Страсбурзький процес очима російської людини

Я дуже довго чекав цього дня. Я вже майже зневірився дожити до нього, коли Путін повернув у російську державну символіку кривавий радянський прапор і "Союз нерушимий..." ("...голодних і вошивих" додавав сам радянський народ у власній редакції михалковського "шедевра"). І ось цей день настав. Я маю на увазі день, коли в Страсбурзі почався антикомуністичний процес.

На жаль і нашій національності на сором, ініціатором його виступила не Росія і не представники якоїсь іншої країни, народ якої істотно постраждав від комуністичного режиму. Його ініціювала група депутатів із цілком благополучних європейських країн – Швеції та Німеччини. У цих країнах політики за підтримки більшості населення досягли соціально справедливого суспільства і порівняного достатку, не висаджуючи церков, не розстрілюючи і не розсаджуючи по таборах мільйони власних громадян. Не розв'язуючи світових воєн, не вирощуючи і не фінансуючи терористів.

У цих країнах, які не мають шалених запасів нафти, газу, алмазів і т. ін. люди побудували свій національний соціалізм світлими головами і працелюбними руками, поважаючи християнські та і просто елементарні моральні цінності. І ці світлі голови розуміють сьогодні, що комунізм, в який би колір він не був забарвлений, чи то "російський", китайський або зімбабвійський, становить безпосередню загрозу решті світу, загрозу не меншу ніж радикальний ісламізм.

Я вже писав на сторінках "НП" про те, що в процесі засудження комуністичних режимів, безумовно, зацікавлені США в їхньому протистоянні з Китаєм. Цей факт відлякує багатьох російських громадян, які мають антиамериканські погляди. Проте в цьому випадку, як, до речі, і в багато інших, на моє якнайглибше  переконання, інтереси російського народу практично повністю співпадають з інтересами Білого дому.

Тому що навіть якщо припустити, що американська всесвітня гегемонія (інших серйозних претендентів на таку сьогодні не видно) – не подарунок, то перспективи китайського світового панування, які вже чітко викреслюються в найближчому майбутньому, обіцяють нашій цивілізації повне поневолення і, швидше за все, знищення. Про це абсолютно недвозначно говорить політична практика маоїстського і постмаоїстського Китаю.  

I. КОМУНІЗМ У ХХ СТОЛІТТІ

Узагалі ХХ століття, показавши всі жахи і виявивши патологічну злочинність комуністичних диктатур, продемонструвало також і повну економічну і політичну неспроможність червоних режимів. Радикальні комуністи – такі як у Росії, Китаї або Камбоджі – топили народи в океанах крові, а з тих, хто вижив, намагалися зробити "манкуртів" або по-російськи інтернаціональних "безрідних іванів", тримаючи величезну кількість людей в убогості, у фактичному рабстві і в спец. загонах на зразок ГУЛАГу.

І на кастровській Кубі, що проіснувала так довго тільки завдяки прямій фінансовій і військовій допомозі СРСР, і в Північній Кореї комунізм будувався і будується, як це було, та і продовжується, по суті, в посткомуністичній Росії тільки для вузького кола політичної еліти режиму. Люд, за благоденствування якого нібито б'ються комуністи (для посткомуністичної Росії це посткомуністи, тобто члени правлячої партії "Єдина Росія"), перебуває в убогості та безправ'ї.

Додаткова вартість, утворювана робітником у комуністичному (так само як і в посткомуністичному) суспільстві, за різними підрахунками на 90-95% вивласнюється режимом. Економісти підраховували, що в СРСР робітник отримував у середньому 5 копійок із заробленого рубля. Можливо, звичайно, якийсь уявний робітник здатний відчувати особливе задоволення від того, що годує не капіталіста, а партноменклатурного працівника, але я ось щось такого прикладу з життя пригадати не можу.

Якщо ж робітник, який живе в марксистко-ленінсько-сталінсько-хрущовсько-маоістській державі хоче зажадати надбавки до платні або поліпшення умов праці, то на відміну від дикого капіталістичного Заходу, тут із ним ніхто не церемонитиметься. Якщо хтось забув про розстріл робітничої демонстрації в 1962 році в Новочеркаську або "посткомуністичну" стрілянину в робітників Виборзького ЦБК у 2000-му році, варто напружитися і пригадати, як це було.

"Рожеві", тобто помірні червоні, ліваки, на зразок Сальвадора Альєнде в Чилі або Франсуа Міттерана у Франції, намагалися шляхом насильницької популістської націоналізації великого бізнесу штучно перерозподілити доходи населення у бік їхнього зрівняння, що спричинило неминучий крах цих режимів. Великий капітал виводив свої активи з країн із несприятливим, як тепер говорять, "інвестиційним кліматом", що призводило до зменшення робочих місць, інфляції, фактичного знецінення всіх штучних досягнень лівих у соціальній сфері.

