• Послідовниця Фалуньгун написала лист в Європарламент про перенесені нею тортури в китайській в'язниці (фото)

  • Лянь Хуа | Велика Епоха
    Вівторок, 8 квітня 2008 року
 

Вийшовши з трудового табору, послідовниця Фалуньгун пані Чжан Ляньін написала листа членам Європарламенту. В листі вона описує тортури і знущання, перенесені нею під час ув'язнення.

Пані Чжан Ляньін, послідовниця Фалуньгун із Пекіна, раніше працювала офіційним представником Guangda Group Ltd і службовкою CPA. Її багато разів заарештовували і поміщали в центри затримання та трудові табори за те, що вона займається Фалуньгун.

14 червня 2005 р. більше десяти поліцейських із поліцейської дільниці Сянхеюань м. Пекіна ввірвалися до її діму. Вони знову заарештували її та вдруге відправили до трудового табору. Під час ув'язнення в розподільному центрі та жіночому трудовому таборі її неодноразово катували. Приблизно дев'ять разів вона непритомніла від тортур.

21 травня 2006 р. чоловік пані Чжан, Ню Цзіньпін, вичерпавши всі методи, такі як петиції та апеляції, які були відхилені, розповів про тортури, яким піддавали його дружину віце-президентові Європейського парламенту панові Едвардові Макміллану-Скотту. 13 грудня 2007 р. пані Чжан звільнили з трудового табору. Вона була дуже блідою і худою, на її тілі залишилися сліди від тортур.

Нижче наведено текст листа, який написала Чжан Ляньін віце-президентові Європейського парламенту панові Едварду Макміллан-Скотту, а також її свідчення, представлені 26 листопада 2007 р. на слуханні в Європейському парламенті з проблем прав людини в Китаї:

Шановний пане Едварде Макміллан-Скотт і члени Європейського парламенту!

Мене звуть Чжан Ляньін. Я послідовниця Фалуньгун із материкового Китаю. Мій чоловік Ню Цзіньпін і ще один послідовник Фалуньгун Цао Дун (зараз перебувають у в'язниці), зустрілися з паном Макміллан-Скоттом у Пекіні 21 травня 2006 р. Вся побита, в синцях я була звільнена з пекінського трудового табору 13 грудня 2007 р.

Завдяки спільним зусиллям пана Едварда Макміллан-Скотта і членів Європейського парламенту Цао Дун, мій чоловік і я були запрошені на слухання з проблем ситуації прав людини в Китаї, що проводиться Комісією прав людини в Європейському парламенті 26 листопада 2007 р. Але ми упустили цю рідкісну можливість розповісти про мій випадок перед Вашою Комісією через те, що на той час я була в ув'язненні в трудовому таборі. Через строгий контроль китайської компартії (КПК) над людьми, що живуть на материковому Китаї, позбавлення їх основних прав людини, а також унаслідок того, що КПК не хоче, щоб перед усім світом була викрита справжня ситуація переслідування практикуючих Фалуньгун, нам було дуже важко виїхати з Китаю, щоб відвідати цю важливу зустріч. Тому я хотіла б вибачитися перед паном Макміллан-Ськоттом і всіма членами Європейського парламенту. 


Сумний досвід, про який важко згадувати

Мене піддавали переслідуванням протягом двох із половиною років. Багато департаментів уряду беруть участь у переслідуванні. Серед них «Офіс 610», департаменти поліції, місцевий уряд, центри ув'язнення, розподільні центри трудових таборів, трудові табори і госпіталі. У своїх діях вони практично ніколи не дотримуються встановлених законом правил. Коли заарештовували мене чи звільняли, вони ніколи не показували мені ніяких юридичних документів.



Протягом цих двох із половиною років переслідування мене піддавали таким видам тортур:

Мене дев'ять разів душили до безпам'ятства. Жодного разу мене не відправляли в госпіталь для надання швидкої меддопомоги.

П'ять разів мене катували так жорстоко, що я впадала в глибоку кому, і мене відправляли в пекінський госпіталь Женьхе і госпіталь Тяньтанхе при трудовому таборі.

Одного дня мені ввели невідомі ліки, від чого я впала в кому, а потім у мене сильно погіршився зір. Мене також довго тримали під пекучим сонцем, поки я не непритомніла.

У березні 2006 р. мене вкотре побили, і я знепритомніла. Медичне обстеження показало, що в обох півкулях мого мозку був широкий крововилив. З госпіталю Тяньхетан мене відправили до госпіталю Женьхе, де мене протягом десяти днів рятували в реанімації. Але офіційні особи трудового табору брехали, кажучи, що я сама завдала собі «пошкодження». Насправді в маленькій камері, де мене тримали, була встановлена відео камера, але вони не надали відео запис.

Протягом кількох місяців мені вводили і примушували пити невідомі ліки. (Протягом двох років в'язниці я часто голодувала, протестуючи проти переслідування, і тому мене насильницький годували). В результаті у мене протягом тривалого періоду часу був розлад шлунку. За три місяці до звільнення кожен ранок, після обіду й увечері, мене силоміць годували невідомими ліками, від чого я втрачала контроль над кишечником. Мене били безліч разів, позбавляли сну і годували екскрементами.

Під час насильницького годування мені неодноразово дуже ушкоджували рот і ніс, і я не могла дихати. Ті, хто мене мучив, кричали: «Ми замучимо тебе до смерті!»

Протягом 50 днів, з 1 червня 2006 р. до 20 липня 2006 р., мені міцно зв'язали руки і ноги, а шию прив'язали мотузками до стільця, на голову періодично накидали щільну ковдру. У такому стані я перебувала кілька днів підряд. Я була вимушена випорожнюватися в штани.

Протягом року мене тримали в маленькій камері, розміром 3 квадратних метра. Там було холодно і волого взимку, і жарко, задушливо і смердюче влітку. Там було багато комарів і мух. Протягом місяця вікна і двері були щільно зачинені, і жоден промінь світла не проникав усередину камери, тому я навіть не знала, який зараз час доби. Щодня охоронці виливали на ліжко, на підлогу і на мене воду. У туалеті, розташованому біля ліжка, було повно личинок різних комах, які були і на ліжку, від чого у мене гноїлася шкіра.

Але насильницьке годування і тортури душінням не були найжахливішою часткою моїх страшних днів перебування в ув'язненні. Найнестерпніше і жахливіше, що залишилося в моїй пам'яті, і від чого я відчуваю холод, коли згадую про це, - це тортури, під час яких мені закривали ніс і рот на довгий час, знову і знову повторюючи це, поки я не втрачала контроль над своїм кишечником і сечовим міхуром. Вони використовували мокрий рушник, накриваючи ним мій рот і ніс, щоб я не могла дихати, а потім вони знімали рушник, потім знову закривали рот і ніс. Біль був таким сильним, що я відчувала, неначе я зараз вибухну. Я втрачала силу у всьому тілі, мої ноги німіли, й у мене починалося нетримання. Потім вони нелюдяно кричали: «Вона, нарешті, померла від задухи!» Після того, як поліцейський на прізвище Ван, який був відправлений до трудового табору з Бюро трудових таборів Пекіна, побачив на відео камері весь цей хворобливий для мене процес, він сміявся і питав мене: «Ну як, сподобалося?». Ті дні, які я провела там, були гірші за смерть.

Далі буде

За матеріалами сайту minghui.org

Підписатися:

Social comments Cackle

загрузка...