• Ртуть в Україні: масове накопичення на смітниках

  • Субота, 8 вересня 2012 року

На сміттєзвалища та полігони твердих побутових відходів України щороку потрапляють тонни відпрацьованих батарейок та інших небезпечних відходів, які містять важкі метали, серед яких найбільш небезпечна ртуть. Коли небезпечні відходи потрапляють на звалища разом з побутовим сміттям — відбувається токсичне забруднення навколишнього середовища в дуже великому радіусі.

Відпрацьовані батарейки, побутова та оргтехніка, мобільні телефони тощо відносять до так званих «електронних відходів», які визнані однією з ключових проблем сьогодення через їх стрімкий ріст та істотну загрозу для довкілля і здоров’я.

Огляд поточної ситуації з вирішення проблеми електронних відходів в країні, який здійснила Всеукраїнська екологічна громадська організація (ВЕГО) «МАМА-86», свідчить, що влада вживає певних заходів щодо вирішення цієї проблеми.

Наприклад, ми вітаємо підготовку проекту постанови Кабінету Міністрів України «Деякі питання збирання, заготівлі та утилізації відходів електронного і електричного обладнання», який було опубліковано для громадського обговорення на сайті Мінприроди 11 червня 2012 р. Але ми вважаємо, що питання врегулювання поводження з електронними відходами буде відкладено у довгу шухляду, оскільки в країні відсутні бізнесові кола, які були б зацікавлені у практичній реалізації зазначених на папері заходів.

Кожен громадянин, котрий користується електронними приладами та електричною технікою повинен розуміти, що в їх склад входять важкі метали, в тому числі і ртуть. У зв’язку з відсутністю державної системи збору у населення відпрацьованих ртутьвмісних приладів, все це потрапляє на полігони твердих побутових відходів (ТПВ) або на сміттєспалювальні заводи (установки).

Відпрацювавши свій строк, електронна та електрична техніка дорівнює 4—6 % від усіх ТПВ, що генеруються у світі, та є найбільш швидко зростаючим компонентом у складі ТПВ. У майбутньому прогнозується глобальне зростання потоку електронних відходів. Тільки у Європі кількість електронних відходів щорічно збільшується на 3—5% (швидкість збільшення об`єму електронних відходів у три рази більша, ніж зріст об`ємів ВСІХ побутових відходів).

Звичайні підприємства, котрі займаються ТПВ, не мають відповідних ліцензій на операції по поводженню з небезпечними відходами (відпрацьовані люмінесцентні лампи, батарейки, орг. техніка та інше). Тому, на сьогоднішній день існує такий ланцюг: населення викидає відпрацьовані прилади, котрі містять ртуть, інші важкі метали до звичайного сміттєвого баку з ТПВ, а перевізник відвозить все це на полігони ТПВ. Відповідно, що всі ці компоненти з часом потрапляють до ґрунту та водних екосистем. Вплив дуже небезпечний. Очистка надто складна і дуже дорога. Тому краще до забруднення не призводити.

Основна причина накопичення в Україні електронних відходів на звалищах, а не на переробних підприємствах — відсутність законодавчого поля, яке б регулювало весь процес поводження з електронними відходами, від виробництва або імпорту обладнання до організації збору, переробки і утилізації відпрацьованої техніки та батарейок.

Базовий закон у цій сфері «Про хімічні джерела струму» (2006 р.), який вперше окремо регулював цей вид відходів, майже не виконується. Електронні відходи віднесено до побутових відходів, але вони є однією з найбільш небезпечних груп у їхньому складі, що потребують окремого поводження, як це робиться в ЄС, оскільки містять отруйні важкі метали (свинець, ртуть, кадмій, хром та берилій), а також бромовані антипірени, флуорохлоровуглеводні, поліхлоровані біфеніли, полівінілхлорид.

Ці речовини забруднюють довкілля та наражають на небезпеку здоров’я українців. Крім того, відсутність переробки електронних відходів призводить до втрати цінної вторинної сировини — чорних, кольорових та цінних металів, полімерів,гуми та скла, які могли б бути повторно використані.

На відміну від розвинених країн, зокрема, ЄС де від 50 до 80 % електронних відходів збирається окремо від твердих побутових відходів (ТПВ) для утилізації, в Україні вони переважно опиняються на смітниках та звалищах в масі ТПВ. Населення через низьку обізнаність щодо небезпек від електронних відходів та відсутність пунктів прийому відпрацьованих електронних побутових приладів і елементів живлення, просто викидає їх на смітники та в контейнери з ТПВ.

Коли відпрацьовані ртутьвмісне електронне чи електричне обладнання, батарейки, енергозберігаючі лампи потрапляють на полігони ТПВ чи на сміттєспалювальні заводи, то з часом первинна структура обладнання руйнується і ртуть, яка міститься в них, потрапляє в навколишнє середовище. Вона випаровується, переноситься повітряними потоками, а після випадає на землю, інколи неподалік від первинного джерела, а інколи дуже далеко від нього. Підраховано, що одна пальчикова батарейка може забруднити близько 20 квадратних метрів ґрунту чи 400 літрів води.

Коли ртуть потрапляє в водні екосистеми, мікроорганізми перетворюють її в метилртуть — сполуки ртуті, котрі в малих дозах набагато токсичніше за елементарну ртуть. Метилртуть в навколишньому середовищі стає одним з компонентів харчових ланцюгів. Малі водні організми поглинають метилртуть з середовища свого проживання, які, в свою чергу, споживаються рибами.

Морські ссавці, птахи та інші тварини, котрі харчуються рибою, накопичують в собі великі концентрації метил ртуті, тому що вона накопичується в живих організмах і її концентрація збільшується по мірі просування по харчовим ланцюгам.

