Як розпізнати "кнопкодавів": аналіз проблеми та її вплив на законотворчість
Що не так з голосуванням у Верховній Раді
Іноді здається, що в парламенті все відбувається майже як у театрі. Камери, жести, пафосні промови, емоції — все виглядає справжнім. Але є одна сцена, що ставить під сумнів саму суть гри — голосування. Точніше, кнопкодавство.
Це не просто "хтось натиснув не свою кнопку". Це влізання у вибір. Це фальсифікація волевиявлення. Це підміна депутатської волі — і виборців разом із нею. І хоч формально вже діють норми про персональне голосування, проблема далеко не зникла. Щоб глибше копнути тему та подивитись, як це працює на практиці, варто звернутись на проєкт “Обранці” — там усе задокументовано: імена, випадки, відео, аналіз.
І найстрашніше — це стає "новою нормальністю". А звідти вже один крок до повної девальвації політичного процесу.
Чому це взагалі проблема?
Ну, здавалось би, ну натис хтось за когось. Що з того? Прийнявся закон, запрацював. Народ же не вийшов на вулиці, значить, не так уже й погано? Але це логіка небезпечної байдужості.
Парламент — це не просто "кнопкова машина". Це установа, де кожен голос — відображення конкретного мандата, конкретної довіри. Якщо ж голосує не той, кому цю довіру дали — все летить шкереберть.
Що таке кнопкодавство насправді
Це коли депутат тицяє не одну, а дві, три, а то й п’ять кнопок. Свою, сусіда, ще одного сусіда… Це грубе порушення регламенту. Але ще більше — це фейк у чистому вигляді. Це якби суддя виносив вирок не розглянувши справу. Або лікар призначав операцію заочно.
Як розпізнати кнопкодава: кілька типових шаблонів
Насправді впіймати кнопкодава не так уже й складно — питання в тому, хто на це дивиться. Або хоче дивитись.
Поведінка "мурашника"
Сидить депутат, поруч два порожні місця. Заходить голосування — і раптом у нього починають рухатись руки в кількох напрямках. Права — до свого пульта, ліва — до сусіднього. У рідкісних випадках — ще й ногою тягнеться до третього.
“Я просто тримав руку”
Це улюблене виправдання. Коли руки лежать на чужих кнопках, а депутат стверджує, що нічого не натискав. Відео? Монтаж. Свідки? Заангажовані. Регламент? Та ну, хто його читає взагалі?
Групові флешмоби
Найяскравіше — коли вся фракція голосує синхронно, хоч половина з них десь у Буковелі чи на ефірі у ток-шоу. Тут уже не про “випадковість”, а про злагоджений механізм.
Причини, чому кнопкодавство живе досі
- Байдужість виборця
Чесно, мало хто взагалі цікавиться, як його депутат голосує. У кращому разі — раз на рік дивиться, чи не потрапив той у скандал. Якщо ж електорат не ставить питань — навіщо намагатися? Саме тому це питання — не тільки до депутатів, а й до всіх нас. - Махінації заради “кворуму”
Під час голосування часто не вистачає людей. Хтось у відрядженні, хтось просто не з’явився. Але тиск — є. І голоси потрібні. Тоді й з’являються ті, хто "рятує ситуацію", натискаючи за відсутніх. І всі задоволені: і закон пройшов, і фракція виглядає "ефективною". - Договорняки в кулуарах
Не всі кнопкодавства — це результат "хаосу". Часто це свідоме рішення групи депутатів: умовно, ти голосуєш за мене сьогодні — я за тебе завтра. Це як політична бартерна угода. Але ніхто ж не питає дозволу у виборця, правда? - Відсутність реального покарання
Так, формально штрафи є. Камери — теж. Але на практиці? Скільки депутатів реально втратили мандат через кнопкодавство? Нуль. Максимум — осуд у пресі. Та й то не завжди.
Як це шкодить самому законотворенню
- Втрата довіри до інститутів
Уявіть: приймається закон, що впливає на життя мільйонів. А потім з’являється відео, де половину голосів натиснув один чоловік. Все. Довіри — нуль. Навіть якщо сам закон нормальний — його легітимність в очах людей одразу падає. - Прийняття сирих, недопрацьованих норм
Коли відсутні справжні обговорення і депутати просто "проходять повз", виходять закони, які не перевіряються належним чином. Щось пропустили, щось забули, щось взагалі не мало б бути в документі. Але — проголосували. Тобто натиснули кнопки. Формально — закон є. По факту — ще один бюрократичний мотлох. - Маніпуляції з голосами
Існують ситуації, коли одне голосування може все вирішити: прийняття бюджету, призначення міністра, зміна Конституції. Якщо в цей момент ключовим є голос, якого фізично немає — це вже не політика. Це шулерство.
Що вже робиться
Варто бути чесними — з 2020 року ситуація трохи зрушила з місця. Впровадження сенсорної кнопки у сесійній залі — це серйозний крок. Але не панацея.
Є й відеоспостереження, і моніторинг від громадських організацій, і навіть публічне викриття порушників. Та все одно кнопкодавство ще дихає. Можливо, вже не так гучно — але точно не в комі.
Що має статись, аби воно зникло
- Гарантоване покарання
Штраф, втрата мандату, блокування участі в комітетах. Однозначно й без варіантів. Один натис чужу кнопку — до побачення. Інакше це завжди буде “гра на удачу”. - Публічне висвітлення
Медіа повинні говорити про це голосно. Не просто “ще один скандал”, а постійно і наполегливо. Імена, фракції, контекст. Глядач повинен знати: якщо його депутат кнопкодав — це зрада особисто йому. - Громадський тиск
Як тільки з’являється суспільна нетерпимість — все змінюється. Не одразу, не чарівною паличкою. Але політики вловлюють атмосферу. Бо бояться не штрафів — бояться втратити рейтинг. - Діджиталізація
Чим більше процесів буде переведено у цифровий формат, тим важче буде “підтасувати” щось руками. Голосування з біометричною ідентифікацією? Не фантастика. Було б бажання..
Із цього випливає
Кнопкодавство — це лакмусовий папірець якості політичної системи. Якщо воно існує — значить, у самій основі щось не так. Це не просто "дрібна технічна проблема", яку можна обійти. Це дзеркало. І поки в ньому не з'явиться відображення справжньої відповідальності — довіра так і залишатиметься десь на рівні дна.