• Інша дійсність китайської преси на Міжнародному книжковому ярмарку 2009

  • Вівторок, 22 вересня 2009 року

Цю статтю китайського поета у вигнанні Бей Ліна мали опублікувати 10 вересня в інформаційному проспекті Франкфуртського книжкового ярмарку 2009 в Німеччині. Проте домовленість між дирекцією ярмарки і поетом, видавцем і критиком китайського режиму Бей Ліном, що живе в США, не знайшла свого застосування.



Китай — країна, в якій був винайдений друк, є гостем книжкової ярмарки 2009 у Франкфурті-на-Майні, де Китай представив вражаючий світ своїх публікацій. За минулі 30 років Китай, за твердженнями багатьох, розвинувся в супер-державу з найбільшим числом письменників і публікацій книг у світі. Тільки поруч із захопленням цією супер-державою, є інша дійсність, яка, мов тінь, супроводжує франкфуртський книжковий ярмарок 2009, і яку не покрити вихвалянням і виправданням. Мова йде про проблеми щодо свободи преси та публікацій. Коли ж у Китаї відбудуться істотні зміни для досягнення загальноприйнятих стандартів цивілізованого суспільства?

До цього дня в Китаї немає, в цьому сенсі цього слова, ні приватних радіостанцій, ні телепередач, ні газет, ні журналів і видавництв. Тому, що китайський уряд не дозволяє приватним особам або підприємствам брати участь у галузі преси та публікацій. Лише державні видавництва газет, журналів та книг допущені до друку та публікацій. Їм у довгострокове розпорядження надаються державні будівлі. Всі хороші журналісти, редактори та інші працівники є чиновниками. Вони отримують свою зарплату від держави.

Хоча на практиці є невеликий простір, в якому деякі книжкові магазини або приватні культурні підприємства відкуповують у державних видавництв міжнародний стандартний номер книги (ISBN) і видають їх від імені цих державних видавництв. Це дає людям трохи свободи, але також надає китайським державним ЗМІ і видавництвам можливість збагачення за рахунок продажу номерів ISBN.

У країнах, де порушується свобода преси, видавництва номера ISBN видаються безкоштовно. У Китаї ж державне видавництво вимагає від приватних видавців і культурних підприємств за один номер від 10 000 до 20 000 юанів (від 1000 до 2000 тисяч євро). Ці державні видавництва можуть бути рентабельні завдяки тільки цим доходам, без початкового капіталу. Цей грабіж, подібного якому немає у всьому світі, заснований на монополії державних видавництв у видачі міжнародного стандартного номера книги (ISBN).

За минулі 20 років система цензури у створенні новин та публікацій розвинулася в досконалу і тонко розподілену систему цензури з безліччю ступенів: всередині ЗМІ та видавництв знаходиться не менше трьох ступенів проходження цензури — одна над іншою, а іноді навіть п'ять чи шість. За межами ЗМІ та видавництв книга має ще пройти остаточну цензуру прес-відомства відповідного міста або провінції. Якщо книга не пройшла тільки одну цензуру — їй кінець. Видання книг зі «значними політичними помилками» або «дуже еротичним змістом» означає штраф, а саме зміщення з посади аж до звільнення відповідальних осіб, як і грошові штрафи або позбавлення видавництва ліцензії.

Верхівка займається зовнішньою цензурою. Але самоцензура, якій піддають свої твори китайські письменники, журналісти та редактори — це ніщо інше, як замах на їхню душу і творчість. Щоб їхні книги були опубліковані, вони за власною ініціативою піддають себе самоцензурі, не тільки щодо окремих слів і тексту, а й самої ідеї. У Китаї кожен поет і письменник знає, що йому можна писати, а що — ні. Самоцензура стала необхідною умовою існування і успіху письменників у Китаї, особливо письменників романів. Це призвело до того, що більшість китайських письменників, журналістів та редакторів свідомо чи несвідомо стали спільниками цензури преси.

Закриваються не тільки численні блоги, але й агенції новин, в яких були висловлені незалежні думки. Тайванські читачі, які живуть у Китаї не можуть відвідувати Інтернет-сторінки тайваньських видань «China Times», «United Daily News», «The Liberty Times», щоб дізнатися новини в Тайвані.

Якщо ім'я письменника одного разу потрапило до чорного списку китайського уряду, то йому буде дуже важко видавати статті або книги у власній країні. Його книги зникнуть із книжкових магазинів у Китаї, заповнених романами, поезією і прозою. Його репутація зіпсована, а також і гонорари, і ліцензійні збори втрачені.

Але я не зовсім песиміст. У довгому процесі прагнення до свободи преси та публікацій, в тумані все більше позначається шлях. Наприклад, мені відомо, що є винятки, в яких приватні інвестори стають співвласниками державних видавництв або видавничих концернів. Багато письменників, редактори і навіть книжкові магазини з незалежною волею і вільною душею в цьому процесі отримали посади редакторів або керівників відділів державних видавництв. Там вони з мудрістю відстоюють видання гарних книг всупереч цензурі.

У сенсі свободи публікацій я б хотів звернути увагу міжнародних видавців на зал Тайваню. Там також представлений світ китайських книг. Але там є розділ «Тайвань ексклюзив» або «Книги, заборонені в Китаї». Там представлені сотні книг — від політики до літератури, які можна видавати в Тайвані, але не в Китаї (там же представлене засноване дисидентами і деякими незалежними письменниками, що мешкають у Китаї, видавництво Tendency Inc.) Там представлені також книги наступних авторів: Ван Лісюн, Воесер, Гао Сінцзянь — лауреат Нобелівської премії в літературі, Ха Джин — лауреат «National Book Award» у США і мої власні книги.

Думаю, це кращі докази для необхідності свободи преси в Китаї.

Бей Лін. Велика Епоха
Підписатися:

Social comments Cackle

загрузка...