Вісім Безсмертних: духовні принципи стародавнього Китаю
(частина третя — завершальна)
У першій та другій частинах історій про Вісім Безсмертних ми зосередилися на окремих постатях і їхніх життєвих шляхах, намагаючись побачити в цих давніх образах відображення сучасної людини. Ми проводили паралелі з нашим сьогоденням, із тими моральними викликами, перед якими щодня постає кожен із нас. І щоразу, незалежно від сюжету чи обставин, приходили до однієї простої незмінної істини — людина повинна керуватися високими моральними принципами у будь-якій справі, щоб не загубити напрям у житті і не дозволити зовнішньому світу затьмарити внутрішню ясність.
Адже в гонитві за багатством, владою чи навіть визнанням надзвичайно легко втратити самого себе. Історії про Вісім Безсмертних — це не просто казки чи легенди, це своєрідні дороговкази, які нагадують, що цінність людського життя вимірюється не здобутками чи матеріальними досягненнями, а навпаки, здатністю зречення від світських спокус та збереження внутрішньої чистоти.
У цій завершальній частині поглянемо на Вісім Безсмертних як на єдине ціле — не лише як на окремі постаті, а як на втілення певних принципів і способу мислення.
І тому ці історії не мають чіткої крапки. Їхнє справжнє завершення — не в подіях, а в тому, який слід вони залишають у людській душі — у глибокому духовному досвіді, що формував свідомість поколінь.
Ми вже бачили їх у простоті — ще до того, як вони стали Безсмертними, коли були звичайними людьми зі своїми слабкостями, прагненнями й сумнівами. Як і багато хто, вони могли шукати визнання, достаток або навіть владу. Але в певний момент кожен із них опинився перед вибором — залишитися в межах звичного життя чи наважитися вийти за усталені рамки. І саме цей крок виявився вирішальним. Вони знайшли в собі силу відмовитися від того, що здавалося важливим, але було лише минущим, і звернулися до того, що не можна виміряти чи втримати, але що наповнює життя справжнім змістом.
Подивимося на них не просто як на легендарних Безсмертних, що боролися зі злом і використовували свої надздібності, а як на людей, які зробили свідомий крок — відмовилися від гонитви за славою, вигодою і визнанням. Адже за цим стоїть значно більше, ніж просто прагнення досягти безсмертя.
Отже, зупинимось на історії про собаку, що вкусив Люй Дунбіня. Ця історія на перший погляд проста.
Одного разу Люй Дунбінь допоміг родині, яку тероризував небесний пес — істота могутня, що колись перемагала безліч злих духів. Розуміючи, що приборкати його силою буде складно, Люй Дунбінь вдався до хитрощів: заманив його в ілюзорний простір, створений магічним сувоєм, і замкнув усередині. Здавалося б, небезпеку усунуто, люди врятовані.
Але далі, замість того щоб знищити створіння, Люй Дунбінь замислюється: цей пес служив своєму господарю і багато разів рятував людей від справжнього зла. І він вирішує відпустити його.
Та щойно пес отримує свободу — він кидається на свого визволителя і люто кусає.
Саме з цього походить вислів:
«Собака кусає Люй Дунбіня» — так кажуть про того, хто не здатний розпізнати добрі наміри.
Це не просто пояснення ідіоми. Це — діагноз людської природи.
Скільки разів у житті людина не бачить добра, яке до неї приходить?
Скільки разів відштовхує допомогу, підозрюючи обман?
Скільки разів бореться не з ворогом, а з тим, хто намагається врятувати?
І якщо історія про небесного собаку — це про саму людину, про її сліпоту і невміння розпізнати істину, то наступна історія відкриває іншу небезпеку — здатність загубитися в тому, що лише здається реальністю.
Йдеться про той самий ілюзорний сувій, що використав Люй Дунбінь для приборкання собаки. Як сказано в оповіді:
«Цей сад і все, що було в ньому, було лише ілюзією, створеною магічною картиною Люй Дунбіня».
Ілюзія, яка здається реальною. Світ, який захоплює. Простір, де хочеться залишитися.
Чи не нагадує це сучасне життя?
