• Зернятко, що має прорости

  • Вівторок, 9 вересня 2008 року

Або дитячий садок — це не місце для зберігання дітей.

В одному з попередніх номерів ми розповідали про те, як виховували дітей наші предки. Сьогодні нам хотілося би продовжити розмову про виховання дітей у сучасному суспільстві. Як виховувати? Яку дати освіту? Де вони, орієнтири? Де вони, цінності життя?

Часто-густо сьогодні середня дитина в перші 5 – 6 років життя стає жертвою невігластва, егоїзму або байдужості своїх батьків. Люблячі батьки часто змушують сидіти своїх дітей тихо, в сторонці, інколи «підсаджують« на телевізор або комп’ютер, тому що батьки надто зайняті своїми справами, щоб витрачати на дитину час. Шкода, що завдається дітям в ті роки, коли вони піддатливі і легко переконливі, нерідко є непоправною. Наслідки цього — біль і страждання, які відчуватиме дитина пізніше в житті.

Як це виправити?

По-перше і насамперед, треба намагатися забезпечити атмосферу, в якій можуть розквітати та проявлятися необхідні якості дитини:

- Атмосферу любові, коли страх виганяється і дитина розуміє, що в неї немає причини для сором’язливості, боязкості або страху. В цій атмосфері вона отримує уважне до себе ставлення, і від неї чекають такої ж уваги до інших.

- Атмосферу терпіння, в якій дитина може нормально і природно стати шукачем свого знання. Атмосферу, в якій вона завжди впевнено зустріне негайний відгук на прагнення  отримати ґрунтовні відповіді на будь-які питання, без поспіху або квапливості.

- Атмосферу впорядкованої активності, в якій дитина може почати вчитися відповідальності. Взяття на себе невеликих зобов’язань та розподілення відповідальності слугує потужним фактором у визначенні характеру дитини та її майбутньої професії.

- Атмосферу розуміння, в якій дитина завжди впевнена, що причина та мотиви її дій розпізнаються, і що дорослі завжди розуміють мотивуючі її імпульси, хоча можуть і не схвалювати те, що вона зробила або робить.

В дійсності це рідко зустрічається в сім’ї, дитячому садку і школі.

І, тим не менш, ми поринули в таке середовище, потрапивши до Санки-Петербурзького вальдорфського дитячого садка «Зернятко». Ми поговорили з вихователем Світланою Ігоревною Воробйовою та поставили їй кілька запитань.



- Світлана Ігорівна, скажіть, що таке для вас виховання?

- Дуже часто виховання зводиться до навчання, і це біда нашого часу. Ми вважаємо, що виховання — це, насамперед, супроводження дитини. Дуже бережливе, дуже тактичне супроводження дитини, коли ми допомагаємо її становленню, в першу чергу духовного.

- Існують різні методики. Всі ставлять перед собою завдання — виховати гармонійну людину. Як же ви цього досягаєте?

- Насамперед, ми створюємо таке навколишнє середовище, яке сприяє цьому розвиткові. Великі вимоги при цьому ми ставимо саме до себе, само до вихователів і до людей, які працюють із дітьми.

Зараз, в нашому світі діти не можуть спостерігати роботу дорослої людини, тому що багато різноманітної техніки, багато приладів. Діти бачать, що дорослі тільки натискають кнопку на пральній машині, але як усе це працює, навіщо і чому — вони не знають. Вони не знають, звідки береться хліб.

В нашій групі ми з дітьми весною саджаємо зернятка, і діти бачать, як вони проростають. Потім ми мелемо зерно, робимо з нього борошно (у нас є млин), замішуємо тісто разом із ними і робимо булочки. Тобто весь цей процес діти спостерігають.

- А що ще ви робите з дітьми?



- Дуже багато різних ручних виробів. Дитина до семи років все пізнає і розвивається саме через рух. У неї мислення не абстрактне. Коли дітей намагаються посадити за парти та нав’язати незрозуміле для них абстрактне мислення, це вже не виховання, а дресирування, яке не дає глибоких знань.

