Культура Хараппа (2500 - 1800 рр. до. н. е.)

Найбільш рання індійська цивілізація, відома під назвою Індська цивілізація, була створена прадавнім місцевим населенням Північної Індії у III тис. до н. е. Її міські центри Хараппа та Мохенджо-Даро (тепер Пакистан) підтримували зв'язки з Месопотамією, країнами Центральної та Середньої Азії. Мешканці цих міст досягли високої майстерності у різних ремеслах, особливо в образотворчому мистецтві малих форм, пам'ятки якого (статуетки, гравюри на печатках) чарують своєю вишуканістю й витонченістю. Їх вражаючим досягненням була досконала система водопроводу та каналізації, якої не мала жодна інша стародавня культура. Створили вони й свою оригінальну, досі не розшифровану, писемність.

Археологічні розкопки, що проводились у Мохенджо-Даро і Хараппі, дають можливість думати про існування державної влади, про майнову диференціацію суспільства. Важливим видом господарювання було землеробство; існували різноманітні ремісничі виробництва, була розвинена торгівля. У містах (укріпленнях на підвищенні з підвладними околицями), розміщеними в шаховому порядку, із цегляними будинками і каналізацією, правили царі(раджі) та великі царі (магараджі)

Переселення аріїв (Бл. 1500 р. до н. е.)

У середині III тисячоліття до н. е. з північного заходу на рівнину Гангу проникають кочові племена аріїв (однієї з гілок індоєвропейців), які частково відтіснили місцеве населення у гори, а частково знищили його. "Арій" на санскриті означає аристократ, шляхетний у протилежність "анарія" - нижчий, яке застосовувалося до корінного населення.

Ранній ведійський період (1500 - 1000 рр. до. н. е.)

Арії, знайомі з бойовими колісницями, запряженими кіньми, переважають корінних жителів (дравідів). вони запозичили у туземців осілий землеробський побут: окремі садиби, стада худоби, незначне вирощування зернових.

Пізній ведійський період (1000 - 600 рр. до. н. е.)

Поступово арії розселилися до Гангу і проникли до місцевості сучасного Делі. У цей період виникали війни між арійськими племенами. Формування кастового ладу. Для суспільного ладу Індії епохи аріїв характерним було існування сімейної і сільської громади, у якій зростала і зміцнювалась влада патріарха. Громади, управлялись радами на чолі із старостою. Розвиток продуктивних сил вів до майнової диференціації, до появи прошарку заможних людей. З них відокремлюються люди, що керували господарством громади і відправляли релігійні обряди - брахмани, а також військові вожді - кшатрії. Ці групи становили прошарок заможної громадської аристократії. Прагнення цієї аристократії зміцнити своє привілейоване становище призвело до появи особливої соціальної системи, так званої кастової системи (слово "каста" є неточним перекладом "варни" - санскритського найменування "стану"), системи варн.

Формування каст - це підсумок тисячолітньої еволюції взаємодії різних расових та етнічних спільностей, прошарків населення та професійних груп у єдиній системі культури давньоіндійського суспільства, де утворилася надзвичайно складна соціальна структура. Система варн поділяла все суспільство на ЧОТИРИ основні групи, своєрідні стани: 1) варна жерців (брахманів);2) варна воїнів (кшатріїв); 3) варна землеробів, ремісників і торговців (вайшіїв); 4) варна шудр (бідняки, що перебувають у майже рабському стані).

"Рігведа"

Справжнім розквітом давньоіндської цивілізації стала поява "Рігведи" - великого зібрання релігійних гімнів, магічних заклинань та ритуальних приписів, створеного жерцями арійських племен. Сакральні Веди (від санскритського "веди" - священні знання) - найдавніше святе письмо у світі. "Рігведа" стала теоретичною підвалиною формування оригінальної духовно-світоглядної системи брахманізму. Найдавніша серед величезної за обсягом літератури, що у сукупності складає Веди, вона як збірка священних книг ведичної релігії згодом дісталась у спадщину індуїзму - ідейній основі індійської культури.

Гаутама Будда (Бл. 560 - 483 рр. до н. е.)

Буддизм (від санскритського "будх" - будити, пробуджуватися; "просвітлений", "пробуджений") став своєрідною реакцією не брахманських верств населення давньоіндійського суспільства, що виступали проти нерівності каст. За легендою, царевич Сіддхартха Гаутама або Шак'я-Муні проповідував своє вчення у VI ст. Згідно з вченням буддизму, справжньою метою життя людини є досягнення нірвани (заспокоєння, згасання), тобто стану повного подолання земних бажань і почуттів, остаточного звільнення від земних марнот й досягнення абсолютного спокою та блаженства в духовному єднанні з Божеством. Поняття "будда" означає людину, яка перейшла від сплячого стану свідомості до пробудження. Для цього людина самовдосконалює себе на восьмиступінчастій стежці ("Восьмеричний шлях")

Вардхамана (Бл. 540 - 468 рр. до н. е.)

