Обтяжена спадковість комунізму або великі уроки маленької Албанії

На Заході Балканського півострова знаходиться невелика країна, новітня історія якої має, мабуть, одне з найбільших світових значень. Вона свідчить про те, який страшний комунізм взагалі і ортодоксальний комунізм зокрема, і як складно сьогодні нести тягар наслідків цього диктаторського режиму. Йдеться про країну  Албанію.

Історія Албанії завжди залишалась у тіні в Європі, та й в Росії, хоч і країна, і народ її, який говорить унікальною мовою, належать до однієї з гілок давньоєвропейської цивілізації. Після Другої світової війни тут, як і в багатьох інших країнах Східної Європи, "переміг" соціалізм сталінської моделі. З такими його неодмінними атрибутами, як репресії, гоніння, придушення свободи слова. Тодішній "батько" албанського народу Енвер Ходжа активно позбувався товаришів по партії, які могли  скласти йому конкуренцію в особовому та інтелектуальному плані. До речі, за всіма законами сталіністського жанру, в "народній" Албанії жоден із шести міністрів внутрішніх справ не помер своєю смертю. Всі вони були або розстріляні, або покінчили життя самогубством за дивних обставин...

Хрущовська "відлига" надихнула албанських комуністів до відходу від комуністичної ортодоксії, і вони повністю розірвали всі відносини з тодішнім СРСР і так само неозираючись поплили у фарватері червоно-маоїстського Китаю. З КНР скандальне розлучення відбулося в 1978 році: албанські товариші визнали візит колишнього американського президента Ніксона проявом опортунізму і зрадою комуністичних ідей. Але албанські учні багато в чому перевершили своїх вчителів з Москви та Пекіна. Крім репресій, непробивної залізної завіси, жорстких обмежень не тільки на приватну власність на засоби виробництва, але навіть і на особисту власність (у Албанії аж до краху комунізму не існувало, наприклад, приватних автомобілів). У 1968 році Ходжа, хворобливо боячись вторгнення як західних армій, так і радянських військ, звелів побудувати по всій країні укріплення-доти в кількості 750 тисяч. І сьогодні вони розсіяні по всій Албанії, дещо лякаючи своїм апокалептично-інопланетним виглядом. До речі, з'ясувалося, що ці укріплення сконструйовані таким чином, що вже через деякий час в ході бою, солдат у них просто б задихнувся від порохових газів.

Але головне, в чому албанські комуністи виявилися попереду усієї планети, у тому числі й країн комуністичного табору - це те, що вони в 1967 році повністю відмінили релігію. Була повністю заборонена не тільки релігійна діяльність, але навіть виконання обрядів приватно. Серед албанців 70% мусульман (третина з них належить до синкретичної течії бекташі, з елементами ісламу та християнства, поширеної тільки в Албанії) і приблизно по 13-15% католиків і православних. Всі водночас стали атеїстами, релігійні споруди або зруйнували, або "перепрофілювали", а священнослужителі поповнили і без того численні ряди ув'язнених.

У 1977 році до кримінального кодексу країни була внесена стаття, за якою відправлення релігійних обрядів визнавалось кримінальним злочином. На практиці це означало, що за здійснений навіть удома мусульманський намаз, або пофарбоване до Великодня яйце, будь-яка людина могла запросто потрапити у в'язницю. Сьогодні албанці кажуть, що в останні 15 років свого беззмінного правління, яке тривало до 1985 року, Енвер Ходжа разом з іншими хворобами страждав на очевидний психічний розлад, і реальну владу здійснювала його дружина Неджаміє.

Це є яскравим свідченням того, що тільки в тоталітарно-комуністичній системі при владі можуть знаходитися важко хворі та недієздатні люди, яких неможливо усунути від влади. А той факт, що  дружина комуністичного диктатора (їй зараз 85 років) і його син як і раніше живуть в столиці країни Тірані, і вважаються одними з найбагатших людей країни, взагалі важко логічно осмислити. І албанці в бесідах абсолютно однозначно стверджують, що це багатство накопичене виключно за рахунок каси Албанської партії праці.

