами, а американські автомобільні заводи з профспілками в Детройті стали менш конкурентоспроможними [53].

Едвін Феллнер, засновник американського фонду «Спадщина», сказав про профспілки: «Вони кружляють над компанією, як альбатроси, що робить її менш гнучкою, менш здатною розумно реагувати на вимоги мінливого ринку» [54].

Усе це ускладнюється профспілковими монополіями на ринку праці. Вони надають згубний вплив на бізнес-рішення і висувають численні необґрунтовані вимоги, іноді навіть дуже жорсткі вимоги. Підприємства, які не виконують вимоги профспілок, стають об'єктами нападок, включаючи страйки і протести, що ще більше виводить з ладу бізнес.

Об'єднана профспілка працівників автомобільної промисловості (UAW) представляє автовиробників у Детройті. UAW регулярно організовувала страйки. До фінансової кризи в 2008 році ця профспілка вимагала виплачувати робітникам 70 доларів на годину в якості зарплати і допомоги. Внаслідок цього автомобільна промисловість США виявилася практично на межі банкрутства [55].

Про скорочення робочих місць в обробній промисловості США відомо всім, але багато людей не знають, що профспілки є ключовим фактором втрати робочих місць. Згідно з даними фонду «Спадщина», в період з 1977 по 2008 рік на виробничих підприємствах з профспілками робочі місця скоротилися на 75%, і за той же період число робочих місць на підприємствах, де не було профспілок, збільшилася на 6%. Така ж ситуація спостерігається і поза виробничим сектором. Візьмемо, наприклад, будівельну галузь. «На відміну від обробної промисловості, будівельна індустрія значно зросла з кінця 1970-х років. Однак у сукупності це зростання сталося виключно на підприємствах, де немає профспілок, збільшившись з 1977 року на 159%» [56].

Крім того, профспілки є інструментами, які використовує комуністичний привид для просування на підприємствах зрівнялівки. Фонд «Спадщина» зазначає, що профспілки вимагають, щоб компанії виплачували заробітну плату в залежності від загального стажу працівника (що еквівалентно стажу роботи в соціалістичних країнах) незалежно від внеску працівника в роботу компанії. Це передбачувано впливає на зменшення заробітної плати більш продуктивних працівників і підвищення заробітної плати менше компетентним [57].

Це однакова зрівнялівка, яку просуває комунізм. Фактично це є перерозподілом доходів серед співробітників усередині підприємства. Таке втручання з боку профспілок в прийняття підприємством внутрішніх рішень, а також створення монополії на ринку праці — це руйнування вільного ринку.

Агресивний захист профспілками того, що вони називають добробутом працівників, у підсумку дає переваги лише деяким працівникам і створює тягар для компаній і економіки в цілому. Проведене у 2005 році в США опитування показало, що більшість опитаних не схвалюють американські профспілки, проте головна причина їх несхвалення ніколи не обговорюється відкрито в профспілкових ЗМІ і не розглядається на профспілкових зборах [58].

Ті працівники, які дійсно працюють усередині, стали жертвами в усіх відношеннях, а привид комунізму став найбільшим переможцем. По суті, комуністи використовують профспілки для знищення капіталістичної вільної економіки, підриву капіталістичної системи, а також поступового і непомітного підриву нормального життя людей.

Профспілки просякнуті комуністичною ідеологією. Під керівництвом прогресистського руху вони перетворилися в особливу групу інтересів, аналогічну великій некомерційній корпорації. У їх керівництва є величезні особисті інтереси на підприємствах, і широко поширена корупція [59].

У демократичних країнах профспілки в значній мірі стали інструментом лівих для боротьби проти капіталізму. Вони цілеспрямовано вимагають «соціальної справедливості» і «чесності», створюючи в США величезні перешкоди для досягнення успіху і ефективності в сфері виробництва, обслуговування і освіти, а також в адміністративному управлінні. Коли умови ще не дозріли, вони затаюються, але якщо виникає сприятлива можливість, вони відразу виходять і мобілізують громадський рух. Таким чином, профспілки стали клином для комуністичної примари, який він вбиває для розколу вільних суспільств.

