• Світова криза: Історія з позичанням

  • Неділя, 19 вересня 2010 року

Світовій кризі виповнилося вже два роки. Знову почалися розмови про другу хвилю цієї кризи. Проблеми дійсно серйозні, і пов’язані вони з тим, що свого часу світова криза була фактично націоналізована, пише Сергій Мінаєв, оглядач аналітичного тижневика «Коммерсант-власть» у своїй колонці.



До кризи світова економіка йшла поступово, але неухильно. Вже на початку 2008 року стало ясно, що американський фондовий ринок, який у 2007 році пережив небувалий розквіт (індекс Dow Jones подолав позначку 14 тис. пунктів), більше не цікавить інвесторів. Розчарувавшись в американському фондовому ринку, вони розчарувалися і в усіх інших. Це розчарування призвело до швидкого зростання світових цін на золото, що вже створювало повне відчуття наближення світової кризи.

За тройську унцію золота до кінця січня давали вже значно більше $ 900. Потім було подолано неймовірний бар’єр $ 1000 за унцію. Лідери всіх індустріальних держав почали навперебій міркувати про прийдешню фінансову та паливну світову кризу, підсилену ще й кризою продовольчою, тим самим явно намагаючись зняти з себе відповідальність за подальший розвиток подій (мовляв, ми вас попереджали).

На початку лютого 2008 року, зібравшись у Токіо, міністри фінансів країн G7 оголосили, що будуть обговорювати важке становище у світовій економіці, пов’язане з кредитною кризою, породженою великими втратами американських банків, які діяли на ринку іпотечного кредитування, а також з крайньою нестабільністю світових фондових ринків. Європейці заявили, що не збираються йти на великі жертви для подолання наслідків американської кредитної кризи. Вони не підтримали американські пропозиції виступити зі спільною масованою підтримкою кредитних ринків, щоб цим стимулювати фондові ринки і в кінцевому рахунку виробництво.

Подібні міркування породжували у фінансистів та промисловців похмурі настрої: у таких умовах не можна сподіватися на гарний споживчий попит і розширювати виробництво — потрібно рятувати гроші. Не останню роль відігравали і календарні міркування: світ наближався до 80-річчя світової кризи 1929 року.

І ось у вересні 2008 року нова світова криза стала незаперечним фактом: 15 вересня оголосив про банкрутство американський інвестиційний банк Lehman Brothers, який мав активами $ 639 млрд. Після цього звалилося все: і котирування акцій, і світові ціни на нафту, і навіть світові ціни на золото, оскільки інвесторам нічого не було потрібно, крім грошей.

За підсумками 2008 року МВФ відзначив наступне: «Протягом року після початку кризи американського іпотечного ринку в 2007 році світова економіка гнулася, але не ламалася. Економічна активність сповільнилася в умовах жорсткості умов кредитування, і в результаті економіка індустріальних країн уже до середини року увійшла в стадію невеликого економічного спаду. Однак країни, що розвиваються, і далі зростали порівняно швидкими темпами за мірками попередніх років… Ситуація надзвичайно погіршилася внаслідок фінансової світової кризи у вересні 2008-го, що відбулася після банкрутства найбільшого американського інвестиційного банку Lehman Brothers, порятунку американською державою великої американської страхової компанії AIG і держвтручанням у діяльність інших найбільших фінансових інститутів у США і Європі.

Ці події викликали панічні настрої, будь-які фінансові операції почали вважатися ризикованими, банки зіткнулися з необхідністю списання безнадійних боргів у величезних масштабах, під сумнів було поставлено платоспроможність найбільш відомих у світі фінансових компаній… Результатом стала втеча капіталу з фінансового ринку і вкладення грошей у надійні державні папери, дохід за якими в результаті різко знизився. Вкладення грошей у фінансові інструменти через інвестиційні фонди фактично припинилося…

Банки надзвичайно посилили умови надання кредитів, і курси акцій різко впали. До квітня 2009 року, за підрахунками МВФ, світова криза коштувала $ 4054 млрд. З них знецінення американських фінансових активів склало $ 2712 млрд, європейських — $ 1193 млрд і японських — $ 149 млрд. Найбільші втрати внаслідок неповоротних кредитів зазнала загальносвітова банківська система — $ 2,47 трлн, причому про дві третини цих втрат банки навіть нікому не повідомили.

