• Шлях до виконання бажань на гору Шалбуздаг

  • Субота, 8 березня 2008 року

Одна з найвищих вершин світу гора Шалбуздаг, підкоривши яку можна сподіватися на виконання свого заповітного бажання, чекала мене на своєму шляху, але я про це поки що і не підозрювала.

Усе почалося, коли я успішно склала іспити до університету, після чого я знала, що на мене чекає якийсь подарунок. Тільки приїхавши до свого міста, я дізналася, що родичі запросили мене з'їздити з ними на Шалбуздаг. Радості не було меж, оскільки я мріяла потрапити туди вже кілька років.

На горі Шалбуздаг (4 142 м), священній, згідно з повір'ями народів Південного Дагестану й Азербайджану, на місці древніх святилищ гірських духів - еренів - виникло святилище "Бенкет Сулеймана", яке останнім часом стало одним з об'єктів відвідання туристів із усієї Росії.

Коли доїхали до селища Міскінджи вже світало, і ми, не гаючи ні хвилини, пересіли на УАЗики, оскільки до вершини потрібно було добратися до полудня. Треба відзначити, Міскінджи - це невелике селище із старими маленькими будинками, із вузькою дорогою на одну машину і єдиний на сьогодні населений пункт у нашій країні, де проживає більше 5000 тис. мусульман-шиїтів. Саме звідси і починається основний шлях. Від села до святилища "Бенкет Сулеймана" 14 кілометрів.

Увесь шлях дорога виляла. Відчуття були просто жахливі. Нас без кінця трясло в різні боки, а голова раз у раз стукалася то об стелю, то об вікно шаленого УАЗика. Здавалося, ніби всі органи всередині перемішалися. У вікні тільки й можна було бачити нескінченні гори та розверзнуту прірву під нами.

Через 1,5 години ми, нарешті, прибули на зіярат - місце поховання шейха Сулеймана.

Як свідчить легенда, ця людина була дуже побожною. Після смерті його забрала зграя білих голубів і сховалася у напрямі вершини Шалбуздагу. Люди, що пішли на пошуки, знайшли свіжу могилу. Так нібито відкрилася людям святість гори. З тієї пори могила ця -святиня всіх мусульман, що приходять сюди.

Кілька років тому навколо неї побудували розкішний мавзолей. Ця споруда стоїть у центрі галявини і є невеликим склепом, оточеним огорожею з каміння, на якому люди залишають шматочки тканини із загаданими бажаннями.

Увійшовши всередину, ми побачили могилу, обнесену білим мармуром. Стіни склепу були добре зашпакльовані та побілені. Неможливо було не замітити велику кількість килимів на підлозі, вони буквально лежали поверх один одного.

Ми розсілися навколо могили і почали читати молитву. Потім провели тричі долонею по ній, потім по обличчю, загадали бажання, обійшли її тричі та вийшли, пройшовши лицем до мавзолею 4 метри.

Вище могили розташована мечеть Золотої Еренлер. Підйом на неї досить крутий. Вузенька стежина усипана дрібними камінчиками, через які доводилося постійно хапатися за всі зустрічні камені, для того щоб не скотиться вниз.

Дорогою зустрічалися вбиті в землю палиці, на які ми прив'язували хустки (відрізи матерії) і вибирали собі з того, що було прив'язане до нас. Біля мечеті лежить священний камінь (місце для жертвопринесення), джерело і дві великі кімнати, де можна залишити все зайве, поїсти й відпочити. Причому платити ні за що не потрібно. До самої ж мечеті можна підійти лише поклонившись перед тим банкету - таке непорушне правило.

Трохи відпочивши й підкріпившись, ми рушили далі. І чим вище ми піднімалися, тим крутішим ставав і сам підйом. Ноги ковзали сипучкою. Дихати з кожним кроком ставало все важче й важче, а серце, здавалося, ніби застрягло десь у горлі й намагається будь-яким чином вирватися з нього. Причому найдивнішим здавалося те, що чим більше ми відпочивали, тим важче було йти далі. І лише через 2 години, побачивши озеро Зам-Зам, відкрилося друге дихання.

Розташувалося озеро посеред двох скель, куди промені сонця майже не потрапляли. Вода в нім була пекуче холодною і настільки чистою, що можна було побачити всі камінчики, які лежать на дні. Зверху Зам-Зам був покритий тоненькою кіркою льоду. А монети, кинуті туди, не просто йшли на дно, а занурювалися, кружляючи навколо своєї осі, - диво!

Простоявши біля озера близько 10 хвилин, ми рушили далі. Метрів через 400 нас очікував так званий "Гріхомер".

"Гріхомер" був вузьким проходом серед двох скель, із якого не було виходу. Для того щоб вийти, потрібно було піднятися вгору по скелях, які були ніби лаковані. За переказами звичайно кажуть, що грішна людина, навіть найхудіша, застряє в цьому проході й скелі ніби починають на неї тиснути, тоді як "чиста", але гладка людина, може спокійно через нього пройти. Коли я стояла перед входом до цієї ущелини, мною оволодів просто страх, я дуже боялася, що застрягну. Але, коли туди зайшла, мені відразу стало так легко, що від страху не залишилося і сліду. Дорогою назад я бачила жінку, яка жахливо переживала через те, що не змогла звідти пройти. Мені було її трохи шкода. Хоча сподіваюся, що, може, з другої спроби вона пролізла.

Останні сотні метрів були для мене найлегшими, навіть не знаю чому. Ніби і дорога була все та ж, і невідомо було скільки йти, але в душі відчувалося якесь полегшення, щось усередині підказувало, що йти залишилося зовсім трохи. І дійсно, піднявшись на гору, я зрозуміла, що дійшла до банкету Еренлер.

Банкет Еренлер - це невелика галявина, на якій нічого не росте. Довкруги стоять лише камені різної величини, обв'язані відрізами матерії, а також є 3 так званих тунелі. Це 3 плити, під якими вузькі проходи. Для того щоб їх пройти, необхідно проповзти рачки. Зробити це треба тричі, загадуючи найзаповітніші бажання. Трохи вище острівцями видніється сірий сніг. Ліворуч у ряд стоять гігантські, заввишки з дев'ятиповерховий будинок глиби.

Саме тут, на вершині, люди загадують найзаповітніші бажання. Хтось просить в Аллаха дітей, хтось зцілення, а хтось багатства... Це здається неймовірним, але 90% бажань здійснюються. Тому і прагнуть туди люди, незважаючи на дуже важкий шлях, ось уже 400 років...

Олена Велібекова, Велика Епоха
Підписатися:

Social comments Cackle

загрузка...