Вісім Безсмертних: шлях самопізнання і свободи

Колись китайське суспільство будувалося не на страху й примусі, а на уявленні про небесне походження людської сутності та її нерозривний зв’язок із Дао. Скромність, самовдосконалення, високі моральні принципи й гармонія з природою були не абстрактними поняттями, а основою світогляду й щоденної практики. Китайська культура виховувала не «гвинтики системи», а особистостей — здатних відмовитися від жадоби, насильства і прагнення до влади.

Саме з цього ґрунту виросли легенди про Вісьмох Безсмертних — не богів у сучасному розумінні, а людей, які, залишаючись у межах людського буття, зуміли піднестися над бажаннями, страхами й пристрастями.

Сьогодні ж, під багаторічним жорстоким впливом компартії Китаю (КПК), цей світогляд майже знищений. Те, що колись формувало характер народу — повага до життя, внутрішня свобода, моральні межі, — було спотворене або оголошене «пережитком минулого». КПК не просто переписала історію: вона отруїла саму моральну основу суспільства, відірвавши людей від їхньої справжньої культурної спадщини.

Тому, говорячи про Вісім Безсмертних, ми звертаємося не до міфів, а говоримо про Китай, яким він був до ідеологічного зламу; про людей, якими китайці колись прагнули бути; і про цінності, які комуністична влада намагається стерти з пам’яті народу.

Отже, Вісім Безсмертних (八仙, Ба Сянь) — це окремі постаті, що з часом були об’єднані в єдину спільноту. Вони не жили в одну епоху й не належали до одного кола. Серед них були вчені й мандрівники, аристократи й жебраки, чоловіки й жінки, старі й молоді. Разом вони уособлювали весь спектр людського життя: бідність і багатство, старість і молодість, шляхетність і простоту, чоловіче й жіноче начало.

Вони не відділялися від людей недосяжною божественністю. Навпаки — їхні образи нагадували, що шлях внутрішньої досконалості відкритий для кожного. Їх об’єднали не канони й не формальні доктрини, а прагнення зберегти уявлення про людину як істоту духовну. Легенди про них навчали: справжня сила не в насильстві, справжня влада — не в контролі, а справжня безсмертність полягає у збереженні моральної чистоти та чеснот.

За переказами, Вісім Безсмертних володіли чудотворними здібностями — могли з’являтися й зникати, перетинати ріки й моря, стоячи або сидячи на своїх символічних атрибутах, здійснювати дивовижні перетворення. Проте джерелом цих сил вважали не магію, а глибоке пізнання законів природи й самого себе. Безсмертя в цьому світогляді не було втечею від смерті — воно означало стан внутрішньої свободи.

Тож хто ж ці легендарні Ба Сянь, яких зображували на порцеляні й у бронзі, у вишивці та живописі, описували в творах і переказували в легендах?
До їхнього кола зазвичай відносять Чжунлі Цюаня, Люй Дунбіня, Чжан Ґолао, Цао Ґоцзю, Лі Тєґуая, Хань Сянцзи, Лань Цайхе та Хе Сяньґу.

Серед них особливе місце посідає Чжунлі Цюань — старший і головний серед Восьми Безсмертних. За переказами, він жив за часів династії Чжоу й першим осягнув таємниці еліксиру життя. У мистецтві його зазвичай зображують повним чоловіком із оголеним животом; іноді — з персиком у руці, але завжди з незмінним атрибутом — віялом. Саме ним, за легендами, він міг повертати душі померлих до життя.

Одна з найвідоміших історій, пов’язаних із Чжунлі Цюанем, починається, на перший погляд, з буденної сцени. Одного разу, прогулюючись сільською місцевістю поринувши в роздуми, він побачив молоду жінку в жалобі, що сиділа біля могили й обмахувала віялом щойно насипану землю.
На його запитання вона відповіла, що перед смертю чоловік просив її не виходити заміж доти, доки земля на його могилі не висохне. Та оскільки жінка вже знайшла нового жениха, їй кортіло якнайшвидше виконати умову — саме тому вона й намагалася висушити землю, обмахуючи її віялом.

Чжунлі Цюань запропонував допомогу. Узявши віяло, він закликав духів і вдарив ним по могилі — земля миттєво стала сухою. Вдова весело подякувала й пішла, залишивши віяло, яке Чжунлі забрав із собою.

Побачивши його вдома, дружина Чжунлі поцікавилася, звідки воно взялося. Почувши історію, вона обурилася й заявила, що ніколи не вчинила б подібного, а поведінка тієї жінки є безсердечною й негідною. Саме ці слова наштовхнули Чжунлі Цюаня на думку випробувати почуття власної дружини.