Відразу після початку катастрофічної фази  світової кризи стартувала кампанія взаємних звинувачень.

Європейські уряди почали звинувачувати Америку: мовляв, Уолл-стріт догралася, а проблеми тепер у нас. Політичні супротивники партій, що перебували при владі в європейських країнах, звинувачували власні уряди: мовляв, самі своєю безвідповідальною політикою довели справу до серйозних проблем, а звалюють на США.

Американські конгресмени звинуватили у світовій кризі власні фінансові кола, правда, потім їм же почали допомагати, виділивши $ 700 млрд, щоб уникнути звинувачень у бездіяльності. Щоб не бути викритим у марнотратності, сенат США в середині грудня 2008 року відмовив американському автопрому в $ 14 млрд держдопомоги, звинувативши його в нездатності нормально розвивати виробництво. Спекулянти на світовому валютному ринку почали говорити про нездатність американської влади допомогти економіці країни і почали гру проти долара, в результаті влада США була змушена виправдовуватися і обіцяти виробникам допомогу.

Урядова допомога приватному сектору стала справді глобальним феноменом: вона проводилася в найрізноманітніших формах аж до націоналізації. Коли на початку жовтня адміністрація Джорджа Буша все-таки домоглася від конгресу дозволу витратити $ 700 млрд на купівлю безнадійних боргів у американських банків, а також на купівлю пакетів акцій цих банків (під гаслом «Це потрібно не Уолл-стріт, це потрібно рядовим американцям»), стало ясно, що європейці теж неодмінно що-небудь націоналізують.

На початку жовтня лідери 15 країн єврозони, а також Великобританії вирішили здійснити масовані грошові вливання у фінансову систему на суму більше 1 трлн євро. Німеччина оголосила, що виділяє для цього 500 млрд євро, Франція взяла на себе зобов’язання витратити 350 млрд євро, Іспанія — 100 млрд євро, а Австрія — 85 млрд.

Головною метою виділення коштів називали гарантування кредитів, що видаються банками один одному строком до п’яти років: коли який-небудь банк не зможе повернути кредит, за нього це зробить влада. Таким чином, відбулася, так би мовити, націоналізація ринку міжбанківського кредитування. Але було прийнято рішення і про пряму купівлю акцій банків, які перебувають на межі банкрутства: якщо який-небудь європейський банк виявиться неплатоспроможним, влада країн єврозони буде зобов’язана його придбати. У кампанію з націоналізації тут же включилися країни, де євро не є національною валютою. Так, Норвегія заявила, що націоналізує норвезьку філію ісландського банку Kaupthing, що переживав важкі часи.

Також на початку жовтня 2008 року про найбільш рішучі заходи з націоналізації оголосила Великобританія. Британський уряд придбав акції «поганих» на той час банків на £ 37 млрд — 60% акцій Royal Bank of Scotland і 43,5% акцій банку, який мав утворитися в результаті примусового злиття банків HBOS і Lloyds TSB.

У відповідь США зробили новий крок у сфері націоналізації. Після того як керівники найбільших американських банків були викликані на спеціальну нараду в міністерство фінансів, голова відомства Генрі Полсон оголосив, що прийнято рішення про придбання пакетів акцій «великого числа» банків та інших фінансових організацій на загальну суму $ 250 млрд (дев’ять банків уже погодилися на таку операцію).

