На теренах України відбувається «Війна цивілізацій»

Вид на Печерську Лавру, Київ, 2007 р. Фото: Matt Shalvatis/flickr.com

Кривава лавина смертей та жорстокості, яка сьогодні огортає зловісною чорнотою східні території України, не втомлюється щомиті нагадувати свідомим жителям України про своє існування, походження та небезпеку майбуття. Вона не покидає нашу свідомість та стала постійним резидентом вуличних розмов та випусків новин. Нам важко усвідомити її сутність та неможливо осягнути її форму.

Що зараз відбувається на території ще донедавна цілісної та незалежної країни? Варіантів сьогодні є багато: антитерористична операція, громадянська війна, братовбивче кровопролиття, незаконна експансія, визвольне протистояння… А може, зіткнення цивілізацій?

Назвати цю безглузду різанину можна будь-як. Але сьогодні нам не потрібно номінувати нові симптоми. Ми повинні віднайти головні збудники та подразники цього, на перший погляд, невиліковного захворювання, щоб таким чином вивести вакцину, яка допоможе нам побороти неочікувану хворобу державності.

Переконані націоналісти звикли ставитися до цього, як до незаконного воєнного вторгнення іншої держави на територію унітарної країни. Але давайте не будемо забувати про суспільне тло, на фоні якого розгортаються ці події. Чомусь братовбивча війна облюбувала для своїх смертоносних амбіцій території російськомовних Луганщини та Донеччини, а не спалахнула у серці Заходу України — патріотичному Львові. Можливо, варто заглянути у душі етнічного населення кризових регіонів, щоб віднайти відповіді на болючі для нас питання.

«Східні» та «західні» українці відрізняються між собою не лише мовою спілкування, вони завжди були досить контроверсійними у питаннях релігії, освіти, світоглядних поглядів, людських цінностей та життєвих пріоритетів. Самюель Хантінгтон упевнено пояснює ці явища приналежністю представників Сходу та Заходу України до різних цивілізацій. У своїй книзі «Зіткнення цивілізацій» він дає нам усі підстави думати, що нашій Україні не пощастило вирости на стику двох цивілізацій — двох абсолютно протилежних релігій, історій, ментальних особливостей, суспільних устоїв. Саме тому ще при народженні у генетичному коді нашої держави була закладена внутрішньонаціональна ворожнеча, яка б рано чи пізно досягла свого апогею у вигляді збройного конфлікту.

Звичайно, потопаючи у «банальнощах» патріотичних почуттів, хочеться вірити у безумовну єдність та цілісність української нації. Проте правдолюбиві історія і наука намагаються нас переконати в іншому. За Хантінгтоном, наша країна являється розірваною державою. Звучить досить зловісно? На практиці виглядає не краще… Не зважаючи на самоідентифікацію народу в приналежності до певної цивілізації, правителі прагнуть приєднати країну до іншої, нав’язуючи відповідно інші культурні ознаки та поведінкові патерни. Такі процеси можуть в свою чергу привести до хаосу та розгубленості всередині країни. Чи можна занести і Україну в число розірваних держав?

Сьогодні українська держава захлинається сплесками народного протесту, насильства, безправ’я. Подекуди можна зустріти розгубленість та відчай в очах українських громадян, які уже не можуть визначити, де криється добро і зло, хто брат, а хто ворог. Війна на Сході України точиться не лише між етнічними українцями та російськими загарбниками. На споконвічно українських степах піднімають один на одного зброю кровні брати, жителі зросійщеного Сходу та проєвропейського Заходу.

Прийнято вважати, що яблуком розбрату до розгортання сьогоднішніх трагічних подій на території України стало призупинення курсу євроінтеграції екс-президентом України Віктором Януковичем та відмова підписання Договору про Асоціацію з ЄС. А можливо, далеко не політика зіграла останню скрипку у цих подіях? Можливо, справа у цивілізаційній складовій. Можливо, народний конфлікт виник на фоні того, що влада намагалася «нав’язати» українцям європейське майбутнє, прив’язати до Західної цивілізації, не врахувавши антагонізм до такої політики валової частини населення.

