• Україна — Китай: Чим гірше, тим краще

  • П'ятниця, 24 червня 2011 року

Країни третього світу отримують від Пекіна інвестиції тільки за умови гарантованої стійкості недемократичного політичного режиму і відсутності будь-якої профспілкової активності в країні, пише журналіст Дмитро Литвин у своїй колонці на Lb.ua.

Радість українського уряду з приводу перспектив «співпраці» з Пекіном повинна насторожити українських виборців. Пекін — це не Москва, це дійсно страшно.

Голова КНР Ху Цзіньтао здійснює поїздку по колишньому Радянському Союзу. Спочатку Казахстан, потім Росія, кінцевий пункт — Україна. Таким чином, охоплені ключові суб'єкти будівництва радянської держави. При цьому якщо казахська частина радянського народу може лише порадіти увазі Голови (у них там, у Центральній Азії, дійсно більше ні з ким працювати), то російській частині колишнього Радянського Союзу — радіти не варто, а українській — варто понервувати. І подумати.

Відтоді як у 1991 році завершився ідеологічний етап Перебудови в СРСР і почався економічний етап, радянські республіки стали країнами, що розвиваються. А будь-якій країні, що розвивається, повинно бути вкрай незатишно у відносинах з КНР — ну, це якщо країна зацікавлена в демократії, пристойному рівні прав і свобод людини і громадянина, а також деяких перспективах поваги до країни на Заході. Якщо ж країні, що розвивається, цілком затишно у відносинах з КНР, то...

Що потрібно офіційній Москві і Києву в нинішньому офіційному Пекіні? Тільки гроші. Президент Медведєв намагається узгодити з головою Ху ціни на природний газ з Росії, причому безуспішно. Тому що китайці не звикли платити, як у Європейському Союзі, а вибити з них великі гроші, як з України, Кремлю не світить. А Президент Янукович з товаришами приміряють на собі досвід африканських диктатур, які на китайські гроші купують собі майбутнє. Одночасно здаючи Пекіну бажані природні багатства.

Так от, для країни, що розвивається, добрі відносини з нинішнім Пекіном — це все одно що встановити гільйотину на центральній площі в столиці. Демократія? Права людини? Індивідуальне щастя? Профспілки? Хрясь — і впала в кошик голівонька, в якій народжувалися думки ще про щось, крім: «Ай, як добре, що в мене є ця робота, нехай вона і низькооплачувана і доб'є мене якимись хімікатами».

Як там в Африці? Бездарний уряд? Пекіну не проблема. Дикість і деградація? Так навіть краще. Чим гірша ситуація у країні, що розвивається, тим простіше вивозити з неї добро на територію континентальної китайської держави. І тим дешевша лояльність місцевого населення: їм всього лише школу побудуй та облаштуй — і вони вже не шумлять.

«Мао Цзедун, протягом десятиліть мав необмежену владу над чвертю світового населення, несе відповідальність більш ніж за 70 мільйонів смертей у мирний час. І жоден інший диктатор 20-го століття з ним в цьому не зрівняється». Це з книги Юн Чжан і Джона Холлідея «Невідомий Мао». Звісно, забороненої на території континентального Китаю.

Є просте правило — щось на зразок гігієни міжнародних відносин: чим складніше державі вибудовувати відносини з КНР, тим краще в неї йдуть справи з демократією. І допоки в Пекіні всім буде заправляти вічно живий Мао, переодягнений в Мамону, це правило буде працювати. Українським виборцям слід запам'ятати це правило — тут пролягає кордон між Україною як ресурсним придатком і Україною як майбутньою розвиненою країною. Чим гірше відносини з Пекіном, тим, можливо, гірше і для уряду України, але тим краще для нас з вами.

Підписатися:

Social comments Cackle

загрузка...