7. Комуністичні «ідеали» спокушають людей, ведучи їх до загибелі

Незважаючи на те, що комуністична теорія сповнена неузгодженостей і протиріч, багато хто все ще піддаються її обману. Це відбувається тому, що Маркс, будучи агентом комуністичної примари в світі людей, змалював прекрасний комуністичний рай, яким будуть насолоджуватися люди в усьому світі. Однак це є великою помилкою. Описаний Марксом рай включає крайній матеріальний достаток, високі моральні стандарти, а також «від кожного за його здібностями, кожному за його потребами», відсутність приватної власності, різниці між багатими і бідними, правлячого класу і експлуатації, повну свободу і рівність для всіх, при якій кожна людина отримає можливість розвинути свої таланти. Тобто в цьому раю люди були б абсолютно щасливі.

Весь цей обман привернув багатьох людей і змусив їх боротися за це. Багато людей в західних країнах ніколи не жили в комуністичній тоталітарній державі, тому вони все ще продовжують живити ілюзорну надію на комуністичний рай і готові боротися за комуністичні і соціалістичні ідеї.

Фактично всі ідеї, висунуті Марксом, є просто ілюзіями.

Марксизм стверджує, що комуністичне суспільство буде насолоджуватися достатком матеріальних товарів. Однак людські бажання і людські потреби нескінченні. При обмежених людських знаннях, обмеженому робочому часу і обмежених ресурсах Землі нестача і дефіцит є природними і неминучими. Це найголовніша відправна точка в усіх економічних дослідженнях. Без всіх цих обмежень людям не потрібно думати про те, який спосіб виробництва буде найбільш ефективним. Адже матеріальний достаток має на увазі можливість витрачати скільки душі завгодно, без будь-яких обмежень.

Марксизм стверджує, що моральні стандарти в комуністичному суспільстві значно покращаться. Однак добро і зло співіснують у кожній людині. Підвищення моральних стандартів відбувається тільки шляхом посиленої роботи над собою, коли люди керуються принципами ортодоксальної віри і системою правильних цінностей.

Однак марксизм проповідує атеїзм і класову боротьбу, які підсилюють злу сторону людини. Людям не дозволяють мати свободу віри, а релігія перетворюється на політичний інструмент компартії. До того ж за часів комуністичної влади релігійні установи використовуються, щоб підтримувати тиранію, йти проти Бога, вводити людей в оману і відводити їх ще далі від Бога. Без праведної віри в Бога і самодисципліни моральність може тільки стрімко падати. Крім того, всі комуністичні лідери були зарозумілими тиранами, займалися розпустою і мали низьку мораль. Нерозумно сподіватися, що їх послідовники матимуть високі моральні якості.

Марксизм також проголошує, що всі будуть рівні. Але, як говорилося вище, комунізм неминуче призводить до тоталітаризму. Влада — це основа розподілу ресурсів, а при тоталітаризмі поділ влади найнерівний. Зважаючи на це розподіл ресурсів теж найнерівний. У всіх країнах, які намагаються реалізувати соціалізм, ми бачимо привілейований клас, великий розрив між бідними і багатими, а також пригнічення владою простих людей.

Марксизм обманює людей, кажучи, що буде «від кожного за здібностями, кожному за потребами». Однак соціалізм — це економіка влади. Буквально в усьому видно руку держави. Члени товариства не мають навіть основних свобод. Неможливо, щоб від кожного було по здібностям. При цьому людські потреби нескінченні. Навіть найбагатші люди на Землі не можуть отримати все, що вони б хотіли мати. Що тоді говорити про простих людей? Неможливий навіть достаток матеріальних товарів, тому тим більш неможливим є розподіл за потребами.

