• 'Прекрасне приховане від очей тих, хто не шукає істини...'

  • Вівторок, 3 квітня 2007 року

Двадцять років тому, в Парижі помер Андрій Тарковський, кінорежисер, який став класиком і легендою ще за життя.

«Моє відкриття перших фільмів Тарковського було для мене подібне диву, - зізнавався Інгмар Бергман. - Раптом я відчув себе тим, хто стоїть перед дверима кімнати, ключі від якої - дотепер - мені не були дані. Це кімната, куди я завжди хотів увійти і де дихається легко і вільно. Я відчував захоплення. Хтось виражає те, що я завжди хотів сказати, але не міг... Тарковський для мене - найбільший зі всіх; він - той, хто відкрив нову мову, адекватну природі кіно, оскільки він відображає життя як споглядання, як сновидіння. Все життя я стукав у ці двері, і мені дуже рідко вдавалося проникнути туди, де він перебуває так природно...».

В одному з ранніх фільмів Тарковського, «Сталкері», в "зоні", на кахляній підлозі, на затонулому листку відривного календаря можна насилу розібрати дату - 28 грудня ...

Андрій Тарковський помер вдалині від батьківщини в ніч з 28 на 29 грудня 1986 року.

"Але з грудня

Кинуся до Вас, тих хто живуть

Поза календарем,

Нарівні з прийдешнім."
*

Це уривок із вірша чудового поета Арсенія Тарковського, батька Андрія.

На могилі Андрія Тарковського на кладовищі під Парижем напис: "Людині, яка побачила Ангела".

Андрій Тарковський зняв сім фільмів, які сприймаються як сім частин одного цільного кінематографічного шедевра.

За Тарковським, мета мистецтва полягає у тому, щоб пояснити людям, яка причина їхньої появи на цій планеті.

Прекрасне приховане від очей тих, хто не шукає істини... Ця глибока бездуховність не сприймаючого, але судячого мистецтво, його небажання і неготовність замислитися про значення і мету свого буття у високому значенні - дуже часто підміняється до вульгарності примітивним вигукуванням: " не подобається!" або " нецікавий!".... Це сильний аргумент. Але він належить сліпонародженому, якому намагаються описати веселку.**

На жаль, таких глядачів, які нудились і не розуміли, що "еліта" або сноби знаходили в його фільмах, було немало. Але, на щастя, були й глядачі, які не належали до "еліти", як, наприклад, робітниця з Новосибірська, яка написала режисеру після проглядання «Дзеркала» такі слова:

"Протягом тижня подивилася Ваш фільм чотири рази... Все, що мучить мене, чого бракує, про що я сумую, чим обурена, від чого нудить, від чого задушливо, від чого світло і тепло, чим жива і що мене вбиває, - все це, як в дзеркалі, я побачила у Вашому фільмі. Для мене вперше фільм став реальністю, і ось чому я на нього, в нього йду пожити."

Андрій, подібно до «Сталкера», героя однойменного фільму, незмінно намагався "відновити гармонію життя", протиставляючи "голос своєї переконаної духовності світу, враженого немов пухлиною всепроникливим прагматизмом." **

В одному з кращих фільмів Тарковського, Андрій Рубльов, чернець Рубльов, блискуче зіграний Анатолієм Солоніциним, дивиться на життя незахищеними очима дитини, проповідуючи непротивлення злу і доброту. І хоча він виявився свідком огидних форм насильства, яке, як здавалося в ХIV столітті, керує світом (а виявилося, що і в ХХI столітті теж...), переживши важкі душевні муки і давши обітницю мовчання, врешті-решт знову повернувся до єдиної цінності, новознайденої ним, цінності людської доброти і нерозмірковуючої любові...

У «Солярисі» Тарковський майстерно показав марність спроб учених-космонавтів вступити в контакт з океаном свідомості. Спроби дії на нього жорстким промінням та іншими доступними науці обмеженими методами привели лише до усвідомлення своєї нікчемності перед цілісністю і незбагненністю Всесвіту. Один з учених наклав на себе руки, інший, Кріс, усвідомивши свою вину перед загиблою дружиною, через страждання душі відчув, що навряд тепер зможе, кажучи словами Тарковського, "виправдатися перед собою і перед іншими рятівниками для свого спокою і ліні формулами про те, що в тому, що відбувається немає моєї вини, а є фатальна воля інших." **

Багаторічне цькування, організоване урядовцями Держкіно, привело до від'їзду режисера до Італії, де він працював за контрактом над фільмом «Ностальгія». У своїй книзі "Відображений час", що стала його творчим заповітом, Тарковський писав:

«Я хотів розповісти про російську ностальгію - той особливий і специфічний для нашої нації стан душі, який виникає у нас, росіян, вдалині від батьківщини. Я хотів розповісти про фатальну прихильність росіян до свого національного коріння, до свого минулого, своєї культури, до рідних місць, близьких і друзів - про прихильність, яку вони несуть із собою все своє життя, незалежно від того, куди їх закидає доля.» **

Кожен фільм Тарковського - потрясіння і одкровення. І в Ностальгії ці відчуття досягають нечуваного апогею. Зустріч рефлексуючого Андрія Горчакова з дивним італійцем Доменіко, одержимим ідеєю порятунку людства, яке опинилося на грані чергового краху цивілізації, драматично змінює його долю. Доменіко вдається до самоспалення, сподіваючись таким екстремальним способом збудити сплячу совість людства, тоді як смертельно хворий Андрій несе палаючу свічку через басейн, здійснюючи таким чином головний Вчинок свого життя.

Прекрасний фінал фільму: нерухомо сидячий Андрій, за яким видно російський зроблений з колод будинок, звучить тиха російська народна пісня. Камера поволі відсувається, і на задньому плані виникають стародавні римські колони. Починає йти сніг... У цьому останньому баченні Андрія постає єдиний нероздільний світ, без меж і ностальгії...

"Мені цікава людина", - писав режисер, - "яка усвідомлює, що сенс існування в першу чергу в боротьбі зі злом, яке всередині нас, щоб протягом свого життя піднятися хоч на сходинку вище в духовному плані. Бо шляху духовного вдосконалення протистоїть, на жаль, єдина альтернатива - шлях духовної деградації, до якого буденне існування... так спонукає! " **

Останній фільм Тарковського з символічною назвою "Жертвопринесення" став логічним апофеозом його життя і творчості. Залишившись на Заході, він "спалив мости", а в фільмі головний герой спалює свій будинок.

У страшну хвилину оголошення по телебаченню ядерної війни, вперше за багато років, герой фільму Олександр звернувся з молитвою до Бога, обіцяючи пожертвувати всім, що в нього є на цій землі: відректися від сім'ї, від сина, спалити будинок і прийняти обітницю мовчання, аби запобігти війні.

А вранці того ж дня він зі своїм маленьким сином посадив сухе дерево і розповів хлопчику притчу про ченця, який щодня поливав сухе дерево. І одного разу воно розцвіло. Він говорить синові: "Та не бійся, не бійся, Малюк. Немає ніякої смерті. Є, правда, страх смерті і він дуже мерзенний, страх цей, і дуже багатьох примушує часто-густо робити те, чого люди не повинні були робити. Як все змінилося б, припини ми боятися смерті." Легенда про ченця, який день за днем терпляче поливає дерево, що засохло, в надії, що воно зацвіте, є суттю картини - символом віри.

Перед спалюванням будинку, Олександр змінює одяг: надягає чорне японське кімоно з вишитими золотом даоськими знаками інь і ян.

На думку Тарковського, "Схід був ближчим до Істини, ніж Захід. Але західна цивілізація з'їла Схід своїми матеріальними претензіями до життя." ** І ось герой його останнього фільму, спалюючи свій західний будинок, демонстративно обирає східний шлях...

За декілька днів до показу "Жертвопринесення" на міжнародному кінофестивалі в Каннах - 26 квітня 1986 року - на чорнобильській атомній станції сталася катастрофа...

Воістину пророчо звучать у зв'язку з цим слова режисера про те, що "всі мої фільми так чи інакше говорили й про те, що люди не самотні і не покинуті в порожньому всесвіті - що вони зв'язані незліченними нитками з минулим і майбутнім..." **

"Божественний режисер духовного кінематографа - наш почесний громадянин і гість", - написала флоренція на меморіальній дошці, яку 29 грудня 2006 року відкрили на будинку №91 старовинного кварталу Сан-Ніколо, де декілька років жив Андрій Тарковський.

Роздумуючи про витоки творчості у «Відображеному часі», Тарковський написав: "Мабуть, наша здатність творити означає, що ми самі були створені за образом і подобою Бога..."

*******

* Арсеній Тарковський. Благословенне світло. С-ПБ., 1993.

**Андрій Тарковський, Відображений час, Ексмо-прес, 2002.

Наталія Теплицька. Велика Епоха

Підписатися:

Social comments Cackle

загрузка...