До якої ж цивілізації належить Україна? Цілком реальними видаються два варіанти: 1) приналежність до Західної цивілізації, в чому так палко нас намагаються переконати сучасні українські політики; 2) вихід із Православної цивілізації, що доводить історія України.

Головними ідентифікаторами приналежності до певної цивілізації є наступні складові: релігія, історія, культура. Західна цивілізація в своїй основі має католицизм, як основну релігію, багатовікову історію, що починається з формування Римської імперії, переживає періоди Реформації, Ренесансу та Просвітництва, світоглядні особливості якої базуються на демократії, індивідуалізмі, захисті прав людини. А що нам дає в свою чергу Православна цивілізація? Вона є акумулятором православ’я, бере свої історичні початки від Візантійської імперії, їй не чужі диктатура та деспотизм. Що ж із вищесказаного є генним кодом української нації?..

Досить важко чітко визначити межі приналежності України до певної цивілізації. Територію Західної України населяють в переважній більшості католики, а Схід — православні. Культура України зазнала незначного впливу західних течій, але у центрально-східній Україні вона страждала від насильної русифікації та тоталітарної цензури. Колишні Волинь, Галичина та Закарпаття, а сьогодні території Волинської, Івано-Франківської, Львівської та Закарпатської областей, перебували у складі Речі Посполитої, а пізніше Австро-Угорської імперії, що сприяло розвитку української мови та національної ідеї, зародженню ліберальних інститутів. Правобережна Україна, території центрально-східної України входили до складу спершу Московського царства, а пізніше Російської імперії, що означало повне поневолення української нації російськими диктаторами. Саме тому сучасні процеси становлення України як окремої держави несуть у собі далекий відгомін її багатовікової історії.

Що ж до болючого питання цивілізаційної приналежності, то відповідь на нього ми можемо знайти не деінде, а саме у книзі американського політолога Самюеля Хантінгтона. У своїй роботі він ставить читачу питання: «Але де розміщений східний кордон Європи?». І саме у відповіді на нього криється ключ до розгадки «українського ребусу». Автор не піддає сумніву аксіому, що східний кордон Західної цивілізації співпадає із лінією великого історичного розподілу, яка в свою чергу простягається по території України, розділяючи уніатський Захід та православний Схід, а разом з тим відділяючи західні християнські народи від мусульманських та православних. В цьому і криється пояснення споконвічного «протистояння» між представниками західних та східних українських земель, що виливається у сповідування різних релігій, підтримку різних політичних кандидатів, спілкування різними мовами, генерацію різних державних цінностей.

Чи в змозі розбіжності у культурних особливостях розпалити всепоглинальну ватру воєнної ворожнечі?.. Можливо, олії у вогонь вони й не підливають, а от іскру подати могли. Адже протягом останніх років прозахідні політики марять утопією «європейського майбутнього», на що спрямовують вони свою діяльність у сфері зовнішньої і внутрішньої політики. Вони хочуть проросійський Схід, який належить до Православної цивілізації, асимілювати із історично їй ворожою, Західною цивілізацією. А такі їхні «благородні наміри» омиті у крові пересічного українця, Батьківщину якого через незнання перетворюють на розірвану країну. А така країна не може не кровоточити… Перша кров «Західної асиміляції» пролилася на Майдані, сьогодні вона тече невпинною кривавою лавиною на Сході…

А чи під силу нам сьогодні залікувати розірвані рани? Як ми можемо зберегти держаний організм цілісним? Чудодійні ліки винайти напевне і не вдасться, але є тверда впевненість, що братовбивча війна у цьому непростому завданні нам аж ніяк не допоможе. А може, варто на хвилину забути про усі ці зовнішньополітичні курси та національні ідеї, а подумати про нас, як про єдиний український народ, який хоче просто «жити». Як сказала білоруська журналістка Світлана Алєксієвич: «Для мене немає ідеї вищої за одну-єдину — людського життя».

Валентина Пасько