Привид комунізму також обманює людей, заявляючи, що кожен член суспільства може в повній мірі реалізувати свій творчий хист. Марксизм каже, що поділ праці викликає відчуження. Фактично ж поділ праці — це обов'язкова умова існування суспільства. Саме це довів Адам Сміт у своїй книзі «Дослідження про природу і причини багатства народів». Поділ праці різко прискорив підвищення продуктивності і розвиток економіки. Відмінності, обумовлені поділом праці, необов'язково призводять до суперечностей. Саме поділ праці також не викликає відчуження між людьми, робить людей односторонніми і нелюдськими. Людина, яка присвятила себе будь-якый професії, може безперервно підвищувати свою моральність, робити внесок в суспільство і приносити іншим щастя.

Комуністичний економічний світогляд — це антиморальна економічна система. Її пороки вже в повній мірі проявилися в комуністичних і соціалістичних країнах. Різні форми замаскованої комуністичної економіки на Заході також завдали шкоди суспільству. Комунізм неминуче призводить до тоталітаризму, злиднів і голоду. Причому він безмежно розпалює зло в серцях людей і руйнує їх моральність. Це найзліша і порочна регресивна соціальна течія в історії людства.

Якщо озирнутися назад на сто з гаком років історії комунізму, факти жорстокості знову і знову показували світові, що це була історія підбурювання до ненависті, історія масових убивств і злочинів. Всі комуністичні тоталітарні країни — це країни, де відбувається насильство і звірячі вбивства, де люди позбавлені основних прав і свобод. У цих країнах величезні ресурси витрачаються на військові цілі. Громадян там позбавляють нажитого ними майна, малочисельний привілейований клас при владі безперервно багатіє, у той час як більшість пересічних громадян змушені важко працювати і жити в бідності.

Комуністичний рух не тільки позбавляє людей їх дорогоцінного життя, а й призводить до великого руйнування традиційної моральності і культури. У комуністичному Китаї моральність опустилася вже до такого страхітливого ступеня, що це навіть важко уявити. Навіть вилучення органів у живих людей — добрих людей, які займаються духовним самовдосконаленням, — стало ланкою економічного виробничого ланцюга, яку контролює і якою управляє держава. Злий дух комунізму перетворює людей на демонів. Медичні працівники — «ангели в білих халатах» — які повинні допомагати хворим, перетворилися на дияволів, які вбивають людей. При цьому весь світ, до якого компартія Китаю вже давно простягнула свої щупальця, вільні країни, які повинні захищати права людини, зазнали спокуси економічних вигод і закривають на все це очі, фактично тим самим потураючи злу.

У минулому столітті привид комунізму за допомогою оригінальних комуністичних ідеалів успішно спокушав багатьох простих людей з пролетаріату, інтелігенції та молоді. Однак слідом за розпадом комуністичного табору у Східній Європі, ті що залишилися комуністичні режими — змінили маску, перейнявши управлінську систему капіталістичної економіки. В останні кілька десятиліть злий дух комунізму став використовувати новий прийом. Він змінив зовнішній вигляд і замість насильницької революції з її «вбивствами багатьох заради допомоги бідним» і примусовій зрівнялівці, став просувати «конфіскацію грошей у багатих заради допомоги бідним», а також примусовий збір податків, високе соціальне забезпечення і перерозподіл багатства. Він голосно заявляє про всебічне підвищення рівня життя людей і про те, що треба насолоджуватися «щасливими днями» соціалізму. Таким чином він продовжує обманювати людей.

Комуністичний привид хитро використовує природне прагнення людини до доброти, спонукаючи людей ставати практично релігійними фанатиками комуністичної ідеології. Під приводом так званого прагнення до кращого він неухильно відводить людей від вимог Бога, піддає мутації уявлення людей і підсилює в людині природу диявола. В результаті цього люди роблять всілякі злидні, нестримно віддаються матеріальним насолодам, забуваючи, що у них є духовне прагнення до осягнення вищого сенсу життя. Комунізм підбурює людей проливати піт і кров, щоб натомість отримати отруєне вино і смерть. Якщо люди в світі не прокинуться зараз, вони зіткнуться з ще більш жахливими наслідками.