Здається, російський філософ Іван Ільїн вказував на те, що комунізм страшний, але ще страшніше виявитися похованим під тягарем його уламків, коли цей нелюдський порядок рухне. Маленька Албанія пройшла той же шлях, що й великий колись СРСР тільки в гостріших формах. Після комуністичного диктатора Ходжі до влади пришли помірні комуністи-реформісти, на зразок наших "перебудовщиків". Довго вони при владі не втрималися, і в 1992 році в країні була введена двопартійна система, що означало крах  тоталітарного комунізму.

Сформувалася партія ліва (соціалістична) і права (демократична), яка зараз перебуває при владі. Рядові албанці щодо цього говорять, що у них немає правих партій, є тільки ліві, тим самим натякаючи, що вся нинішня політична еліта, незалежно від проголошуваних гасел, вийшла з однієї "шинелі" - номенклатури Албанської партії праці. Лідер "демократів" нинішній прем'єр Салі Беріша колись був особистим лікарем диктатора Ходжі. І крім цієї обставини, назвемо ще декілька рис сучасного життя цієї країни, що визначаються спадщиною комунізму.

По-перше, очевидно, що політична демократія, а точніше прагнення правлячих посткомуністичних угрупувань увірвати владу явно випереджає будівництво нової і здорової ринкової економіки. Албанія, як і раніше, залишається найбіднішою країною Європи. Мабуть найпомітнішою подією економічного характеру за останнє десятиліття тут була криза, коли місцеві організатори фінансових пірамід обдурили мало не більшу частину населення країни. Для росіян це дуже знайомо. Правда, албанці, з їх південно-гірським менталітетом, трохи не взялися в 1997 році за зброю, і лише проголошення нових виборів до парламенту зупинило можливу громадянську війну.

Але головний висновок про небезпеку комунізму і його наслідків породжує навіть не аналіз політичних і економічних реалій, а простий погляд на сьогоднішнє життя Албанії. Через 15 років після краху комунізму вигляд цієї прекрасної країни можна охарактеризувати двома словами - бідність і занедбаність. Жахливі дороги, вибоїни навіть на бруківці центральної площі столиці -  Тірани, "житловий фонд" з обшарпаних канаркових чотирьохповерхівок, які давно забули, що таке ремонт. Звичайно, багато будують, але всі ці будівництва виглядають якось покинуто. Магазини асортиментом товарів і виглядом вітрин нагадують наші продмаги часів ранньої перебудови. Можна побачити певну заможність, але не багатство. Заможними є переважно ті албанці, які після краху "залізної завіси" виїхали робити кар'єру або просто працювати. Треба сказати, що в світі албанці цінуються не тільки як гарні робітники, але й, наприклад, дуже здатні студенти, кваліфіковані фахівці з вищою освітою. Серед албанців всесвітньовідомі мати Тереза, голлівудський кіноактор Белуші.

До цього списку можна додати лауреата Нобелівської премії з медицини Феріда Мураті, на основі розробок якого була створена знаменита "віагра". Але це все про албанців за межами Албанії, а ось сумний образ цієї країни породжує питання: чи не національний менталітет албанців спричиняє такий безлад і занедбаність? Але в сусідніх країнах колишньої Югославії - Чорногорії і Македонії, де тоталітарно-комуністичний прес був не таким жорстким, навіть на перший погляд побут і життя тих же албанських міст і селищ виглядає значно благополучнішим.

І тоді спадає на думку, що справа тут не в національних рисах, а в наслідках багаторічного комуністичного ярма, можна навіть сказати гіпертоталітаризму. Саме він породив серед більшості людей глибоку інертність, неспроможність відчути себе особистістю, здатною самостійно створювати свій життєвий шлях і благоустрій, не сподіваючись на керівництво і вождів. Саме ця прищеплена режимом риса породила розбиті дороги і обшарпані будинки, а якщо копати глибше - всі негативні явища посткомуністичної епохи. Це нам виразно демонструє маленька Албанія, тим самим нагадуючи про велику обтяжену спадковість комунізму.