• Сергій Прохоров: з посмішкою крізь життя

  • Понеділок, 29 грудня 2009 року

Інтерв'ю з популярним пітерським телеведучим Сергієм Прохоровим



— Сергію, як вдається в свої 50-і виглядати так бадьоро та молодо? Це пов'язано зі станом Вашої душі чи ще чимось?

— Дякую за комплімент. Якщо чесно, я не знаю. Хоча мені всі кажуть, що я досить гарно виглядаю для своїх років. Від старості ніби нікуди не сховаєшся. Тільки у всіх це відбувається по-різному. Я за своєю натурою трудоголік, все життя займаюсь улюбленою справою. Часу часто дивитися на себе в дзеркало та замислюватися на тему старіння немає. Можливо, з цієї причини і старість відкладається.



— Чому така популярна телепередача, як «Блеф-клуб», автором та ведучим якої Ви були, більше не виходить в ефір? Потреба аудиторії зникла або це пов'язано зі зміненими умовами на телебаченні?

— Потреба є. Програми вже більше півтора року немає в ефірі, а люди досі телефонують, питають, дізнаються чому, жалкують. За своєю суттю, хоча це й розважального типу передача, але з добрим змістом, шо суттєво відрізняє її від тих маргінальних явищ, які часто сьогодні зустрічаються на телебаченні.

Під час зміни керівництва на П'ятому каналі ми по суті просто не змогли домовитися з новим керівництвом. Місто захотіло зробити канал федеральним, і там почалася велика перебудова. У зв'язку з чим, нове керівництво стало фундаментально змінювати канал і всі передачі на ньому. Тому надійшли вимоги від начальства змінити й нашу передачу, але як, в якому руслі ніхто нічого не пояснив, жодних конкретних пропозицій щодо змін не було. Просто змінити — й усе.

Хоча, на мій погляд, форма передачі була ідеальною. Були фінальні питання, через які по суті і з'явився «Блеф-клуб», наприклад: «Чи вірите Ви, що солдатів з боргами по іпотеці в російську армію не беруть?», з одного боку. З іншого боку були цікаві історії, що розповідали самі артисти. Мали місце розіграші, які були і в артистів, і у ведучого. Я свої розіграші готував заздалегідь. А ось артисти знали, як розповісти історію, але не всі розуміли, як розіграти ведучого, щоб це було весело і гарно. Тому тут практично завжди мала місце імпровізація. І все це разом було цікаво.

І до всього цього ще додався мій вислів про те, що не можна керувати підприємством, коли співробітники навіть не знають, як виглядає керівник, що працює вже півроку. Керівництво потрібно бачити, знати його в обличчя, хоча б просто для того, щоб привітатися з ним, зустрівшись у коридорі. Не можна керувати людьми, не будучи присутнім не керованому тобою підприємстві.

Канал «Культура» нам люб'язно надав ефірний час, за що ми їм дуже вдячні. В результаті ми співпрацювали впродовж семи років.

Але формат каналу не дозволив зберегти смак самої передачі. Вирізалися найсмішніші та найвдаліші сюжети, що робило її нудною для глядача. Той неприродний вигляд, в якому передача постала, змінив її до невпізнання. Петербурзький блеф-клуб і той московський урізаний варіант — дві різні передачі. Це не було тим, чого я бажав. Одного разу я сам монтував передачу. Керівництво каналу подивилося і сказало, що це краще, ніж те, що робили вони. Але якщо я хочу, щоб передача виходила в такому вигляді, я повинен монтувати кожного разу її сам. Потім правила каналу були такі, що в передачі не могли брати участь гості з інших каналів. Наприклад, Якубович, тому що він обличчя першого каналу, Регина Дубовицька — обличчя «Аншлагу». Група «Доктор Ватсон» не могла грати, тому що представляє шоу-бізнес. Юрій Лоза та Олександр Малінін — це теж шоу-бізнес. Всі ці та інші причини призвели до закриття передачі, чому частково сприяв і я сам.

— Щодо глядацьких симпатій та тенденцій формування культури молодого покоління на базі рекламних роликів та агресивних фільмів, як вважаєте, чи може поєднуватися цікавий зміст передач і фільмів із телевізійною етикою?

—  Такі фільми і передачі вже є. Наприклад, на платних каналах, або ж передачі та цікаві фільми, які виходять в ефір пізно опівночі. На жаль, багато глядачів їх не зможуть побачити і не завжди знають про них. Гарне кіно є і американське. Хоча, в нас прийнято казати про його неякісність. Другосортне кіно, як американське, так і наше, не зацікавлює і не зворушує.

