• Ветеран із Краматорська: Зараз страшніше, ніж було раніше

  • Звільнені міста сходу: Людське життя — скарб, який потрібно цінувати
  • Субота, 23 серпня 2014 року

«Велика Епоха» продовжує публікувати серію статей про жителів звільнених міст східної України. Павло Петрович Кішка — ветеран війни, полковник, професійний льотчик-випробувач. Йому 88 років. Тричі поранений під час Другої Світової, він дивом залишився живий. Щоранку, в обід і ввечері він робить по два кола навколо скверу, неподалік від дому: треба підтримувати себе у формі. У Павла Петровича багато різних спогадів про війну, повчальних історій. Але нам стало цікаво, що скаже ветеран про відомі події у Краматорську в червні-липні цього року.

Павло Петрович Кішка

Павло Петрович Кішка. Фото: Ірина Рудська

— Павле Петровичу, коли почалася стрілянина в місті, чи було Вам страшно?

— Страшнувато. Були такі моменти.

— А якщо порівняти із Другою Світовою, коли було страшніше?

— На війні інакше. Я був артилеристом, навідником. Коли танк прямо на тебе йде, — бувало, що пілотка на голові піднімалася — волосся ворушилося від страху. Коли солдати про когось говорили: «Той хлопець нічого не боїться», — я не надто вірив. Такого бути не може. У кожного всередині сидить страх, але одні можуть його стримати, а інші ні.

Що стосується нинішніх подій у Краматорську, то ми з донькою часто сварилися через це. Іду на вечірню прогулянку, а вона нервує: «Не ходи, там стріляють! Підемо до притулку!» Мені не хотілося. Нікуди я не піду, відповідаю. Пам'ятаю, на фронті я в бліндаж боявся залізти. Там накрити може, заживо тебе поховає. А в окопі мені спокійніше — артобстріл йде, бомби летять, але все видно, можна сховатися.

Правда, коли за триста метрів від нашого будинку розірвалася міна, ми з дочкою спустилися у притулок ненадовго.

— Але ж справді було небезпечно. Це ж не жарти: снаряди, міни потрапляли в житлові будинки. І та міна, про яку ви згадали, важко поранила перехожого, перебила йому хребет. Добре, що травматологія поруч, його швидко доставили в лікарню.

— Так-то, так. Але мені сьогодні набагато страшніше, ніж було тоді у липні. У мене таке передчуття, що вони повернуться. Вчора передавали по телевізору, що багато мінують, ставлять розтяжки. Вони зараз ведуть партизанську війну. Звичайно, я дуже радий, що ця купка несерйозних людей, яка хотіла пошити в дурні нас усіх, покинула Краматорськ. Але вона наробила стільки бід, що й досі гинуть люди. Дуже негативно я до цього ставлюся. І скажу так: Порошенко молодець! Хоча я за Януковича голосував весь час, але він нас зрадив, кинув країну.

І потім, якщо говорити про обстріли міста, адже я розумів, де вони перебувають і куди стріляють, у мене досвід фронтовий. Ті, хто стріляв, були близько. У виконкомі був їхній пост, але вони начебто туди стріляли, але не потрапляли в ціль. Вони потрапляли в будинки, де люди живуть. Це говорить про те, що вони стріляли з мінометів, а міномет стояв на даху житлового будинку. Та міна, що впала на нашій території... Я ходив подивитися, де воронка, куди осколки полетіли. Думаю, стріляли зі Станкострою (міський район — ред.), не далі, це моя думка.

І ще висловлюся. Деякий час у нас в місті не було зовсім українських каналів, їх відключали повністю, і я слухав російські. Моє враження: Росія говорила 10 відсотків правди, решта — брехня. Я ж перебував тут і все бачив на власні очі.

— Ви народилися в Краматорську?

— У Північній Осетії, в станиці Ардон, я родом з терських козаків. Був призваний до армії в 1942-му, а в 1944-му зарахований курсантом до льотного училища. Півтора роки я був на фронті. Воював на Кавказі, під Грозним, на Малій землі. У мене медаль є «За оборону Кавказу», найкрасивіша медаль. Я був у Єгипті, у Сирії, в Алжирі, Угорщини та ще в багатьох місцях. Донька народилася в Азербайджані. Потім мене перевели по службі до України, в Харків, і вже потім до Краматорська. Тут і осіла наша сім'я.

Ірина Рудська, спеціально для «Великої Епохи»


Читайте також:

Краматорськ: як він оживає

Життя за умов війни: снаряд, що залетів у кабінет
Підписатися:

Social comments Cackle

загрузка...