• Літня краматорчанка розповіла, що робили «ДНРівці»

  • Звільнені міста сходу: Людське життя — скарб, який потрібно цінувати
  • Аліна Варфоломєєва | Велика Епоха
    П'ятниця, 22 серпня 2014 року

Виктория Дмитриевна.jpg

Вікторія Дмитрівна. Фото: Ірина Рудська

«Велика Епоха» представляє серію інтерв'ю із жителями звільнених міст східної України. Вікторія Дмитрівна — літня мешканка міста Краматорська, вона розповіла нашому виданню про те, що пережила під час окупації міста.

Читайте також: Активістка Краматорська розповіла, як до її квартири увірвалися озброєні люди

— Які перші враження залишилися від «подій літа» в Краматорську?

— Для мене події в Краматорську почалися не влітку, а набагато раніше, — 20 квітня. Того дня я поїхала по святих місцях в Ізюм. Там є старовинна церква і джерело зі святою водою. Туди і відправився наш екскурсійний автобус.

Коли ми поверталися назад, нас зупинила колона військової бронетехніки. Вони йшли з боку Ізюма у напрямку Слов'янська, як і ми. Потім ще одну колону зустріли. Народ в автобусі був здивований — навіщо стільки бойової техніки в мирний час?!

При в'їзді у Слов'янськ нас зупинили озброєні люди в камуфляжному одязі. Вони у грубій формі зажадали, щоб всі ми вийшли з автобуса. Одну даму, якій важко було рухатися, вони безцеремонно почали витягувати із салону.

Мені стало не по собі, адже люди всі літні. До того ж, це було велике християнське свято — Великодня неділя. Деякі жінки почали плакати. Питають у тих, хто нас зупинив: що відбувається? У відповідь прозвучало: влада вже нова і ця влада буде захищати вас. Після перевірки документів ця «нова влада» дозволила нам їхати далі.

Наближаючись до Краматорська, ми почули постріли позаду нас, на трасі. На в'їзді у місто на нас знову чекав сюрприз — ми побачили велику купу шин, нагромаджених одну на одну. Вони перекривали вільний проїзд по трасі.

Тут знову були перевірки. Утворився затор на дорозі. Скупчилася ціла черга машин, які чекали дозволу проїхати. Навколо було багато озброєних людей. Прибула ще машина із підкріпленням. Щойно зупинилася, з неї вискочили люди і розбіглися перевіряти автомобілі, що стояли в черзі.

Деяких водіїв витягали з їхніх машин силою. А якщо якась іномарка не зупинялася біля блокпосту, а об'їжджала чергу і мчала далі, лунали постріли.

Ось такі були у мене перші враження.

— Як поставилися Ваші друзі, знайомі та сусіди до нових реалій?

Коли після Ізюма я дісталася дому, у своє селище на іншій околиці міста, то побачила перелякані обличчя сусідів. Але не всіх. Деякі із сусідів висловлювали самовдоволення: ось прийде нова влада, захистить нас! Мені було незрозуміло, від кого?

Далі події розвивалися дуже швидко: перестали ходити автобуси — зв'язок із містом обірвався. Три селища — Мар'ївка, Іванівка, Городещино — виявилися відрізаними. Траса, що зв'язує нас із Краматорськом, спорожніла, на попутку не сядеш. Тоді я спробувала дістатися міста пішки. На околиці селища побачила скупчення людей, виявилося — блокпост.

Блокпост охороняли місцеві, сільські хлопці, я їх упізнала. Деякі з них наркомани, п'яниці, деякі тинялися цілими днями без роботи, але не поспішали влаштовуватися. Тепер всі вони називали себе «ДНРівцями». Але ніхто з них не міг мені зрозуміло пояснити, навіщо вони тут зібралися і чого хочуть.

Незабаром на блокпосту з'явилися стіл і намети. І я бачила купи пляшок з-під горілки та пива. Через кілька днів почали ходити автобуси, і пасажири дивувалися, коли бачили місцевих жінок-алкоголічок у компанії тих людей.

Жити стало складно. Магазин у селищі лише один, він швидко спорожнів. Запас продуктів поповнювати не було звідки. Люди діставали їжу, хто як міг — їздили на велосипедах у місто, шлях неблизький: хвилин 40. Добре, що базар тоді ще працював.

Але незабаром там почалися погроми. Так звані «ДНРівці» заскакували на ринок — я сама свідок — і забирали все, що сподобалось: якийсь одяг, якась дрібничка, вони не церемонилися. Брали те, що подорожче і краще. Говорили: це для «ДНР». Набирали, хто скільки. Не кажучи вже про продукти.