Висновок: багатство і світ можна знайти, тільки дотримуючись моралі

Людині від початку притаманне прагнення до щастя. Економічне процвітання може принести людям благополуччя. Однак економіка не існує ізольовано. Коли шлях економічного розвитку відхиляється від етики і моралі, може початися економічна криза. Суспільство, яке є просто багатим, не тільки не здатне принести людям радість і щастя, але його процвітання буде недовгим. Якщо основи моралі руйнуються, то дуже скоро настане глобальна катастрофа.

У 2010 році китайська газета «Женьмінь жибао» в своїй статті визнала, що, хоча економіка в країні і росте, але індекс щастя громадян рік за роком падає. Китай — друга за величиною економіка в світі, страждає від розгулу корупції, забруднення навколишнього середовища і інцидентів, пов'язаних з безпекою харчових продуктів. Через все це люди в Китаї відчувають крайню невпевненість в житті. Таким чином зростання багатства пліч-о-пліч йде з падінням моральності і зменшенням відчуття щастя.

Це відображає фатальну помилку комуністичної політекономії: люди складаються не тільки з плоті, але володіють розумом і духом. Коли людина приходить в цей світ, Бог уже запланував її життєвий шлях. Китайці кажуть, що все визначено долею. На Заході віруючі зазвичай перед їжею дякують Богові за їжу, яку він їм дарував. Віруючі знають, що багатство приходить до людини по милості, яку надає йому Бог. Якщо завжди зберігати скромність і подяку, то пізнаєш достаток і завжди будеш веселий.

Коли затонув «Титанік», на борту корабля був мільйонер Джон Джейкоб Астор IV. Грошей на його рахунках в банках було досить для того, щоб побудувати 30 таких «Титаніків». Однак зіткнувшись зі смертельною небезпекою, він вибрав те, що, на його думку, було морально правильним, і поступився своїм місцем в рятувальній шлюпці двом переляканим дітям [60]. Ісидор Штраус, співвласник найбільшої американської мережі універмагів Macy's, який теж був на «Титаніку», сказав: «Я ні за що не сяду в рятувальну шлюпку раніше інших чоловіків». Його дружина також відмовилася сідати в човен, поступившись своїм місцем тільки що найнятій нею служниці Еллен Берд. Вона вирішила прожити останні хвилини життя разом з чоловіком [61].

Ці багаті люди вважали за краще залишитися без свого багатства і навіть життя, ніж поступитися моральними принципами. Їх вибір на користь моральних цінностей продемонстрував блиск людської цивілізації і людської природи: благородний характер набагато цінніший, ніж життя, і тим більше він дорожчий, ніж багатство.

Засновник духовної практики Фалунь Дафа, пан Лі Хунчжи в своїй статті «Багаті і ті хто має Де (моральність)» сказав:

«Завдання правителів — робити народ багатим, а поклоніння грошам є найгіршою справою. Багатство без Де заподіє шкоду всім живим істотам, а багатство з Де — це той стан суспільства, про який люди мріють, тому, роблячи суспільство багатим, не можна не поширювати Де.

Де накопичується в минулих переродженнях. Стати правителем або чиновником, бути багатим або шляхетним — все це залежить від Де. Якщо немає Де, то нічого цього не придбаєш, а якщо втратиш Де, то все це розсіється. Тому тим, хто прагне до влади або багатства, насамперед потрібно накопичити Де. Якщо терпіти страждання і робити добро, можна накопичити багато Де. Звідси випливає, що обов'язково треба розуміти зв'язок причини і наслідки. Розуміння цього дозволить і правителям, і народу самим контролювати своє серце, і тоді в Піднебесній буде багатство і мир»[62].