І це на додаток до того, що США видали держгарантії на $ 3,5 трлн, що обертаються на грошовому ринку, і націоналізували іпотечні компанії, що розпоряджаються $ 5,3 трлн. У 2009 році новий президент США Барак Обама продовжив справу свого попередника і в лютому домігся ухвалення нового плану бюджетної допомоги американській економіці — їй було виділено ще $ 787 млрд.

Надаючи держдопомогу світовій економіці, що була на межі обвалу, уряди всіх країн світу постаралися якомога швидше відзвітувати про ефективність витрачання цих коштів. Оригінальності вони не проявили, і у вересні 2009 року, до першої річниці світової кризи, всі уряди оголосили, що в їхніх країнах спад виробництва закінчився і почався помірний підйом.

Зараз, коли світова криза відзначає свою другу річницю, стало з’ясовуватися, що не все так добре, як здавалося в першу. Витрачаючи державні кошти в неймовірних масштабах, всі уряди не втомлювалися повторювати, що це робиться зовсім не на користь фінансових ділків, які і довели світ до краху, а в інтересах простих громадян, які повинні не втрачати роботу, а, навпаки, її знаходити. Нічого подібного не сталося.

Так, у США в 2008 році безробітними були 5,8% працездатного населення, в 2009 році — вже 9,3%, в червні 2010 року — 9,5%. У Франції, відповідно, 7,8, 9,4, 10,0%. В Італії — 6,7, 7,8, 8,5%. У Великобританії — 5,6, 7,6, 7,8%.

Завзяте прагнення американських підприємців не наймати, а звільняти працівників призвело до того, що влада США почала нову серію держстимулювання економіки. Минулого тижня президент Обама виступив з пропозицією виключити з сум, що підлягають податку на доходи компаній, 100% інвестицій в основний капітал (це буде коштувати бюджету $ 30 млрд протягом десяти років), а також здійснити бюджетні вкладення в інфраструктурні проекти.

У зв’язку з другою річницею світової кризи знову почалися розмови про другу її хвилю. Зокрема, тиждень тому на конференції в італійському Черноббіо присутні експерти з різних країн прийшли до висновку, що штучні заходи, вжиті урядами всього світу, вже вичерпали свій стимулюючий ефект, зате створили величезні бюджетні проблеми, які навіть незрозуміло, як вирішувати.

Зокрема, американський внутрішній борг, який з 2001 року подвоївся і досяг 66% ВВП, в результаті зростання бюджетних витрат може досягти 100% ВВП, і тоді США будуть витрачати більше грошей на його обслуговування, ніж на національну оборону. У підсумку, вирішили деякі експерти, світова криза може не тільки не припинитися, але й, навпаки, посилитися. Зокрема, Нуріель Рубіні з Університету Нью-Йорка заявив, що цього року США, Японія і європейські країни можуть пережити ще більш глибокий економічний спад, ніж у минулому.

Ситуація склалася дійсно оригінальна. Реалізовуючи програми масштабної антикризової допомоги економіці, яка доходить до націоналізації, уряди західних країн привчили приватний сектор до того, що держава завжди допоможе. Якщо цю допомогу скоротити, у підприємців виникне відчуття, що їх кинули напризволяще, — відчуття, близьке до панічного. Якщо допомогу не скорочувати, а, навпаки, розширювати, щоб все-таки домогтися збільшення зайнятості, то поглибиться нинішня і без того серйозна європейська і американська боргова криза. Тим часом світова криза вже дійшла до того, що в Черноббіо глава ЄЦБ Жан-Клод Тріше цілком серйозно розмірковував про те, що Греція може вийти із зони євро і це буде катастрофою для європейських і всіх світових фінансів.

Так що в якомусь сенсі друга хвиля світової кризи вже почалася, і почалася тоді, коли уряди і ЦБ всіх країн світу взяли на себе всі фінансові проблеми приватного сектора, так би мовити, провели націоналізацію кризи.

Автор Сергій Мінаєв — оглядач аналітичного тижневика «Коммерсант-власть».

Підписатися:

Social comments Cackle

загрузка...