Джайнізм з’явився водночас з буддизмом. Назва цієї релігії походить від імен Махавіра ("великий герой") і Джіна ("переможець"), що були надані її засновнику - проповіднику Вардхамані. За вченням Махавіри, він переміг карму сам і вказав шлях до спасіння віруючим.

Від Магадхи до династії Маур'я (Бл. 512 - 272 рр. до н. е.)

Письмові джерела свідчать, що, починаючи з середини I тисячоліття до н.е., в Індії існувало декілька держав, серед яких виділялись Магадха і Кошала. У V ст. до н. е. Магадха об'єднала навколо себе області, розташовані між Гангом і Гімалаями. До її складу було включено і царство Кошала.

У 512 р. до н. е. Гандхара та Сінд належали до перської світової держави Дарія II.

У 327 р. до н. е. війська Олександра Македонського завоювали значну частину території Індії. Визвольна боротьба, що незабаром розпочалася, завершилась утворенням у Північній Індії великої держави на чолі з Чандрагуптою. Він переміг останнього царя з династії Нандів(царство Магадха) і здобув перемогу над Селевком Нікатором(312 - 282 до н. е.). У роки правління сина Чандрагупти Біндусара (297 - 272 до н. е.) до складу індійської держави було включено частину Афганістану і Білужистану.

Правління Ашоки (Бл. 272 - 231 рр. до н. е.)

Найбільшого розквіту давньоіндійська держава досягала у роки правління сина Біндусари Ашоки (272 - 232 рр. до н. е.) Він стає засновником 1-ї індійської великої держави (столиця Паталіпутра) і під враженням плюндрування Калінги (жахливі звірства: 100 000 вбито, 150 000 депортовано) переходить у буддизм. Численні едикти цього царя - офіційні укази й звернення до підданих, викресані на камені, свідчать, що він прагнув за допомогою буддизму духовно об'єднати поділене на касти індійське суспільство. А у зовнішній політиці Ашока відповідно до етики буддизму, закликав відмовитися від агресивних воєн, завоювати світ не шляхом збройних нападів, а через проповідь вчення Будди, на якому ґрунтувалось його власне справедливе управління державою та праведне життя взагалі. Через поширення свого досвіду гуманного управління підданими цар Ашока збирався, як зазначалося в указах, досягти морального панування над світом, завоювавши його праведністю. Після смерті Ашоки держава розпалась.

Закони Ману (Бл. II ст. до н. е.)

Специфічною особливістю права Індії було те, що на нього великий вплив робила релігія, яка зобов'язувала дотримуватись спеціальних дхарм - правил поведінки. Дхарми були наповнені і релігійним, і моральним, і правовим змістом. Вони були створені брахманами і базувались на нормах звичаєвого права, судовій практиці та узаконеннях царя.

Особливе місце серед дхарм (дхармашастр) займають Закони Ману(бл. II ст. до н. е.). Закони Ману являли собою творчість різноманітних шкіл брахманів і були учбовими посібниками. Можна сказати, що Закони Ману були зводом релігійних, етичних і юридичних настанов, які можна розділити на три групи: 1) різні релігійні накази брахманів; 2) норми, що регулюють організацію державної влади і взаємовідносини з громадянами; 3) норми цивільного і кримінального законодавства. Збірник ділиться на 12 глав, а кожна глава складається із великої кількості віршів.

Від саків до арабів (Бл. 75. до н. е. - 711 н.е.)

У 170 р. до н. е. з'являються невеличкі грецькі володіння вихідців з Бактрії в Пенджабі. Однак їх завойовують племена саків, які біля 100 р. до н. е. вторглися у Північну Індію. У той час на півдні Індії утворюються три держави: Чера або Керала, Пандья та Чола.

У 50 р. до н. е. відбулось вторгнення юеджів з Бактрії до Північної Індії. Після вторгнення, внаслідок об'єднання п'ятьох племен утворюється держава Кушана, котра досягає найбільшого розквіту за правителя Канішки, який сприяв буддизму, розширював торгівлю. Близько 240 року н.е. держава Кушана потрапляє в залежність від Сасанідів.

З 50 р. до н. е. розпочалось панування династії Сатавахана над державою Андхра в північно-західному Декані, котра в 195 р. до н. е. розпадається. Сакська знать, відступаючи перед парфянами, засновувала державу Кашатрапа, що існує приблизно до 405 р. н.е.

У 320 - 535 рр. н. е. утворилась Держава Гуптів. За перших трьох правителів держава (столиця Паталіпутра) стає панівною. Розширені кордони держави на північ і на південь. У цей період відбувся значний культурний розквіт. Саме тоді творив Калідаса - найвизначніший індійський поет, автор епічних творів та п'єс.