Якщо люди зможуть так ставитися до багатства і до життя, то економічних проблем, пов'язаних з жадібністю, лінню, заздрістю та ін., стане набагато менше. Якщо люди зможуть стримувати егоїстичні бажання, то не залишиться місця для комуністичної брехні. Тоді Бог благословить людство високим рівнем моральності. Отже, у нас буде ідеальна економіка: світ буде багатий, люди сповнені умиротворення, і суспільство стане стабільним.

Щоб знищити людство, привид комунізму розробив всебічний і ретельно продуманий план. Сфера економіки є лише частиною цього плану. Щоб вивільнитися з-під контролю комуністичних «ідеалів», людям потрібно розпізнати підступні задуми диявола, ясно побачити його брехню і більше не мати жодних ілюзій щодо його теорій. У той же час потрібно відновити традиційні цінності, мораль і чесноту. Якщо людство зможе це зробити, то його чекає тривале процвітання і щастя, епоха миру і стабільності. Тоді людська цивілізація засяє з новою силою.

Посилання:

[1] Karl Marx and Friedrich Engels, “Manifesto of the Communist Party,” Marx/Engels Selected Works, Vol. One (Moscow: Progress Publishers, 1969), 98-137.

[2] Max Galka, “The History of U.S. Government Spending, Revenue, and Debt (1790-2015),” Metrocosm, February 16, 2016, http://metrocosm.com/history-of-us-taxes/.

[3] “OECD Tax Rates on Labour Income Continued Decreasing Slowly in 2016,” OCED Report, http://www.oecd.org/newsroom/oecd-tax-rates-on-labour-income-continued-decreasing-slowly-in-2016.htm.

[4] Kenneth Scheve and David Stasavage, Taxing the Rich: A History of Fiscal Fairness in the United States and Europe (Kindle Locations 930-931) (Princeton: Princeton University Press, Kindle Edition).

[5], [6] Rachel Sheffield and Robert Rector, “The War on Poverty after 50 Years,” Heritage Foundation Report, September 15, 2014, https://www.heritage.org/poverty-and-inequality/report/the-war-poverty-after-50-years.

[7] Nima Sanandaji, Scandinavian Unexceptionalism: Culture, Markets, and the Failure of Third-Way Socialism (London: Institute for Economic Affairs, 2015), 132.

[8] Alexis de Tocqueville, Memoir on Pauperism, trans. Seymour Drescher (Lancing, West Sussex, UK: Hartington Fine Arts Ltd, 1997).

[9] Alexis de Tocqueville, Memoir on Pauperism, trans. Seymour Drescher (Lancing, West Sussex, UK: Hartington Fine Arts Ltd, 1997).

[10] “A National Sport No More,” The Economist, November 3rd, 2012, https://www.economist.com/europe/2012/11/03/a-national-sport-no-more.

[11] Martin Halla, Mario Lackner, and Friedrich G. Schneider, “An Empirical Analysis of the Dynamics of the Welfare State: The Case of Benefit Morale,” Kyklos, 63:1 (2010), 55-74.

[12], [13] Nicholas Kristof, “Profiting from a Child’s Illiteracy,” New York Times, December 7, 2012, https://www.nytimes.com/2012/12/09/opinion/sunday/kristof-profiting-from-a-childs-illiteracy.html.

[14] Alexis de Tocqueville, Memoir on Pauperism, trans. Seymour Drescher (Lancing, West Sussex, UK: Hartington Fine Arts Ltd, 1997).

[15] Nicholas Kristof, “Profiting from a Child’s Illiteracy,” New York Times, December 7, 2012, https://www.nytimes.com/2012/12/09/opinion/sunday/kristof-profiting-from-a-childs-illiteracy.html.

[16] Robert Rector, “The War on Poverty: 50 Years of Failure,” Heritage Foundation Report, September 23rd, 2014, https://www.heritage.org/marriage-and-family/commentary/the-war-poverty-50-years-failure.

[17] U.S. Census Bureau, “Annual Social and Economic Supplements,” Current Population Survey, 1960 to 2016.

