• Замурована Стіна пам’яті в Києві

  • Людмила Влох | Велика Епоха
    П'ятниця, 2 листопада 2012 року
«І жить
Воскресайте, камінні душі,

Розчиняйте серця і чоло,

Щоб не сказали

Про вас грядущі:

— Їх на землі не було…»

В. Симоненко

Багатьом знайома незвична архітектура київського крематорію на Байковому кладовищі, проте не всі знають, що доповненням до нього мала стати стіна жалю — скульптурна робота двох художників

Ця історія розпочалася в 1967 році. Талановиті художники-монументалісти Ада Рибачук і Володимир Мельниченко отримали пропозицію взяти участь у проекті художнього оформлення крематорію на Байковому кладовищі. Взялися не одразу, адже тема, погодьтеся, не проста. Та й саме слово «крематорій» зовсім протилежне творчості, яке дає життя. Художники запропонували створити меморіально-обрядовий комплекс. Міськрада Києва зобов’язувалася виділити 120 тис. рублів на кольоровий розпис запропонованих рельєфів, а також назвати комплекс навколо крематорію «Парком пам’яті».

Меморіально-обрядовий комплекс «Парк пам’яті» був задуманий як єдиний ансамбль архітектури, скульптури та живопису. Він включав у себе цілий комплекс споруд: крематорій, адміністративний корпус, колумбарій, паркову зону, величезне водне дзеркало, Стіну пам’яті.

Тринадцять років тривали роботи над втіленням у життя Стіни пам’яті — горельєфа завдовжки 213 м, заввишки від 4 до 14 м. Тандем авторів Ади Рибачук та Володимира Мельниченка в літню спеку і зимові морози руками гнув арматуру, створюючи форму рельєфів, добиваючись пластичності та виразності форм. Монументально-декоративне панно складалося зі скульптурних композицій: Квітучий сад, Дощ, Веселка, Весна, Любов, Материнство, Творчість та інші. Рельєфи віддзеркалювалися у штучному озері. За задумом авторів горельєф мав бути покритим кольоровою глазур’ю.

Стіна пам’яті сприймалася по різному і кожен знаходив у ній щось своє, хвилююче. Павло Загребельний побачив в ній предків і героїв фресок Київських соборів. О. А. Швидковський, доктор історичних наук, відгукнувся про Стіну пам’яті як про художню розповідь про життя — життя поколінь і життя покоління, що пережило війну і здобуло Перемогу. В. Л. Скуратівський назвав проект синтезом авторського осмислення теми з народним сприйняттям смерті. Рельєфи Стіни пам’яті нагадували відомому історикові та мистецтвознавцеві скульптури скіфських курганів. «Вони, ніби древні архетипи, торкались чогось сокровенного в душі і спонукали долучитись до таїни людського буття». В одному з інтерв’ю Володимир Мельниченко говорив, що фактично вони будували храм, втілюючи в образи традиції поховань предків, побачених у подорожах українськими селами.

Цей титанічний задум руками Рибачук і Мельниченка втілився у життя. У грудні 1981 року скульптури були готові, залишалося лише покрити їх глазур’ю. Проте з боку влади обрушилася лава відторгнення − і того ж таки місяця спеціально створена комісія винесла вердикт: монументально-декоративне панно за художньою виразністю визнати неприйнятним, а по ідейно-тематичній спрямованості чужим принципам соціалістичного реалізму.

Українська еліта виступила на захист Стіни пам’яті — до владних структур полетіли листи поета Миколи Бажана, авіаконструктора Олега Антонова, хірурга Миколи Амосова.

Рівно через рік 1982 року влада наказала забетонувати незакінчену Стіну пам’яті. Зі слів Валентина Єжова, головного архітектора Києва (з 1981 по 1987 рр), вона зробила це, «злякавшись доносів, про якусь художню крамолу»*. «Народ проти цієї стіни» — згадує слова першого секретаря міськкому партії Ю. Н. Єльниченка відомий архітектор.

* Валентин Єжов «Півсторіччя очима архітектора»

Можливо, Стіна пам’яті не вписувалась у рамки партійної культури чи була надто вільнодумною і дикою для комуністичного строю, не всіяна радянською символікою.

КИЇВПРОЕКТу наказали розробити спеціальну опалубку. У березні скульптури почали знищувати.

«Я подолав 12 тисяч кілометрів тільки для того, щоб на власні очі побачити і переконатися, що це таки сталося. Я бачу світ після атомної катастрофи», — казав японський журналіст Тахара-Сан.

За три місяці на майже готовий горельєф було вилито 300 машин цементного розчину. Тринадцятирічна праця митців  похована біля крематорію. Найтрагічніше, що робили це ті ж робітники, які і будували цей комплекс. Так тодішня влада ідеологічно перевиховувала інакодумців. Авторам же було закрито двері до нових творчих робіт. Влада швидко забула, як монументалісти Ада Рибачук та Володимир Мельниченко оформили Центральний автовокзал, Палац дітей та юнацтва на площі Слави, що оформлений ними Палац піонерів здобув Державну премію СРСР.

Глухо мовчать про бетонну стіну на Байковому кладовищі і президенти уже незалежної України.

Ось так закінчується ця історія — пам’яттю, стіною і неможливістю цю стіну розбити. Можливо, подібне до Стіни пам’яті і наше життя — під гнітом криз, політичних вакханалій і найнесприятливішим часом для мистецтва перетвориться у кам’яну брилу, далеку до натхненних пошуків і творчих злетів.

Підписатися:

Social comments Cackle

загрузка...