ІСТИНА І ТРАДИЦІЇ

Люди із синдромом зорового снігу частіше бачать ілюзорні обличчя — нове дослідження

Велика Епоха
Поширена ілюзія бачення облич у повсякденних предметах, відома як парейдолія обличчя, посилюється у людей із синдромом зорового снігу через надмірну активність зорової системи, яка занадто легко бачить візерунки. (Image: K-FK via Shutterstock)

Коли ви дивитеся на хмари, кору дерева або передню частину автомобіля, чи бачите ви іноді обличчя, яке дивиться на вас? Це «парейдолія обличчя», і це цілком нормальна ілюзія, коли наш мозок бачить обличчя у візерунках, які насправді не є обличчями.

Для більшості з нас ці ілюзії нешкідливі. Але нове дослідження, опубліковане в журналі Perception, показує, що люди з синдромом візуального снігу — рідкісним неврологічним захворюванням, яке викликає постійні «візуальні перешкоди» — відчувають це явище сильніше і частіше.

Це відкриття дає унікальне уявлення про те, як надмірно активний мозок може підсилювати помилкові ілюзорні візерунки, які він бачить у світі. Воно також показує, що сприйняття не є ідеальним дзеркалом реальності.

Що таке синдром візуального снігу?

Синдром візуального снігу характеризується постійним сприйняттям мерехтливих крапок, схожих на телевізійні перешкоди, у всьому полі зору. Люди з цим захворюванням часто повідомляють, що крапки ніколи не зникають, навіть у темряві.

Причина цього синдрому залишається незрозумілою, але останні дані вказують на гіперзбудливість зорової кори головного мозку — ділянки, яка інтерпретує те, що ми бачимо. По суті, нейрони, відповідальні за обробку зорової інформації, можуть надто швидко збуджуватися, заважаючи сприйняттю.

Багато людей із синдромом «зорового снігу» також страждають на мігрень, світлочутливість, післяобрази або зорові сліди, що залишаються після руху. Ці симптоми можуть зробити повсякденне зорове сприйняття заплутаним і виснажливим. Однак, незважаючи на зростаючу обізнаність, цей стан залишається недооціненим і недостатньо вивченим.

Тестування впливу «візуального снігу» на сприйняття

Щоб перевірити, чи змінює ця гіперактивна зорова система інтерпретацію людьми неоднозначної візуальної інформації, наша дослідницька група запросила понад 250 добровольців взяти участь в онлайн-експерименті.

Спочатку учасники заповнили короткий опитувальник, щоб визначити, чи відчувають вони симптоми візуального снігу. Потім їм показали 320 зображень повсякденних предметів, від стовбурів дерев до чашок кави, і попросили оцінити за шкалою від 0 до 100, наскільки легко вони бачать обличчя на кожному зображенні.

Загалом 132 особи відповідали критеріям синдрому візуального снігу, а 104 особи склали контрольну групу, підібрану за віком. Ми також відстежували, чи відчували учасники мігрень, що дозволило нам порівняти чотири підгрупи.

Люди, які страждають на візуальний сніг, часто повідомляють, що крапки ніколи не зникають, навіть у темряві. (Image: Francesca Puledda, Christoph Schankin, and Peter J. Goadsby via Wikipedia)

Мозок, який бачить занадто багато

Результати були вражаючими. Люди з візуальним снігом постійно давали вищі «оцінки обличчя» кожному зображенню, ніж ті, хто не страждав на це захворювання. Це свідчить про те, що вони частіше бачили обличчя у випадкових текстурах та об'єктах.

Ті, хто страждав і від візуального снігу, і від мігрені, отримали найвищі бали.

Ця закономірність була надзвичайно послідовною. Загалом групи погодилися, які зображення найбільше схожі на обличчя, але група з візуальним снігом повідомляла, що бачить ілюзорні обличчя більш яскраво.

Іншими словами, ті самі об'єкти викликали сильнішу ілюзію.

Результати узгоджуються з попередніми теоріями про те, що мозок з візуальним снігом є гіперчутливим. Зазвичай наша зорова система генерує швидкі, низькорівневі «припущення» про те, що ми бачимо, а потім повільніше перевіряє ці припущення.

Коли цей цикл зворотного зв'язку порушується надмірною нейронною активністю, рання «хибна тривога», така як помилкове сприйняття об'єкта за обличчя, може посилюватися, а не виправлятися.

Чому мігрень посилює це явище

Мігрень і візуальний сніг часто пов'язують між собою, і обидва явища супроводжуються аномально високим рівнем активності кори головного мозку. Під час мігрені зорові нейрони можуть стати гіперчутливими до мерехтіння, світла та контрасту.

Наші дані свідчать, що коли мігрень і візуальний сніг виникають одночасно, чутливість мозку до ілюзорних обличь ще більше зростає. Це може свідчити про спільний нейронний шлях, що лежить в основі обох станів.

Майбутні дослідження можуть використовувати цей взаємозв'язок для розробки нових діагностичних інструментів. Тести на парейдолію обличчя є швидкими, доступними і можуть бути адаптовані для дітей або невербальних пацієнтів, які не можуть легко описати те, що бачать.

Новий спосіб розуміння сприйняття

Парейдолія обличчя не є розладом — це побічний ефект системи сприйняття, яка надає пріоритет соціальній інформації. Еволюція схилила нашу зорову систему спочатку помічати обличчя, а вже потім задавати питання.

Для людей із візуальним снігом ця система може бути надто чутливою. Їхній мозок може «з'єднувати крапки» у візуальному шумі, інтерпретуючи неоднозначну інформацію як значущі візерунки.

Це відкриття підтверджує думку, що візуальний сніг — це не просто проблема із зором, а більш широке порушення в тому, як мозок інтерпретує візуальну інформацію.

Розуміючи, чому деякі люди бачать занадто багато, ми можемо дізнатися більше про те, як ми всі взагалі бачимо.

Чому це важливо

Синдром візуального снігу часто ігнорують або неправильно діагностують, що викликає розчарування у пацієнтів. Пов'язуючи цей стан з вимірюваною ілюзією, такою як парейдолія обличчя, клініцисти отримують відчутний знак зміни активності мозку, що лежить в основі симптомів.

Це також допомагає зрозуміти досвід пацієнтів. Люди з візуальним снігом не фантазують про свої сприйняття — їхній мозок дійсно по-іншому обробляє інформацію про навколишній світ.

Крім діагностики, це дослідження сприяє вирішенню більш глобального питання в нейробіології: як мозок досягає балансу між чутливістю та точністю? Занадто мала активність — і ми пропускаємо сигнал. Занадто велика — і ми починаємо бачити обличчя в снігу.

Джессіка Тауберт, доцент, Школа психології, Університет Квінсленда

Ця стаття перепублікована з The Conversation за ліцензією Creative Commons. Прочитайте оригінальну статтю.