Як наслідок, комуністичні режими, що не спиралися на тотальний каральний апарат, виявлялися украй недовговічними через протиприродність їхньої зрівняльної практики.

Особливо чудовим у цьому сенсі є недавній досвід зімбабвійського комунізму. Досвід негрокомунізму по-африканськи в кристально-чистому бездомішковому вигляді. Червоний диктатор Роберт Мугабе за підтримки негропарламентської більшості вирішив націоналізувати білі фермерські господарства, яких до початку нового сторіччя року налічувалося близько 70 000. Вирішив і націоналізував, тобто відняв у білих і передав своїм неграм-бюрократам.

Який результат? Такий самий, як і в Росії, в якій більшовики, як відомо, абсолютно аналогічним зімбабвійським способом  ліквідовували сільське господарство. У результаті в Зімбабве протягом одного 2005 року інфляція поставила абсолютний усесвітній рекорд, натовпи голодних негрів були оголошені супротивниками режиму, почалися репресії (чи не цими подіями натхнений фільм Сідні Поллака "Перекладачка"?) і т. ін. Це все дуже нудно переказувати, тому що все це до болю знайоме з історії більшовицької революції.

До речі, один достатньо відомий сенатор Конгресу США, республіканець Бьюкенен у своїх опублікованих теоретичних викладеннях доходить висновку, що головні вороги людства – це негри і комуністи. Я, звичайно ж, не расист, як ви розумієте, і хотів би гнівно протестувати проти таких заяв, але після знайомства з досвідом зімбабвійського комунізму мені й заперечити йому нічого.

II. PRO ET CONTRA
…
Напевно, головним козирем червоних адвокатів є теза про те, що комуністи в Другій світовій розгромили "фашизм", позбавивши Європу від Гітлера і тим самим нібито її облагодіявши. Чим радянська окупація краща гітлерівської, правда, уточнити зазвичай забувають. Сперечатися з явно безчесними людьми, якими є адвокати комунізму, марно з тієї причини, що до їхньої мети не входить встановлення істини, а якраз навпаки, її приховування для ухиляння від відповідальності і справедливої відплати за скоєне.

Тому можна тільки вказувати на брехливість їхньої аргументації, кажучи про історичну правду. Не говоритимемо тут про те, що зовсім не вся Європа мріяла звільнятися від націонал-соціалізму, фашизму, фалангізму та їхніх союзників. Та Гітлер – відморозок, він замучив європейських обивателів війною, хоч і не факт, що він її почав. Але ж давно пора усвідомити, що і Гітлер десь до 1939 року, тобто до нападу на Польщу і початку Другої світової, зробив немало хорошого для своєї країни, мав завдяки цьому підтримку практично всього населення возз’єднаних німецьких земель і величезну популярність за кордоном.

Грубо кажучи, якби Гітлер так чи інше відійшов від керівництва Рейхом після Мюнхенського договору і приєднання Судет і не так нарочито і голосно конфліктував з єврейством, він би залишився в німецькій, та і в європейській історії, великим історичним діячем з однозначно позитивною репутацією. Але це Гітлер. А ось чи хотіли фіни, щоб Червона Армія "звільнила" їх від режиму Манергейма, конфіскувала б землі і майно, заслала б половину фінів до Сибіру, інших укинула б у колгоспне рабство в стилі "Матрьоніного двору" і т. ін.? Приклад Карельського перешийка й Естонії адже був уже перед очима.

Чи мріяли іспанці про вигнання Франко і перейменування Барселони в Сталінськ-Каталонський?  Іспанцям, португальцям, фінам пощастило: їх ніхто від їхнього "фашизму" не "звільняв", що і помітно з їхнього нинішнього рівня життя. Норвежцям і французам теж пощастило: їх звільнили західні союзники, яким були не чужі християнські й загальнолюдські цінності. А ось полякам, чехам, словакам, угорцям і "східним" німцям, наприклад, ні. Угорці і чехи були такі вдячні СРСР за "звільнення" від "фашизму", що намагалися в 1956 і 1968 роках відповідно висловити свою "подяку" із зброєю в руках і з гаслами "смерть комуністам!" Таке ось "звільнення".

Кажучи про комунізм і його перемогу в Другій світовій, необхідно пригадати і про головний аргумент проти націонал-соціалізму, що наводиться його історичними опонентами. Ідеться про існування концтаборів.  Безперечне те, що концтабори – це неподобство, із цим навряд чи хтось стане сперечатися. Проте у вустах комуністів цей аргумент звучить дико. "МИ ЗВІЛЬНИЛИ ЄВРОПУ ВІД КОНЦТАБОРІВ!", –  говорять комуністи, але забувають договорити, закінчити фразу, що звільнили тільки від німецьких КАЦЕТів, але далі заповнювали радянські, зокрема, і своїми політичними опонентами з окупованих європейських територій, і їхніми родичами, і просто випадковими людьми, яких потім навіть вимушені були реабілітувати.