Поступово думка людей, що підтримували ідеї сепаратизму («ДНР»), почала змінюватися: продавці на ринку з копійки жили, а тут «нова влада» забирала все нажите з таким трудом. Зрештою, люди стали боятися викладати свій товар. Базар спорожнів.

З часом «ДНРівці» почали жорстко контролювати наше селище. Будь-кого, хто проходив по центральній вулиці, вони перевіряли, навіть рилися в сумках. Словом, вони вели себе як господарі життя: озброєні їздили по окрузі туди-сюди.

Селищні жителі почали боятися виходити за хвіртку. Але у мене вдома тварини, тому доводилося виїжджати в місто у пошуках продуктів. Мої сусіди, з якими я в хороших відносинах, радили: тобі б кудись зникнути, такі можуть і будинок спалити. Всі в окрузі знали, що я підтримувала Україну.

Звичайно, найгарячіші події відбувалися в місті, звідти долинали до нас вибухи — з кожним днем все страшніші і страшніші. Але ситуація в центрі відбивалася і на околицях.

— Коли в місті були обстріли і гинули мирні жителі, то різні сторони звинувачували один одного в тому, що стріляли по житлових будинках і беззбройних громадянах. Прихильники «ДНР» говорили, що бомбить армія, а прихильники єдиної України стверджували, що стріляють сепаратисти. Чи є у Вас якась думка з цього приводу?

— Скажу так. Довелось мені потрапити в один із центральних кварталів, де у нас Головпоштамт, Будинок торгівлі. Чекаю на автобус на зупинці. І раптом над моєю головою щось просвистіло, дуже низько. Мене прикував до землі страх. Поруч зі мною стояли чоловіки. Один сказав: ми дивом залишилися живі. Слідом за свистом пролунав вибух, якщо судити на слух — неподалік від нового мікрорайону Лазурний.

Пам'ятаю, це сталося в кінці травня. Жінки, які гуляли у скверику поруч, сказали, що стріляли саме зі скверу. Там є маленький сувенірний магазинчик. Біля нього зупинилися двоє чоловіків з «трубою», з неї і стріляли.

Коли я повернулася додому з міста, мені повідомили сусіди, що українська армія стріляє по мирному населенню. Інші їм заперечували: мовляв, армія перебуває за 50 кілометрів звідси, під Святогірськом. Їм не дістати до Краматорська при всьому бажанні.

Пізніше, коли подібні вибухи стали повторюватися часто, багато людей вважали, що стріляє українська армія чи «Правий сектор». Але мене не обдуриш, я сама бачила, хто стріляв, можу точно сказати: це «ДНРівці». А народ наш потрапив під пропаганду російських каналів: вірять не тому, що бачать, а тому, що йдеться по телевізору.

Але через деякий час жителі районів, які зазнавали обстрілу, говорили, що по них стріляли сепаратисти. Навіть ті мої знайомі, які раніше стверджували, що це українська армія стріляє, побачили, звідки і як летіли снаряди, зрозуміли, що помилялися.

— А для чого потрібно було «ДНРівцям» стріляти у житлові будинки?

— Їм потрібно було створити картинки: мовляв, національна гвардія стріляє по мирному населенню. Їхня мета була підняти людей проти армії, це по-перше. І по-друге, потрібен був привід для того, щоб Росія ввела свої війська для захисту невинних громадян. І цей привід вони всіляко намагалися створити обстрілами.

— А чому деякі люди хотіли відокремитися? Чому хотіли створити окрему республіку?

— Багато пенсіонерів вважало, що з появою Донецької республіки повернеться Радянський Союз, що стане дешевшим газ, що повернеться те життя, яке у нас було. Але жителі в моєму селищі з часом змінили свою думку: спочатку вони були за відділення від України, але потім побачили, що з себе являють ті люди, як вони себе ведуть, і розчарувалися.

— І як же поводили себе «ДНРівці»?

— Ну, наприклад, я стала свідком такої історії. До нашого селища під'їхала машина, зупинилася на перехресті. З неї вийшли троє озброєних людей, винесли і якусь бойову установку. І почали стріляти в бік міста. Там — низина, а наше селище розташоване на горі. Стріляли хаотично. Після цього вони склали свою установку і поїхали. Ми з сусідами побоювалися удару у відповідь. Однак було тихо. Трохи заспокоїлися. Але, по суті, ті, що стріляли, підставляли нас, мирних жителів.