Але раніше було інакше — китайці шанували традиції, релігію та різні методи вдосконалення — як даоські, так і буддійські. Виконуючи будь-яку справу, люди звертали увагу на чистоту думок, на спокійне і добре серце. Це було не чимось винятковим — це було природною поведінкою людини у той час. Та протягом довгих років компартія Китаю систематично викорінює ці вірування та традиційні принципи, оголошує їх незаконними та піддає жорстоким переслідуванням і заборонам. Це те, що практично весь демократичний світ засуджує. Це те, що у демократичному суспільстві вважається неприпустимим. Світ, у якому людину привчають жити в постійній боротьбі один з одним за мізерні досягнення та вигоду, світ де непомітно підміняють поняття хорошого і поганого дуже легко стає тією самою ілюзією — пасткою. Коли життя більше не спирається на високі моральні принципи і традиційні настанови — скромність, стриманість, чесність — людина непомітно втрачає значно більше, ніж здобуває. І саме тому історія про ілюзорний сад звучить сьогодні особливо гостро.
Повертаючись до легенд про Вісім Безсмертних, хотілося б зупинитися ще на одній із них, яка є дуже показовою.
«Жив колись старий на ім’я Чжен у місцевості Сянтань, що в провінції Хунань. Жив він усамітнившись у своїй невеличкій хатині. Одного вечора, коли Чжен сидів і плів солом’яні сандалі, до його оселі прийшли вісім мандрівників і попросили дозволу перепочити. Старий трохи занепокоївся — адже його хатина ледве вміщала трьох людей. Та попри це він щиро запросив гостей увійти. І тут сталося диво: тісна хатина раптом стала просторою — такою, що в ній легко розмістилися всі дев’ятеро. Чжен пригостив гостей найкращим, що мав: простою, але смачною їжею та вином. Коли ж вони наситилися, один із них — із круглим, відкритим животом — мовив: — Дякуємо тобі за гостинність, добрий чоловіче. Скажи, чого ти бажаєш — і ми здійснимо твоє бажання. Та Чжен лише похитав головою: — Дякую вам, але мені нічого не потрібно. — Твоя оселя така мала. Може, хочеш більший дім? — запитали вони. — Земля — мій дім, — відповів Чжен. — А ця хатина мені цілком достатня. — Тоді, може, багатства, влади, довголіття? Ми можемо дати тобі все, що забажаєш. — Багатство й влада — лише мотузки, що прив’язують людину до цього світу, — спокійно мовив старий. — Я ж волію, щоб усе відбувалося так, як велить Небо».
Це один із найсильніших моментів у всіх цих історіях. Людині пропонують багатство, владу, визнання — усе те, до чого прагне більшість. А вона відмовляється.
Чому? Бо від початку її наміри були іншими. Старий Чжен не прагне вигоди і не очікує винагороди. Його вчинок — щирий. Він просто робить добро.
І коли йому пропонують щось у відповідь, він не бачить у цьому цінності.
Його серце не спрямоване на збагачення чи піднесення над іншими. Воно спокійне і чисте. У ньому немає жадоби.
Для людини, яка не прив’язана до вигоди, багатство не є досягненням. Для тієї, хто не шукає влади — вона не має привабливості. Бо така людина вже має головне — рівновагу всередині.
І тоді вибір старого Чжена перестає виглядати дивним.
Він стає логічним.
Коли людина розуміє, що матеріальне — тимчасове, воно втрачає свою привабливість. Коли вчинок не продиктований вигодою — він набуває зовсім іншої цінності. Безкорислива дія, щира допомога, відсутність жадоби — це вже вихід за межі тієї самої ілюзії, про яку йшлося раніше.
І не має значення, скільки століть минуло від тих часів, коли цінували внутрішню чистоту, доброту і природне прагнення допомагати іншим — так, як це зробив старий Чжен. Ці речі не належать минулому. Вони не старіють і не зникають — вони або живуть у людині, або поступово витісняються.
Сьогодні особливо легко звикнути до ролей, які людина змушена або обирає грати. Але між тим, щоб здаватися добрим, і тим, щоб бути ним насправді — величезна різниця. Бо коли доброта перестає бути винятком і знову стає природною — змінюється не лише людина. Змінюється все, що її оточує.
І стає зрозуміло, чому саме такі вчинки, як у цих історіях, переживають століття.
Ірина Танасова
Джерела:
Stories And Myths Of Eight Immortals, Translated from various Chinese materials by: Li Yanjia, Nathaniel Hu
W. Perceval Yetts, The Eight Immortals, London, 1916
Williams, C. A. S. Chinese Symbolism and Art Motifs: A Comprehensive Handbook on Symbolism in Chinese Art Through the Ages. London, 1884