• Роздуми біля парадного під’їзду: століття XXI

  • Неділя, 20 січня 2008 року
„Немов вбивав цвяхи

Некрасова тут молоток...”
О.Мандельштам

Поїхав я якось купляти будинок у закинутому селі мценського району орловської області, кілометрів за тридцять на південь від маєтку Тургенєва. Ні, не поміщицьку садибу, не віллу і не котедж. Так, селянську хатину, яку продала мені одна знайома. Довелося докласти зусиль, щоб оформити нове володіння „за останнім словом закону”, відповідно до всіх правових здобутків перебудови та демократії. Інакше кажучи, зареєструвати своє право на власність.

Виділив я під цей захід два дні на поїздку з Москви в Орел, де живе моя знайома, і Мценськ, де розташована районна адміністрація. В перший день ми оформили договір купівлі-продажу у нотаріуса й взяли довідку в сільській раді про відсутність прописаних осіб у домі. Це було легко. У другий день ми приїхали в 9 годин ранку до палати з реєстрації нерухомості м. Мценська, щоб зайняти чергу та потрапити на прийом, призначений на 15 годин. Ми були восьмі у черзі. Забігаючи наперед скажу, що після нас черга виросла до тридцяти чоловік. Цілий день ми простояли на сходовій клітці цієї установи перед закритими дверима, за якими чиновники займалися своїми справами у неприйомний час. Подеколи хтось з’являвся з-за закритих дверей і, абсолютно не звертаючи уваги на стомлених пенсіонерів та весь натовп, проходив мимо, хоча там, у внутрішніх коридорах було чимало лавок та стільців. Я читав книгу, інші розмовляли або просто дивилися в нікуди, терпляче очікуючи й пересилюючи час терпінням. Згадався Некрасов, його журливі ноти, „Роздуми біля парадного під’їзду”:  

А в звичайні дні цей пишний під’їзд

Облягають вбогі люди:

Прожектери, шукачі місць,

Й похилий дід, й вдовиця.

Від нього, до нього – і так кожен ранок

Всі кур’єри з паперами скачуть.

Повертаючись, хтось все співає „трам-трам”,

Інші відвідувачі плачуть.

Під’їзд, в якому ми стояли, був зовсім не пишний. Типовий радянський під’їзд – поручні, олійна фарба, бетонні сходи і, дисонансом, – пластиковий склопакет, як вікно у новий капітало-правовий світ. У якийсь момент прийшов слюсар лагодити трубу, що вічно протікає, приставив драбину, відкрив горищний люк, і звідти висипалася купа голубиного посліду. Прибиральницю не знайшли або взагалі ніхто з чиновників не намагався шукати – сама прийде у встановлений час. Відвідувачі товпилися, потихеньку відгрібаючи ногами послід у бік. В 15 годин заповітні двері відчинилися. Всі зайшли всередину й сіли на лавки. Маленький прилив радості й надії підбадьорив публіку. Але не тут то було: привезли якісь меблі і почали носити коридором. Людей попросили відійти від лавок, щоб не заважали. Всі знову вишукувалися край стінки, відчуваючи деяку незручність, як незвані гості, котрі заважають тихому й щасливому життю хазяїв, вештаються під ногами. Я уявив собі Тургенєва Івана Сергійовича, який вирішив прикупити собі сільце і з цього приводу стоїть смиренно біля стіночки в коридорчику мценської адміністрації, десь двадцять восьмим за списком.

Нарешті нам пощастило. Простоявши півтори години, ми потрапили у найзаповітнішу кімнату. За нами закрилися двері і вся черга залишилася позаду, в коридорі, розпластана вздовж стіночки, по іншу її сторону. Оскільки прийомний час був з 15 до 19, працювало три вікна і на кожну справу йшло близько години, то володіючі арифметикою легко б прикинули, що в день може бути прийнято 12 чоловік, а іншим сподіватися нема на що. Але ці „інші” люди все одно на щось сподівалися – або не вміли множити. Вони звикли сподіватися, чекати. Це була приголомшлива покірливість та терпіння мулу, щось народне, вроджене, наше доленосне, про що пише Некрасов:

Але швейцар не пустив, мізерної лепти не взяв,

І пішли вони, сонцем обпечені,

Повторюючи: „Суди його бог!”,

Розводячи у розпачі руками,

І, поки я бачити їх міг,

З непокритими йшли головами...