Особисто для мене важливі людські емоції і ті сцени, від яких я, як чоловік, просто можу заплакати. Завдання будь-якої книги, кіно, передачі — з першого кадру захопити людину, щоб не було бажання перемикнути на інший канал. В цьому і є, на мій погляд, цінність. Я, звичайно, хотів би, шоб при цьому цікавий, емоційний сюжет ще був і добрим. Правда, бувають звісно й злі фільми, які теж несуть захоплюючу ідею і можуть захопити. Але щодо мене, то я не люблю такі фільми. Я не люблю дивитися фантастику, бойовики, роботів. Мені цікава людина і все, що з нею пов'язане.

— Мало хто знає, що Сергій багато років є директором Дому вчених. Сергій, як Вам вдається поєднувати активну діяльність у шоу-бізнесі і таку серйозну роботу, як директор Дому вчених?

— Я думаю, що все це може чудово поєднуватися. А історія, як я став директором, така. Моя інститутська вчителька мене якось спитала: «Сергію, ти хочеш бути директором?» «Хочу», — відповів я. «Тоді ти маєш іти на інженерно-економічний факультет, тому що всі хлопці з економічною освітою, як правило, стають директорами». Кінець кінцем, не важливо, в якому профілі, але директором її учень став.



— Сергій, ви постійно шуткуєте. Ось, навіть коли відповідаєте на таке серйозне питання. Знаючи Вас і Вашого брата Володимира, який теж не позбавлений почуття гумору, можна сказати, що у Вас всі чоловіки в роді мають цю особливість або це просто збіг?

— Я вважаю, що багатьом почуттям людину можна навчити. Наприклад, гумору також. Можна навчити любити і навчити доброті. Щоб люди, принаймні, потім творили добро, а не робили зло. Це ті речі, які вкладаються з дитинства. Цьому вчити потрібно з дитинства. Оскільки, якщо з самого початку це в людину не вкласти, то дуже важко, щоб воно потім само прийшло. Слава богу, що нам батьки це дали.

— Ну, якщо ми заговорили про сім'ю, то скажіть, будь ласка, що значить для Вас сім'я?

— З роками все більше і більше розумієш цю цінність, і сім'я виходить на перше місце. Для мене найкращий відпочинок — це в колі сім'ї.



— Сергій, за весь час нашої розмови у Вас на обличчі посмішка. Ви завжди посміхаєтеся?



— Коли я приходжу на роботу в Дім учених, я іноді буваю похмуріший за хмару. Можливо, тому, що не завжди можу донести до людей те, що я хочу, щоб вони зробили. І ця стурбованість відбивається на моєму обличчі. Тоді треба або намагатися все-таки пояснити, або робити самому...

Мене якось спитали в магазині: «А чому Ви не посміхаєтеся? На екрані Ви завжди такий з посмішкою». Коли я починаю розмовляти з людиною, то починаю посміхатися. Але якщо на вулиці просто так іти постійно з посмішкою на обличчі, то в людей, мабуть, будуть інші питання... Тому що людина не може весь час посміхатися...

В Домі вчених я працюю з 80-го року, вже майже 30 років, директором — років 17. Тут все настільки красиво і гарно. Все тут знайоме і рідне. Багато чого для себе я тут реалізував. Принаймні, у нас гарний душевний клімат і колектив. І, якщо згадати, з чого у нас починалася розмова, то, щонайменше, всі один одного знають в обличчя, і всі вітаютсья один з одним.

До речі, випадок на цю тему. Пам'ятаю у 88-му році був в Америці у маленькому містечку під Бостоном. Вранці вийшов прогулятися (спати не хотілося, а хотілося дивитися, дивитися і запам'ятовувати все, що було навколо).

І коли я йшов вулицею, всі люди зі мною віталися, хоча вони не знали мене. Але всі мені казали — «Хай», «Хай» (привіт). Люди вітаються всі один з одним, як це у нас було в селах. Мене вразила ця американська доброзичливість. Адже ми любимо казати, шо, наприклад, англійці — делікатний народ, але я знаю, що зараз на багатьох ангійських фірмах співробітники просять зменшити їм зарплату для того, щоб їхніх колег із тієї ж фірми не звільняли в умовах фінансової кризи.

Ми любимо казати, що ми такі особливі люди, що Росія — це така особлива країна. А вона така особлива, що нікому до цієї особливості справи нема. Гарні люди є всюди: і там, і там, без відмінності в національності. І визначається це не національністю, а людською добротою.

— Ведучи такий активний спосіб життя, де берете сили, щоб відновитися? Що є для вас відпочинком?

— Коли людина робить свою улюблену справу, вона не втомлюється. У неї з енергетикою все в порядку. Коли я зовсім нічого не роблю, то вже на третій день мені стає нудно. Я не вмію відпочивати в цьому значенні слова.

— Сергій, для пітерців Ви є символом пітерського КВК, незмінним ведучим якого були 17 років з самого початку відродження цієї гри в Росії з 1987 року. Для Вас особисто, що означає цей період життя та ця діяльність? Чи хотілося б це повторити, або усьому свій час?