За допомогою заклять він удав свою смерть, а сам набрав вигляду вродливого юнака й почав залицятися до «вдови». Минуло зовсім небагато часу — і вона погодилася вийти за нього заміж. Тоді юнак повідомив, що для приготування надзвичайно сильного зілля йому потрібен мозок її покійного чоловіка. Прагнучи догодити новому коханому, жінка відкрила труну.

На її жах, мертвий чоловік раптово ожив, а залицяльник зник, немов розчинився в повітрі. Не витримавши сорому, жінка повісилася. Чжунлі ж підпалив будинок і виніс із нього лише віяло та священну книгу — «Даодецзін».

Легенди про Чжунлі Цюаня часто мають різку, навіть жорстку форму. Вони не прагнуть зворушити чи повчити — радше зривають ілюзії. Ця історія не є мораллю про подружню вірність: у ній показано мінливість людських почуттів і крихкість будь-яких прив’язаностей. У центрі оповіді — момент відсічення, коли все минуще залишається позаду.

Саме з цього досвіду постає наступна фігура — Люй Дунбінь, учень Чжунлі Цюаня і, можливо, найлюдяніший серед Восьми Безсмертних. У даоській літературі його найчастіше описують як того, хто допомагає людям осягнути Дао й стати на шлях внутрішнього вдосконалення, поєднуючи духовну рішучість із добротою та милосердям.

Перед тим як Люй Дунбінь став учнем Чжунлі Цюаня й ступив на шлях безсмертя, йому було даровано прозріння — не через проповідь і не через повчання, а через сон. Ця історія, відома як «сон жовтого проса», є однією з ключових у даоській традиції, адже вона говорить не про знецінення людського життя, а про ілюзорність матеріального виміру, у межах якого воно зазвичай проживається.

«Люй Дунбінь, ще будучи молодим ученим, прямував до столиці, щоб змагатися за почесті на державних іспитах. Дорогою він зупинився в готелі, де також мешкав даоський наставник Чжунлі Цюань. Поки для них варилося просо, наставник запросив Люя прилягти й поспати.

Люй побачив сон, у якому здобув найвищі відзнаки, стрімко піднявся службовими щаблями, одружився, набув багатства й звань і прожив п’ятдесят років у славі та розкошах. Та зрештою його звинуватили у злочинах, позбавили честі й посад, друзі відвернулися від нього, і він був кинутий у злидні та зазнав вигнання.

У мить найглибшого відчаю він прокинувся. Просо все ще варилося, і здавалося, що час майже не минув.

Тоді Чжунлі Цюань сказав йому:
“Ти скуштував і гіркоту, і солод життя. Чи прагнеш ти й далі мирського успіху?”

Люй Дунбінь збагнув істину і з тієї миті зрікся честолюбства, пішов за Чжунлі Цюанем і присвятив себе пізнанню Дао».
 

Цей сон не засуджує кар’єру, славу чи людські прагнення і не таврує їх як «гріховні». Натомість він оголює їхню порожню природу — мінливу, залежну від обставин і позбавлену остаточної реальності. За якусь мить сну Люй Дунбінь проживає ціле життя, сповнене злетів і падінь, і прокидається ще до того, як встигло зваритися жовте просо.

Саме в цьому проявляється даоський принцип: не світ є оманою, а прив’язаність до нього; не життя — ілюзія, а віра в його незмінність і сталість.

Суть Дао проста за формою, але не проста у втіленні: усе матеріальне минає, а духовне залишається. Ті, хто слідує цьому Шляху, не шукають особистої вигоди — вони поступово звільняються від кайданів пристрастей, усвідомлюючи, що саме вони роблять людину рабом.

Саме тому історії про Вісім Безсмертних залишаються незручними для будь-якої системи, що прагне керувати людьми через страх, матеріальні стимули й контроль. Там, де людина перестає шукати внутрішню правду й відмовляється від самопізнання, утверджується інша логіка — логіка боротьби, конкуренції та егоїзму.

У сучасному Китаї ця логіка стала панівною. Самовдосконалення дедалі частіше називають «забобоном», духовні практики — небезпечними відхиленнями, а мова добра й внутрішньої свободи поступово зникає з публічного простору. Те, що колись виховувало людину, сьогодні зазнає висміювання, а подекуди — прямій забороні та переслідуванню.

Якщо сучасний Китай — це світ контролю й прагматизму, то легенди про безсмертних нагадують про інший шлях. Саме тому вони й досі не зникли: ці історії несуть у собі силу, якій не потрібен дозвіл жодної системи, щоб залишатися правдою.

Джерела:

1. W. Perceval Yetts, The Eight Immortals, London, 1916

2. Williams, C. A. S. Chinese Symbolism and Art Motifs: A Comprehensive Handbook on Symbolism in Chinese Art Through the Ages, London, 1884

Ірина Танасова