Багатьох, як відомо, посмертно. А скільки знищили німців та інших, хто намагався просто втекти від щастя будівників комунізму? Від Гітлера, наприклад, зуміли втекти практично всі його опоненти, хто до Швейцарії, хто в США. Але якщо пригадати ще і про те, що самі концтабори є винаходом більшовиків, і їм же належать перші досліди їхнього масового застосування, то стає зрозумілим нервовий стан зюганових, косачевих та тих, хто з ними.

Адже можуть і ці факти спливти, а що тоді? Раптом підніметься нова хвиля антикомуністичного руху в Росії? Раптом зажадають усунути від влади всіх "колишніх" і тих, хто перефарбувався?

Про те, що творилося і надалі творитися в ГУЛАГу, ми знаємо з книг Олександра Солженіцина, Варлама Шаламова, із сучасних розповідей тих, кому довелося там побувати. А що, наприклад, було в одному німецькому таборі для військовополонених. Ось одна маленька картинка. Відомий французький композитор Обів’є Месіан (1908-1992) був мобілізований в 1940 році в діючу армію, потрапив у полон і опинився в такому таборі.

Ось що він розповідає. Дізнавшись, що полонений француз – відомий композитор, один німецький офіцер з адміністрації табору дав йому нотний папір і  музичні інструменти (серед полонених опинилося ще кілька музикантів). Там, в таборі, Месіан склав і виконав для адміністрації та в'язнів один із своїх нині найбільш відомих і виконуваних творів – "Квартет на закінчення часів". Достатньо важко уявити прояв такого лібералізму гулагівських тюремників, чи не так? Варто пригадати, наприклад, радянського німця піаніста Рудольфа Керера, який потрапив до ГУЛАГу тільки за те, що він німець: він намалював собі клавіатуру на дошці і вправлявся. Ніхто і не подумав дати йому хоч би губну гармошку.

Слава Богу, вирвавшись із ГУЛАГу, він вирвався і з СРСР і вже багато років живе у Відні. Це мовиться знову ж таки не до того, що німецький націонал-соціалізм – це добре, а до того, що якщо гітлерівська Німеччина була засуджена в Нюрнберзі, то, напевно, комунізм, його автори і батьки-засновники, і СРСР, зокрема, гідні як мінімум не меншого засудження.

Або ось, наприклад, історія з життя моєї сім'ї. Мій дідусь по матері Іван Григорович Соколов, уродженець Костроми, перед війною викладав російську літературу в ленінградському Театральному інституті. Тільки після 1991 року мої родичі зважилися мені розповісти те, про що боялися говорити до краху СРСР. До цього я чув історію про те, як мій дід, маючи броню, пішов добровольцем на Ленінградський фронт, де і пропав без вісті в перші дні війни в районі Пулковських висот. Насправді, як з'ясувалося пізніше, піти на фронт "добровільно" його змусили кілька візитів співробітників ГПУ (у цих стахановців, видно був план по "добровольцях").

Вони знайшли достатньо переконливі аргументи для того, щоб доцент російської літератури, жодного разу в житті не тримавши в руках зброї, залишив півторарічну дочку і вагітну дружину (мою бабусю) і пішов захищати ”батька народів”, що боязко сховався в бункері (відомо, що Сталін на відміну від Гітлера ніколи не з'являвся особисто поблизу воєнних дій). Зброї, мабуть, мій дід так і не побачив. Захисникам Пулковських висот видавали, за спогадами тих не багатьох, хто вижив, одну гвинтівку на трьох. І це проти переможних чудово озброєних німецьких танкових дивізій.

А зараз спробуйте уявити собі, як гестапівці приходять до якого-небудь гейдельберзького професора і, лякаючи його ”десятьма роками без права листування”, примушують іти зупиняти Червону Армію, що штурмує Берлін. Я вважаю винними в загибелі свого діда Сталіна і ГПУ. Це була не його війна. Він не був ні євреєм, ні комуністом, він був російським інтелігентом, і на якій підставі він повинен був любити режим Сталіна більше, ніж режим Гітлера, мені особисто незрозуміло. Письменник Герман Гессе не любив ні Гітлера, ні тим паче Сталіна, тому в гарячий час він виїхав до Швейцарії – у нього була така можливість – і продовжував там творити. Його зараз за це мало хто засудить.

У російських інтелігентів у СРСР такої можливості не було: вони були вимушені проти волі брати участь у цьому німецько-єврейському конфлікті. Мій дід своїм учинком – героїчним у самому прямому розумінні цього слова – врятував свою сім'ю не від німців, а від розправи радянського гестапо – НКВД.  І загинув, кинутий товаришем Сталіним і товаришем Ждановим, які сховалися на цей час у надійному кремлівському бункері, без зброї й підготовки на німецькі танки. Завдяки його вчинку вижила моя бабуся, народилася моя мати, народився я. І тепер я вважаю, що я просто зобов'язаний усе це висловити. Хоч би з почуття подяки.