Психолог Олег Хомяк: Для виживання потрібні сенс та ідея (ВІДЕО)

Війна — це не лише бої на фронті, а й внутрішня боротьба кожного з нас. Утома, агресія, страх, пошук сенсу, емоційні гойдалки, які переживають мільйони українців… Як війна змінює колективну свідомість і чи можливе колективне прощення після війни? Про психологію, реакцію суспільства та виклики, які стоять перед українцями, ми говорили з психологом Олегом Хомяком.

Пане Олеже, після початку війни багато людей зневірилися. Як знайти в усьому цьому сенс, коли довкола суцільний біль, хаос та розчарування?

Трішки не так, після початку був великий стрес, але й багато людей повірили в Україну: був ентузіазм, були перші перемоги. Після цього поступово пішли вже не дуже приємні для багатьох підходи: ТЦК, корупція, проблеми з нашими союзниками… Віру загубили, а спочатку вона була, хоча війна 3 роки це вже багато, стан не може бути радісним, він завжди буде якимось пригніченим, тому що загибель, бомбардування міст, це буде впливати.

Якщо ми кажемо про колектив — хтось повинен керувати колективною свідомістю, це завжди робить влада, тобто це відповідальність влади чи громадянського сектору. Ні влада, ні громадянське суспільство оцю ідею, концепцію — куди ми йдемо, навіщо все це, заради чого — це ніхто не артикулює. Тому загубити віру — це дуже просто.

А як її віднайти? Головне продовжувати підтримувати її в собі?

Ми можемо згадати багато прикладів з історії. Рузвельт який кожен день розмовляв з своїми громадянами, розповідав, підтримував. Ми цього не маємо, це може зробити тільки влада, це її відповідальність. Куди ми йдемо, концепція, стратегія — у нас цього немає. Тому зневіра, і коли людина формує свій план, своє бачення життя, частіше це буде не дуже пов'язано з Україною, тому багато людей виїжджає, виїхало, хоче виїхати.

Ви наголошуєте на тому, що травма може стати для людини точкою зростання. Чи можливо це розширити до масштабів нації?

Ніяк неможливо. Це ж травма індивідуальна.

Війна — травма колективна?

Ні, це пропаганда так каже. Дивіться: кожна людина — це окрема людина, і у кожної людини своя травма. І кожна людина повинна вирішувати свою ситуацію, тобто вона може це вирішити тільки індивідуально. Коли є хтось, скажемо, психотерапевт національного масштабу… Але якщо ніхто не займається колективною травмою, то сама окрема людина не може вирішити за націю.

Кожен рік в кінці листопада у нас День пам'яті голодомору. Це не є індивідуальна травма жодної людини в Україні, тому що це травма іншого покоління. В колективній свідомості є колективна травма, але вона ніяк не співпадає з персональною травмою. Ми пам'ятаємо історію сім'ї, а чи стане це колективною історією — це залежить від інтелектуалів. Якщо їх немає, якщо цим ніхто не займається, то на такому рівні людина не може вирішити цю проблему.

(...)

Ви кажете, що війна і є певною точкою, звідкіля ми можемо почати наше зростання?

Не війна, а мир. Війна закінчується, і тоді треба буде думати про те, як ми живемо далі. Тому що ми ж не можемо жити в такому воєнному стані далі. Тобто: яку ми державу будуємо, яка освіта, чи буде і далі в нас кожен міністр освіти плагіатчиком… Яка економічна політика, який розвиток. Потрібно ж розуміти, куди ми йдемо в національному, в міжнародному масштабі.

Так, питання виживання — нагальне, а далі вже постають не менш значущі…

Так не буває. Дехто вважає, що треба вижити, а потім подумаємо. Так не буває. Всі ж цитують (Віктора) Франкла. Він каже, що для того, щоб вижити, треба розуміти, для чого ти виживаєш. А просто вижити неможливо, коли ти не розумієш, для чого ти виживаєш.

Всі ситуації, коли в тяжких обставинах чи люди, чи країни, чи групи виживали — це завжди було пов'язано з якимось сенсом, заради чого вони це робили. Тому що це придає якихось сил і дає можливість витримати те, що без сенсів витримати складно. Тому коли кажуть: «Давайте спочатку виживемо, потім будемо думати» — так воно не виживається, так не буває. Виживання завжди з якоюсь ідеєю є, заради якої люди готові терпіти щось, тоді віра знаходиться.

А коли «давайте виживемо» — тоді більша частина людей починає думати, куди звідси їхати, де не потрібно виживати. Тому такий варіант не спрацює, але він теж популярний. Президент про це каже: спочатку переможемо, а потім будемо думати… Потім часу не буде вже.