• Як живе ромська еліта в Україні (Частина 1)

  • Аліна Варфоломєєва | Велика Епоха
    Середа, 12 червня 2013 року

Про те, як живуть українські роми, або цигани, як їх називають у народі, відомо не багатьом: кілька століть тому про них писали Пушкін та Толстой, але досі про повсякденне життя цих людей відомо небагато. На вулицях великих міст можна побачити «неблагополучних» представників цієї національної меншини, а от чи є у них еліта, культурна еліта?

Щоб більше дізнатися про ромів, ми зустрілися з Юлією Дмитрівною Кондур, президентом міжнародної благодійної організації «Ромський жіночий фонд „Чіріклі“». Назва організації перекладається як «пташка».

Юлія Дмитрівна і її чоловік працюють у сфері культури. Раніше вони з сім'єю жили в Ізмаїлі, а не так давно переїхали до Києва. Одягається Юлія Дмитрівна по-європейськи елегантно: білий літній костюм красиво відтіняє смагляву шкіру, пишне чорне волосся укладене назад.

Жінка-лідер народилася в сім'ї дуже впливового в таборі чоловіка.

«У нас у таборі два ватажка було, і мій дідусь був один із головних, скажімо, теж барон. Дідусь народився в 1905 році, він і революцію бачив, і за Миколи ІІ він жив. Він навіть служив — кажуть, що роми не служать. А мій дідусь служив у військово-повітряних силах, не знаю, рік або два він там був, потім повернувся до свого табору», — говорить Юлія Дмитрівна. Вона, донька впливових людей, стала для свого оточення передвісницею значних змін.

«Я була такою дівчиною, що на мене було дуже складно якось впливати. І вони мене сприймали саме такою. Я вдягала брючки. Це було дивно для всіх, адже весь табір ходив зовсім по-іншому.

“  Мені, як жінці-лідеру, в моїй родині пощастило: у мене чоловік був одного зі мною віку, в один час ми жили, в одному таборі виховувалися, і дуже хотіли вчитися — і він був лідером, і я. У нас якось так співпали бажання, що ми потім створили сім'ю. Бажання отримати вищу освіту передалось і моїм діткам  ”

Юлія Дмитрівна Кондур, президент міжнародної благодійної організації «Ромський жіночий фонд „Чіріклі“»

Я для своєї родини, для свого табору, в якому більше ста сімей, привнесла свіжу хвилю нового покоління, нової сучасної молоді. Я не носила хустки — ніколи не покривала голови. Стрижки такі... сучасна дівчинка. Я брала участь у концертах, танцювала, з макіяжем, нафарбованими нігтями і т.д. І це був приклад для інших молодих дівчат. І потім дорослі жінки теж перестали покривати голови», — говорить Юлія Дмитрівна.

З майбутнім чоловіком Юлія Дмитрівна росла разом — він теж належав до однієї з найвпливовіших сімей табору.

«Мій свекор не забороняв мені нічого. Він мене дуже любив і сприймав мене як свою доньку. Це для мене була велика честь, тому що він барон, він був дуже серйозною, дуже солідною людиною, метр вісімдесят зростом, з довгими вусами, кучерявою красивою шевелюрою, густим гарним волоссям, дуже красивий чоловік. Своєю поведінкою він віддавав мені шану, і це була для мене честь, я її приймала, звичайно, з гордістю», — згадує наша співрозмовниця.

Але бути сильною жінкою в ромському патріархальному суспільстві було не так уже й легко: доводилося себе відстоювати. Юлія Дмитрівна каже, що серед східних жінок і то більше успішних: у цьому питанні багато залежить від освіти, яка доступна не всім ромам. А у випадку, якщо гроші на навчання є, але вчитися треба в іншому місті, батьки можуть просто не відпустити дівчину: вважають, що в далечині від дому її можуть образити. Втім, зараз з цим вже не так суворо.

«Мені, як жінці-лідеру, в моїй родині пощастило: у мене чоловік був одного зі мною віку, в один час ми жили, в одному таборі виховувалися, і дуже хотіли вчитися — і він був лідером, і я. У нас якось так співпали бажання, що ми потім створили сім'ю. Бажання отримати вищу освіту передалось і моїм діткам».

(Далі буде...)

Підписатися:

Social comments Cackle

загрузка...