Більш високі концентрації зазвичай виявляють в більш великих та старих тваринах. Люди котрі регулярно споживають рибу чи харчуються тваринами котрі споживали рибу, накопичують настільки високі рівні забруднення метилртуттю, що вона вже наносить шкоду їх здоров’ю.

Основним захворюванням при інтоксикації організму ртуттю є хвороба «Мінамата». Симптоми цього захворювання проявляються в порушеннях зору, слуху, неврологічних розладах, а перші випадки були помічені серед рибалок на півдні Японії, на берегах бухти Мінамато ще в 1956 році. У новонароджених дітей були зареєстровані і вроджені пороки серця.

Це пояснюється тим, що при споживанні їжі, забрудненої метилртуттю жінками репродуктивного віку, ядовитий забруднювач проходить через плацентарний бар’єр і впливає на плід. Діти котрі споживають ртутьвмісні продукти протягом перших років життя, також потрапляють під пагубний вплив метил ртуті — це проявляється у вигляді захворювань мозку дитини та її нервової системи.

У зв’язку з тим, що раніше електронні відходи, котрі містять важкі метали підпадали під регулювання ТПВ, то на державному рівні і не стояла проблема збору та утилізації електронних відходів. ВЕГО «МАМА-86» проводить відповідну роботу та прикладає неабияких зусиль щодо створення в країні сучасної системи поводження з відходами електронного та електричного обладнання, відпрацьованими батарейками (електронними відходами).

Для вирішення проблем в цьому випадку потрібно запровадити «Принцип розширеної відповідальності виробника (РВВ)» та переробляти відходи на вторинну сировину. Принцип розширеної відповідальності виробника є стратегією в області охорони навколишнього середовища, що направлена на зниження екологічного впливу продукції протягом всього життєвого циклу шляхом накладення відповідальності за наслідки негативного впливу, що нанесений продукцією, а також обов’язкові зобов’язання щодо збору, переробки та утилізації продукту на її виробника. Тобто, простою мовою, виробники такої продукції повинні забезпечити місця її продажу пунктами збору такої продукції (батарейки, ртутні лампи, телевізори, кінескопи).

Якщо ще раз поглянути на закордонний досвід, то після збору відпрацьованої електронної та електричної техніки, котра містить в своєму складі ртуть та інші важкі метали, вона відправляється на повторну переробку з метою вилучення ресурсоцінних компонентів.

У всьому світі відходи є значним ресурсним потенціалом. В розвинених країнах переробка сміття є дуже прибутковим бізнесом, прибуток отримують як переробники сміття, так і населення яке його сортує. Отримані кошти від сортування та переробки сміття, населення в основному спрямовує на оплату комунальних послуг, що є стимулом для такого процесу. Проблема відходів в Україні вирізняється особливою масштабністю і значимістю як внаслідок домінування в економіці ресурсоємних багатовідходних технологій, так і через відсутність протягом тривалого часу адекватного на неї реагування.

Найбільш важливою ресурсною складовою вторинного потенціалу є відходи кінцевого споживання, до яких належать папір і картон, склобій, вторинні полімерні та текстильні матеріали, зношені шини, відпрацьовані нафтопродукти, відпрацьоване електронне та електричне обладнання, автомобільні акумулятори, люмінесцентні лампи, батарейки та інші види відходів, які підлягають подальшій переробці з метою вилучення ресурсоцінних компонентів. Рівень їх використання залежить від ефективності функціонування системи збирання і заготівлі.

Співставлення обсягів використання зазначених видів вторинної сировини з їх потенційними ресурсами (тобто накопиченням) свідчить про значні резерви до їх залучення в господарський обіг, але подальший розвиток вторинного ресурсокористування гальмується нерозвиненістю та недосконалістю інфраструктури, низькою мотивацією провадження діяльності щодо утилізації відходів, пасивною позицією органів влади різних рівнів, певною ризикованістю цього бізнесу на етапі становлення, низькою поінформованістю та пасивністю населення.

В Україні майже відсутні підприємства, що приймають від населення батарейки та енергозберігаючі лампи і утилізують їх. Підприємства по збору таких відходів працюють лише з підприємствами, уклавши відповідну угоду.

На сьогоднішній день, доки в Україні відсутня універсальна система збору та утилізації відпрацьованої електронної та електричної техніки від населення, екологічно свідомим мешканцям України не залишається іншого виходу, як зберігати такі ртутьвміщуючі відходи до найкращих часів.

Денис Павловський

Денис Павловський — координатор проектів з хімічної безпеки ВЕГО «МАМА-86».

Від редакції Великої Епохи:

На сьогоднішній день організація «ЕКОФАН» — організувала пункти прийому відпрацьованих елементів живлення у населення, а також проводить інформаційну роз’яснювальну роботу щодо правильної утилізації небезпечних відходів (техніки, елементів живлення, ламп) і наявних у містах постійних пунктів прийому таких матеріалів. Пункти прийому відпрацьованих елементів живлення розташовані в магазині І-МНЕ (вул. Віскозна, 4-в, тел. 239-13-76), мережі заправок «КЛО». Також відпрацьовані батарейки приймають в Міжнародному культурному центрі UA.ProArts за адресою вул. Кіквідзе, 26.

Перша партія батарейок загальною кількістю близько 9000 шт, котрі були зібрані на території 4 областей були утилізовані. Станом на 07.08.2012 «ЕКОФАН» продовжують збирати відпрацьовані елементи живлення до тих пір, доки загальна маса такого виду відходів не буде складати 20 тонн, після чого даний вантаж буде відправлено на утилізацію наземним транспортом до Франції.

Підписатися:

Social comments Cackle

загрузка...