[18] Niskanen, A., “Welfare and the Culture of Poverty,” The Cato Journal, 16:1(1996),

https://object.cato.org/sites/cato.org/files/serials/files/cato-journal/1996/5/cj16n1-1.pdf.

[19] Walter E. Williams, “The True Black Tragedy: Illegitimacy Rate of Nearly 75%,” cnsnews.com, May 19, 2015, https://www.cnsnews.com/commentary/walter-e-williams/true-black-tragedy-illegitimacy-rate-nearly-75.

[20] “OECD Data,” https://data.oecd.org/gga/general-government-debt.htm.

[21] Thomas Winslow Hazlett, “Looking for Results: An Interview with Ronald Coase,” Reason, (January 1997), https://reason.com/archives/1997/01/01/looking-for-results.

[22] F. A. Hayek, The Road to Serfdom (London: Routledge Press, 1944).

[23] Direct Investment Position of the United States in China from 2000 to 2016, Statistica.com, https://www.statista.com/statistics/188629/united-states-direct-investments-in-china-since-2000/.

[24] 中国商务部, 〈中国外商投资报告 2016〉, 《中国外商直接投资历年概况》, http://images.mofcom.gov.cn/wzs/201612/20161230131233768.pdf.

[25] Liz Peek, “Finally, a President Willing to Combat Chinese Theft,” The Hill, March 26, 2018, http://thehill.com/opinion/finance/380252-finally-a-president-willing-to-combat-chinese-theft.

[26] The Commission on the Theft of American Intellectual Property, Update to the IP Commission Report, 2017, http://www.ipcommission.org/report/IP_Commission_Report_Update_2017.pdf.

[27] Chris Strohm, “No Sign China Has Stopped Hacking U.S. Companies, Official Says,” Bloomberg News, November 18, 2015, https://www.bloomberg.com/news/articles/2015-11-18/no-sign-china-has-stopped-hacking-u-s-companies-official-says.

[28] Kurt Biray, “Communist Nostalgia in Eastern Europe: Longing for the Past,” November 10, 2015, https://www.opendemocracy.net/can-europe-make-it/kurt-biray/communist-nostalgia-in-eastern-europe-longing-for-past.

[29] John Polga-Hecimovich, “The Roots of Venezuela’s Failing State,” Origins, 10:9 (June 2017), http://origins.osu.edu/article/roots-venezuelas-failing-state.

[30] José Niño, “Venezuela Before Chavez: A Prelude to Socialist Failure,” Mises Wire, May 04, 2017, https://mises.org/wire/venezuela-chavez-prelude-socialist-failure.

[31] John Bissett, “Hugo Chavez: Revolutionary Socialist or Leftwing Reformist?” Socialist Standard No. 1366 (June 2018) https://www.worldsocialism.org/spgb/hugo-chavez-revolutionary-socialist-or-leftwing-reformist.

[32] Julian Adorney, “Socialism Set Fire to Venezuela’s Oil Crisis,” Real Clear World, August 29, 2017, https://www.realclearworld.com/articles/2017/08/29/socialism_set_fire_to_venezuelas_oil_crisis_112520.html.

[33] José Niño, “John Oliver is Wrong About Venezuela – It’s a Socialist Country,” Mises Wire May 30, 2018, https://mises.org/wire/john-oliver-wrong-about-venezuela-%E2%80%94-its-socialist-country.

[34]〈10个数字让你了解:津巴布韦到底发生了什么〉, BBC中文网,2017年 11月 22日,http://www.bbc.com/zhongwen/trad/world-42077093

[35] “United States Declaration of Independence,” http://www.ushistory.org/declaration/document/.

[36] Karl Marx and Friedrich Engels, “Manifesto of the Communist Party,” Marx/Engels Selected Works, Vol. One (Moscow: Progress Publishers, 1969)

[37] Fred Schwartz and David A. Noebel, You Can Trust the Communists… to Be Communists (Socialists and Progressives too) (Manitou Springs, CO: Christian Anti-Communism Crusade, 2010), 43–45.