Всюди були «ДНРівські» пости. Недалеко від нас — лісосмуга і дорога в сусіднє селище. Посадка була вся замінована. Я б не дізналася про це, якби в тому місці чоловік і дружина не пасли кіз. Одна коза підірвалася на міні, чоловік постраждав, але залишився живий, на щастя.

В селищі у нас багато хто знав, що в посадках і на виноградниках неподалік — скрізь були «ДНРівці», ополченці. У тих місцях бродили люди в камуфляжі, у них там все було — озброєння, запаси продуктів. За селищем протікає невелика річечка Бичок. Туди вони приходили прати свій одяг. І ополченців в цій посадці було багато. Часто вони обстрілювали дорогу на Сергіївку.

Люди з «нової влади» поводили себе все більш нахабно. У нашому селищі відібрали багато машин у людей. Якщо хтось їхав по вулиці, вони просто зупиняли автомобіль, висаджували водія і все. Вибирали найпрестижніші іномарки.

Мені також відомі випадки, коли зникали з дому підлітки, молоді люди. Потім до тих батьків приходили і вимагали гроші, починаючи від 80 тисяч доларів за те, щоб їх син, наприклад, повернувся додому живим і здоровим. Говорили: «Якщо такої суми ви не наберете, то більше дитини не побачите». Я знаю одну сім'ю, яка назбирала 20 тисяч доларів, займали, у кого могли: у рідних і знайомих. Викуп віддали, хлопця відпустили додому. Доля інших мені не відома. Але після цього я не бачила жодного з тих викрадених хлопців.

У нашому селищі є приватне підприємство. Прийшли до господаря, зажадали великі гроші, яких у нього навіть не було. Не знаю, про що вони розмовляли, але другий раз ці «ДНРівці» з'явилися до нього додому. Оточили з усіх боків, відкрили гараж, але машини не було. Мабуть, хтось попередив його заздалегідь і він поїхав. Кажуть, залізли в будинок... Що далі, не знаю.

В останні дні часто стріляли, снаряди летіли незрозуміло звідки і куди. Вибухи чути було звідусіль. Ситуація була жахливою. Багато боялися. Але я відчувала, що «ДНР» довго не протримається. Люди, які повірили обіцянкам «ДНРівців», дурні, незрозуміло, на що сподівалися. Вони попали під вплив пропагандистських каналів російського телебачення.

Розумних серед наших місцевих «ДНРівців» не було. Я до них підходила, розмовляла. Питаю у них: як ви думаєте, якщо ми будемо окремою республікою, яким чином нам платитимуть зарплату, пенсію, якщо Донецьку республіку ніхто не визнає? Вони ні слова не могли відповісти.

Я знаю, що нова донецька влада робила виплати — видавали по 500 гривень за рахунок пенсії, але я принципово не пішла отримувати. Звідки вони взяли ці гроші? Вони їх не встигли заробити, значить, відняли у інших.

Багато всяких спогадів, не буду втомлювати. Скажу про останню ніч, страшну ніч.

Колони «ДНРівців» покидали Слов'янськ, де вони базувалися, пройшли по Краматорську на південь, у бік Донецька. І раптом настала тиша... Ми не могли зрозуміти, що сталося. Мобільного зв'язку ще не було. Але люди почали говорити, що сепаратистів в місті немає.

На наступний ранок я зібралася в центр. Транспорт не ходив, я пішки дійшла до старої частини міста, звідти таксі взяла до мерії. І там, на центральній площі я побачила три БТРи з українськими прапорами. Над будівлею мерії теж майорів жовто-блакитний прапор. Це було 5 липня. Мене охопило відчуття безмежної радості: все вже позаду!

— А окрім фіналу «все вже позаду!», що-небудь позитивне було в тому, що сталося? Або тільки біль і втрати?

— Завдяки тому конфлікту багато людей стали розуміти, що Україна — наша батьківщина. Люди по-іншому стали усвідомлювати себе. Вони ніби підняли голови. Протягом багатьох років тут вважалося, що Донбас стояв на колінах. Люди не уявляли, що можна йти по життю з гордо піднятою головою, що можна працювати і отримувати гідну зарплату, що можна подорожувати, жити повноцінним життям. Для більшості донбасівців все їхнє життя — жалюгідне існування.

Але зараз народ змінився. Він зрозумів, що якщо не будемо за Україну, не будемо згуртованими, то нас зроблять рабами. Україна — велика гарна країна і жити в ній можна гідно.

Ірина Рудська, спеціально для «Великої Епохи»


Читайте також:
Краматорськ: як він оживає
Життя за умов війни: снаряд, що залетів у кабінет

Підписатися:

Social comments Cackle

загрузка...