Якраз у цьому віці, до семи років, розвиваються всі внутрішні органи. А щоб вони розвивалися правильно, ми не повинні нав’язувати дитині якісь рухи, вона повинна рухатися природно. Дитина хоче робити сама і хоче вчитися сама. Це вже потім, після семи років, коли в неї випадають молочні зуби і починають рости постійні, тоді вона уже готова до того, щоб її хтось учив.

- Тобто наслідування — це природний процес?

- Так. І дуже важко пам’ятати про те, яку «їжу» ми даємо дитині для наслідування. Сидячи перед телевізором, чому вона наслідує? Вона веде пасивне життя, не рухаючись, просто спостерігаючи якісь плоскі картинки. В той же час вона бачить там багато прикладів, несприятливих для її нервової системи. Ось ці питання доросла людина повинна ставити собі постійно, постійно про це думати.

Діти, в яких багатий внутрішній світ і багато прикладів для наслідування, приходячи в групу, починають втілювати своє внутрішнє життя у грі. Ці діти — ініціативні. А дитина, яка просиділа перед телевізором, не може нічого робити. Їй дуже важко увійти до гри, їй  нічого втілювати, вона багато кричить, має нервовий зрив, якусь напругу всередині.



- А які у вас іграшки?

- Ми використовуємо тільки натуральні матеріали для іграшок. По-перше — вони екологічно чисті, здорові; по-друге — вони мають приємний вигляд, колір та відчуття. Дерево, каштани, скойки, шишки, дарунки природи — такі іграшки не вичерпують себе, кожен день діти роблять із них щось нове. Природній матеріал дає величезну їжу для розвитку її творчого начала.

Ляльки ми шиємо своїми руками, вкладаючи в них душу, і дитина отримує цю позитивну енергію та заряд. Лялька, наповнена натуральною шерстю — м’яка, тепла, з нею хочеться гратися. І потім, в цій ляльці щось недороблено, очики, ротик лише трохи помітні, або взагалі їх нема. Але дитина їх бачить, додумає, тут грає її уява. Якщо там буде відбито якесь застигле обличчя, що не змінює свій вираз, — ця лялька не жива. А наші — живі, дитина може в будь-який момент уявити, що вона плаче або сміється, щось каже.

Сьогодні діти мало грають у ляльки, і це також біда нашого часу. Діти зараз грають у барбі, але вона вже доросла, за нею не потрібно доглядати. А лялька з самого початку була як малюк, як людина, яку потрібно годувати, піклуватися про неї, шити одяг. Ляльки — це не тільки виховання батьківських якостей. По грі з ляльками можна побачити як дитина в майбутньому буде ставитися до людини взагалі, наскільки вона буде уважною, дбайливою щодо оточуючих і наскільки буде впевненою у собі.

- Чи важко бути вальдорфським вихователем?

- Хтось думає, що вальдорфським вихователем бути дуже легко. Педагог просто сидить, робить якесь рукоділля, а діти грають. Але це зовсім не так. Йому доводиться весь час слідкувати за собою, як він це робить, тоді коло нього збираються діти, що хочуть робити це разом із ним. Він постійно спостерігає за ходом гри, може подати якусь ідею, щось підказати, але ні в якому разі не нав’язувати своє.

Цей момент дуже важливий, на нього постійно потрібно звертати увагу. Адже якщо подивитися на дітей шкільного віку, багато з них є неініціативними, нервовими та агресивними.

Багато хто звертає увагу тільки на матеріальні речі, у них дуже мало інтересів, їм не цікаво ані вчитися, ані жити.

Людяність..., ми потихеньку втрачаємо її, перетворюючись на людей-роботів, не відчуваючи сусіда, людину, що поряд, не може співчувати їй, розуміти її. Таких людей, які дійсно співчувають та розуміють, дуже мало. А все це ж закладається в дитячому віці, тому, звичайно, перед вихователем стоїть дуже велике завдання, дуже серйозне.

Наша зустріч із Світланою Ігорівною завершилася. Ми залишали гостинні стіни «Зернятка», зберігаючи в душі теплі почуття.

Вальдорфське виховання, також відоме, як Штайнерівське (засновник — Рудольф Штайнер), — виховання, що засноване на повазі до особистості дитини, на розвитку в неї мислення та співчуття.

Галина Горбунова, Велика Епоха
Підписатися:

Social comments Cackle

загрузка...