[38] Friedrich Hayek, The Fatal Conceit: The Errors of Socialism (Routledge, August. 2013).

[39] Thomas Sowell, Intellectuals and Society, Revised and Expanded Edition (New York: Basic Books, 2012), Chapter 2.

[40] F. A. Hayek. “The Use of Knowledge in Society,” The American Economic Review, Vol. 35, No. 4. (September 1945), 519–530.

[41] Ludwig von Mises. “Economic Calculation in the Socialist Commonwealth.” Mises Institute. Accessed July 26, 2018. https://mises.org/library/economic-calculation-socialist-commonwealth.

[42] Shi Shan. “Quagmire in the Reform of China’s State-Owned Enterprises,” Radio Free Asia, September 22, 2015, https://www.rfa.org/mandarin/yataibaodao/jingmao/xql-09222015103826.html.

[43] Linette Lopez, “Zombie Companies Are Holding China’s Economy Hostage,” Business Insider, May 24, 2016, https://www.businessinsider.com/chinas-economy-is-being-held-hostage-2016-5.

[44] Jason Long, “The Surprising Social Mobility of Victorian Britain,” European Review of Economic History, Volume 17, Issue 1, February 1, 2013, 1–23, https://doi.org/10.1093/ereh/hes020.

[45] John Kenneth Galbraith, The Good Society: The Humane Agenda (Boston, MA: Houghton Mifflin Co., 1996), 59–60; Karl Popper, The Open Society and Its Enemies (Routledge, 2012).

[46] Michael Rothschild, Bionomics: Economy as Business Ecosystem (Washington, D.C.: BeardBooks, 1990), 115.

[47] Adam Smith, The Theory of Moral Sentiments (Philadelphia: Anthony Finley, J. Maxwell Printer, 1817).

[48] Lawrence Kudlow, American Abundance: The New Economic and Moral Prosperity (New York: Harper Collins Publishers, 1997).

[49] Thomas Sowell, Economic Facts and Fallacies (New York: Basic Books, 2008), 174.

[50] Friedrich Engels, “1881: Trades Unions,” Marxists.org, May 20, 1881, https://www.marxists.org/archive/marx/works/1881/05/28.htm.

[51] Vladimir Lenin, n.d., “The Trade Unions, The Present Situation and Trotsky’s Mistakes,” Accessed July 8, 2018, https://www.marxists.org/archive/lenin/works/1920/dec/30.htm.

[52] Lü Jiamin, “A History of Leninist Theory on Unions.” Liaoning People’s Press (1987).

[53] James Sherk, “What Unions Do: How Labor Unions Affect Jobs and the Economy,” Heritage Foundation Website, May 21, 2009, https://www.heritage.org/jobs-and-labor/report/what-unions-do-how-labor-unions-affect-jobs-and-the-economy.

[54] Edwin J. Feulner, “Taking Down Twinkies,” Heritage Foundation Website, November 19, 2012, https://www.heritage.org/jobs-and-labor/commentary/taking-down-twinkies.

[55], [56], [57] James Sherk, “What Unions Do: How Labor Unions Affect Jobs and the Economy,” Heritage Foundation Website, May 21, 2009, https://www.heritage.org/jobs-and-labor/report/what-unions-do-how-labor-unions-affect-jobs-and-the-economy.

[58], [59] Steve Inskeep, “Solidarity for Sale: Corruption in Labor Unions,” National Public Radio, February 6, 2007, https://www.npr.org/templates/story/story.php?storyId=5181842.

[60] Children on the Titanic (a documentary, 2014).

[61] Isidor Straus, Autobiography of Isidor Straus (The Straus Historical Society, 2011), 168–176.

[62] 李洪志先生:〈富而有德〉,《精进要旨》,http://gb.falundafa.org/chigb/jjyz.htm


Попередня | Перейти до змісту | Наступна

Підписатися:

Social comments Cackle

загрузка...