— Звичайно, хотілося б. Я би з радістю займався і «Блеф-клубом» теж. Я досі, буває, сиджу і пишу якісь питання. Тому звісно я хотів би все це відновити. До того ж багато з того, що я бачу на телебаченні сьогодні, мене не влаштовує. І я готовий до співпраці і до того, шоб продовжити свою творчу діяльність. Багато хто питає, а чому ти сам не ходиш, не оббиваєш всі пороги для того, щоб повернути передачу. Може я не правий, але в житті у мене завжди все в творчості складалося так, що я був потрібен. Я ніколи не просив, щоб мене взяли, потурбувалися за мене.

Запропонували, знову ж, свого часу КВК. На той момент грали всі: і в школі, і в армії, і в інституті. А хотілося це зробити в масштабі міста. Припинив же займатися КВК, так само, як і Блеф-клубом, коли мене перестало влаштовувати те, що там відбувалося. Стали не грати в КВК, а організовувати КВК. Причому це стали робити всі, відчуваючи, що на цьому можна заробляти гроші. КВК стали розривати на частини. Одна ліга, друга, третя, четверта. Все стало розвалюватися. Маслякову вдалося зберегти і примножити свою імперію. А у нас в умовах міста цього зробити не вдалося. І стали з'являтися замість команд прообрази «Comedy Club», коли на сцену виходять дві людини і називають себе командою. Ми ж робили це не в нічному клубі або ресторані, ми робили це на сцені Палацу молоді, БКЗ «Жовтневий», ДК «Ленсовєта», ДК «Виборгський». І показником нашої якості були глядачі. А коли учасники самі почали мало докладати зусиль у репетиції та підготовку, то глядачі вже не приходять. Коли перший виступ був одночасно і першою репетицію, то в таких ситуаціях глядачами частіше ставали рідні та друзі. КВК перестав бути якісним, і я з цим зав'язав.

Багато речей, над якими сьогодні сміється молодь, мені не цікаві і не зрозумілі. Не буду обговорювати «Comedy Club» або «Дім 2», які сьогодні популярні в певній обмеженій глядацькій аудиторії. Вони не для всіх. Не кожен може дивитися таку передачу. Я сам не зміг дивитися це довго, мені вистачило 30 хвилин, щоб скласти своє уявлення про «Comedy Club». Хоча, мабуть, і там можуть бути якісь геніальні моменти, але в цілому для мене такі передачі нецікаві. Там своєрідна мова і специфіка, які для мене незрозумілі.

А ось, наприклад, передачу «Останній герой» я можу дивитися з інтересом. Там є можливість спостерігати за людьми, що потрапили в екстремальні умови. Цікаво, як вони змагаються і виживають.



— Ви себе уявляєте на їхньому місці? «А чи міг би я так?»

— Я дуже часто співставляю себе з іншими, наприклад, з телеведучими в різних жанрах. А чи зміг би я так само вести передачу? Або як би я вчинив у такій ситуації, знаючи свої можливості? У кожного є свої млжливості. Одна людина може підняти маленький камінець, інший трохи більший. Можна спробувати, доклавши зусиль, і підняти дуже великий. Але іноді розумієш, що навіть нерозумно це пробувати. У нас у країні чомусь кожен може себе співставити з будь-ким, навіть із президентом РФ. Наприклад, я знаючи себе, точно не претендую на роль президента, на роль губернатора і навіть на роль голови адміністрації району. У нас є на цей рахунок гарний анекдот, коли людина знає свої можливості. Пєтька питає Василія Івановивича: — «Ти можеш керувати полком?» «Можу» — відповідає Василій Іванович. — «А армією?» — «Можу». — «А в світовому масштабі?» — «Не можу». — «Чому?» — «Тому що мов не знаю». Кожна людина повинна знати свої можливості. У кожного своє призначення від природи. Своя ніша. І навіть коли я спостерігаю за роботою своїх колег, я розумію, що ось так я зможу, а так — не зможу.



— Ми хочемо подякувати Сергія за цікаву розмову, привітати з Новим роком, що буде, та побажати нових творчих успіхів, міцного здоров'я, а також гармонії в сім'ї та на роботі. Сергію, а що б Ви могли побажати нашим читачам в наступному році?

— Федір Михайлович Достоєвский сказав: «Краса врятує світ». На вазі та дипломі учасника фестивалю «Море сміху» імені Аркадія Райкіна написано: «Доброта врятує світ». Я люблю казати, що посмішка врятує світ. Нехай Ваші читачі частіше посміхаються. І тоді все буде добре.

Оксана Щєткіна, Велика Епоха
Підписатися:

Social comments Cackle

загрузка...