Пекін переслідує свої корисливі цілі, зважаючи на політику щодо України

Заклики Європейського Союзу до Китаю допомогти припинити війну в Україні залишаються без відповіді.

Пекін цінує будь-яку можливість кинути виклик указам західних держав. Заклики до китайського керівництва вплинути на Росію, щоб вона припинила військові дії, залишаються без відповіді.

Відмова Пекіна засудити Росію і водночас звинувачення у безрозсудному розширенні НАТО стала спільним рефреном з першого дня кризи. Моральна двозначність щодо Москви та негативне зображення західної політики однозначно слугує інтересам влади Китаю.

Чи є правдою заява Пекіну про те, що криза в Україні «гідна жалю»?

Адже поточна ситуація сприяла тому, що КПК може маніпулювати факторами та отримувати деякі геополітичні переваги.

А як щодо заяви про те, що Китай «завжди стоїть на боці світу»?

КПК завжди стоїть на боці КПК, хоч би якими були супутні обставини конкретної ситуації.

Таким чином, немає жодної суперечності в тому, що міністерство закордонних справ Китаю прославляє китайсько-російські відносини лише за кілька днів до саміту ЄС-Китай.

30 березня Пекін оголосив, що він «рішучіше», ніж будь-коли, налаштований на зміцнення двосторонніх зв'язків з Москвою. 1 квітня Китай заявив, що Брюссель та Пекін поділяють «стратегічну зацікавленість у сприянні розвитку» та зміцненню партнерства.

«Китай не може заплющувати очі на порушення Росією міжнародного права», - заявив голова ЄС Шарль Мішель. Пекін зазнає «серйозних репутаційних втрат» за свою відмову прямо засудити Москву, попередила голова Європейської комісії Урсула фон дер Ляйєн.

Зіставлення заяв наочно ілюструє принципово різні цілі, які переслідують залучені сторони.

Те, що ЄС називає «вичікуванням і спостереженням», Китай розглядає як геополітичну розсудливість. Він буде продовжувати бути економічним "рятувальним кругом" для Росії, розширюючи двосторонні зв'язки та отримуючи вигоди від експлуатації значною мірою остракізованого  молодшого партнера на своєму кордоні, при цьому ретельно відмовляючись відкрито порушувати санкційний режим США-Брюсселя, що викликало б заходи у відповідь з боку західних держав.

Водночас наслідки російсько-української війни можуть призвести до остаточного перевороту всієї міжнародної економічної системи. Вимоги Москви про те, щоб газові транзакції в Європу здійснювалися в рублях (або золоті), а не в доларах США, кидають прямий виклик самій основі глобальної сили Америки.

Нафтодолар є її стрижнем і він дозволяє американському долару бути світовою резервною валютою. Вашингтон може фінансувати свій величезний дефіцит державного бюджету, продаючи свої боргові зобов'язання.

Навіть якщо Брюссель не погодиться, такий виклик відгукнеться у всьому міжнародному співтоваристві та матиме згубні наслідки для економіки США (яка вже переживає рекордний рівень інфляції).

Китайський юань — це валюта, яка швидше за все виграє від відносного падіння долара. Москва, можливо, зламала систему, але Пекін володіє ломом, щоб вклинитися і по-справжньому розкрити її.

В енергетичних угодах за участю Ірану, Саудівської Аравії та Індії також обговорювалося укладення угод у юанях. Крім того, на початку лютого було підписано енергетичну угоду між Росією та Китаєм на суму близько $120 мільярдів.

Це звучить як ефективна стратегія, і справді найприкріше в ній те, що все це не є секретом для західних лідерів. Під усіма їхніми ідеологічними заявами та показним тиском на Китай ховається невисловлена правда: політики знають, що КПК ніколи відкрито не засудить Росію.

Мова європейських та американських лідерів – це мова морального позування та демонстрації чесноти. КПК одночасно характеризується внутрішньою корупцією та комуністичною ідеологією; її авторитарний контроль за всіма політичними, економічними і соціальними аспектами життя Китаї є очевидним фактом життя, встановленим під час широкомасштабних і кривавих репресій.

Багато хто говорив про "фаустівську угоду" з китайським народом, в якій нетерпимість уряду до інакомислення приймається в обмін на економічну стабільність і рівень життя. Чи зможе ця соціальна рівновага зберігатися нескінченно довго, поки що невідомо.

Натомість західні лідери вважають за краще проводити політику, значною мірою засновану на ідеології та перевагах своїх виборців. Вони підтримують і прославляють такі поняття, як демократія та свобода ЗМІ, ігноруючи та змінюючи виборчі правила у своїх інтересах та пригнічуючи (або принаймні підтримуючи придушення третьою стороною, наприклад, технологічними компаніями) свою політичну опозицію.

Вони обирають енергетичну політику, спрямовану на умиротворення культу поклоніння клімату, а не на забезпечення дешевих та частих поставок надійного природного газу та нафти. Вони підживлюють атмосферу політичної істерії та нагнітають у ЗМІ наративи, які збільшують ймовірність війни та посилюють ворожість між країнами. Як у випадку з Україною, це затягує кровопролиття та знижує ймовірність дипломатичного врегулювання.

В цей час західні уряди дозволяють Києву продовжувати боротьбу з Москвою, не надаючи засобів для досягнення остаточної перемоги. Справді, єдиний шлях до останньої – це, швидше за все, участь НАТО та США або запровадження безпольотної зони, що призведе до війни на межі загибелі цивілізації. Реальність така, що Вашингтон не має впливу на Москву, але має вплив на Київ.

Чому б не заявити чітко лідерам України, що наша головна мета – прискорити переговори та якнайшвидше домогтися припинення вогню, замість того, щоб давати сигнали про те, що Україна має до останньої людини боротися за територіальний суверенітет над усією країною?

Президент України Володимир Зеленський довів, що є досвідченим політичним актором на міжнародній арені, який знає, як добре грати із західною аудиторією. Він розуміє, що зовнішній вигляд і загальне враження дуже важливі у воєнний час, особливо для американського населення, яке живе в Інтернеті і шукає соціального схвалення від інших.

А от мета КПК очевидна: отримати найбільшу геополітичну перевагу від конфлікту, тим самим зберігши можливість репресій та тотального авторитарного контролю над громадянами Китаю. Як на це стане реагувати далі Захід, ще невідомо.

За матеріалами The Epoch Times USA