 


Наші документи переглядали півтори години. Молода жінка дуже клопітливо возилася з якоюсь важкою комп’ютерною програмою, вводила довжезні кадастрові номери, роздруковувала якісь таблиці й довідки, з нарочитою увагою та повагою до кожної цифри та букви. Загалом ми заповнили вісім заяв за допомогою робітниці, яка підказувала де й що вписувати, і оплатили шість різних квитанцій з митними зборами. Поруч стояли три похилих діди – брати, сопіли й переминалися, немов ведмеді, ледве справляючись з шариковою ручкою; на їхні нерозбірливі каракулі зневажливо лаялася робітниця. В якийсь момент увірвався маленький оскаженілий мужичок і став відчайдушно прохати прийняти його, тому що в коридорі його старому батькові стало погано. За ним просочилася частина натовпу, змучена довгим очікуванням, і принесла з собою дух тривоги і хвилювання. Чиновниці холодно наказали всім вийти геть і не заважати працювати, відмовляючись відповідати на короткі технічні питання. Для них це був натовп, повністю залежний і слухняний, якийсь чужий натовп з іншого світу. Ніхто з чиновників не вийшов і не звернувся із співчуттям, не порадив йти додому, прийти іншого дня, не підказав припинити безнадійного очікування.

Втім, що ж ми таку особу

Турбуємо для дрібних людей?

Чи не на них нам зігнати злість? –

Безпечніше... Ще веселіше

У чомусь знайти розважання...

Не біда, що потерпить мужик:

Так ведуче нас провидіння

Вказало... та він уже звик!

А в коридорі були ті, хто є сіль землі, заради яких сам Бог пройшов через хрест – селяни з навколишніх сіл, бабки, неграмотні в законах – у тих законах, якими так гордиться законодавча влада. Ця кесарева влада, яка дала закони та стабільність, наїжилася своїм оскалом, але чомусь приречено йдуть у пащу, як кролики в удава. Їх переконали, заразили, і для чогось їм знадобилося право на власність. Кожний сарай повинен бути виміряний, описаний, викреслений і пронумерований.

Людям дали ілюзію права. Хатини, які у стародавній Русі охороняли сокирою, тепер ніби можна охоронити папером. Можна заповідати. Людям дали ілюзію, що, коли їх не стане, їхня воля, воля їхнього заповіту буде діяти на землі. Що залишиться цей стабільний світ, ці міцні закони, ці портрети вождів. Нас прив’язали до цієї земної ілюзії правом на власність. Нас повернули до Стародавнього Єгипту або Стародавнього Риму. Нас переконали, що наші тіні, наші двійники після смерті будуть блукати край приватизованих хатин. Це зробило державу, одну з найлицемірніших та демонічних держав, яка однією рукою пестить і підгодовує християнську церкву, а іншою – вводить найбільш антихристиянські закони, створюючи найбільш холодний, страшний і диявольський із усіх світів.

Світ чиновників виключає людське, особистісне ставлення до „прохача”. Особистісне та людське починається лише після хабара. А там, де люди перетворюються на людський потік, вони втрачають вагу, зовнішній вигляд та людську сутність – так бачать їх гвинтики цього величезного механізму. І їм байдуже, чи буде це безлице місиво розмазане по стільцям у коридорі, нанесене на стіни замість шпалер або протікати мимо крихітного віконечка, тільки б ця рухлива суміш не виходила за рамки своєї ролі бездушного натовпу, не претендувала на щось людське.

Я повертався додому і думав про це, про безглуздість самого права на власність, про те, через які страждання нам доводиться проходити, щоб отримати це право. І ще – чому такий великий письменник Тургенєв залишився так далеко в стороні від сердець своїх нащадків-земляків. Тепер це позаду, всі ці люди залишилися там, у маленькому Мценську. Ясно одне: ми видумали жахливий світ і жахливі закони, і через страшну помилку хвалимо за все це якогось президента, хвалимо за наше стабільне майбутнє, де нас не буде. Майбутнього в нашому звичайному розумінні не буде взагалі. Всі підуть туди, звідки ще ніхто не повертався. Це – головне. Замисліться про це. І послухайте, як грюкає молоток Некрасова. Це молоток забутої правди.

Автор Сергій Скорик (за участі Ольги Байбуртської), грудень 2007
Підписатися:

Social comments Cackle

загрузка...