У 430 - 527 рр. н. е. - епоха панування білих гунів. У зв'язку із набігами гунів держава Гуптів занепадає. Вона розподіляється на окремі західні та східні держави. У 527 р. н. е. прийшов кінець пануванню білих гунів. У наступний період поряд із державою пізніших Гуптів Малави у Північній Індії, виникає велика держава Каньякубджа за Харші, яка з 647 р. н. е. розпадається на малі держави під владою родів Раджпутів.

Із 700 р. н. е. у Індії проходить витіснення буддизму індуїзмом. Із 711 р. н. е. розпочалась епоха арабських вторгнень до Індії.

Найдавніші індійські держави виникають у III тисячолітті до н.е. Територію Індії населяли чисельні племена і народи, які самостійно виробили своєрідні форми культури, зокрема в техніці землеробства.

Археологічні розкопки, що проводились у Мохенджо-Даро і Хараппі, дають можливість думати про існування державної влади, про майнову диференціацію суспільства. Важливим видом господарювання було землеробство; існували різноманітні ремісничі виробництва, була розвинена торгівля. Майнове розшарування сприяло появі держави.

У середині III тисячоліття до н.е. на територію Індії проникають кочові племена аріїв, які частково відтіснили місцеве населення у гори, а частково знищили його., Арії запозичили у туземців осілий землеробський побут. "Арій" на санскриті означає аристократ, шляхетний у протилежність "анарія" - нижчий, яке застосовувалося до корінного населення.

Для суспільного ладу Індії епохи аріїв характерним було існування сімейної і сільської громади, у якій зростала і зміцнювалась влада патріарха. Громади, управлялись радами на чолі із старостою. Розвиток продуктивних сил вів до майнової диференціації, до появи прошарку заможних людей. З них відокремлюються люди, що керували господарством громади і відправляли релігійні обряди - брахмани, а також військові вожді - кшатрії. Ці групи становили прошарок заможної громадської аристократії. Прагнення цієї аристократії зміцнити своє привілейоване становище призвело до появи особливої соціальної системи, так званої кастової системи, системи варн.

" Індійська система варн поділяла все суспільство на ЧОТИРИ основні своєрідні стани:
1) варна жерців (брахманів);
2) варна воїнів (кшатріїв);
3) варна землеробів, ремісників і торговців (вайшіїв);
4) варна шудр (бідняки, що перебувають у майже рабському стані).

Релігійна система вірувань Стародавньої Індії обґрунтовувала кастову систему і привілеї трьох вищих варн тим, що вони були створені обожненим "прабатьком Всесвіту" Пурущі: жерці - із його вуст, кшатрії - із його рук, вайшії - із його стегон, а шудри - із його стопі. У відповідності з цим брахмани мають виконувати обов'язки жерців, кшатрії - керувати і вести війни, вайшії - займатись землеробством, тваринництвом і торгівлею, а шудри - слугувати вищим варнам. Кожна варна була замкненим станом. Брахманські закони забороняли кровозмішення між варнами, а також перехід із однієї групи в іншу.

У цілому система варн мала зміцнити привілейоване становище завойовників над корінним населенням, закріпити панівне становище родової аристократії.

Відсутність джерел не дозволяє простежити процес утворення індійської державності. Правда, у староіндійському епосі Рігведі відображено епоху, коли вожді племен обирались на народних зборах. Збори вільних воїнів збереглися і в епоху існування спадкової монархічної влади.

Письмові джерела свідчать, що, починаючи з середини І тисячоліття до н.е., в Індії існувало декілька держав, серед яких виділялись Магадха і Кошала. УУст. до н.е. Магадха об’єднала навколо себе області, розташовані між Гангом і Гімалаями. До її складу було включено і царство Кошала. У 327 р. до н.е. війська Олександра Македонського завоювали значну частину території Індії. Визвольна боротьба, що незабаром розпочалася, завершилась утворенням у Північній Індії великої держави на чолі з Чандрагуптою. У роки правління сина Чандрагупти Біндусара (297-272 рр. до н.е.) до складу індійської держави було включено частину Афганістану і Білуджистану.

Найбільшого розквіту індійська держава досягла у роки правління сина Біндусари Ашоки (272-232 рр. до н.е.). Було об'єднано в єдину державу майже всі землі Індії. Після смерті Ашоки держава розпалась. Біля 100 р. до н.е. у Північну Індію вторглись племена саків, які створили тут Індо-Скіфську державу.

В історичній літературі існують розбіжності стосовно визначення соціально-економічної формації Індії. Відомі дослідники історії Індії Г.М.Бонгард-Левін та Г.Ф.Ільїн вважають, що у І тис. до н.е. в Індії існувало рабовласницьке суспільство, а спеціаліст із стародавньої історії Індії Є.М.Медведєв - що феодальне.

На нашу думку, у Стародавній Індії існував, як і в Стародавньому Єгипті і Вавилоні, азіатський спосіб виробництва. Правове становище окремих категорій населення визначалось не соціально-економічним положенням, а належністю до тієї або іншої варни.

Найвище становище у суспільстві займали брахмани. Вони мали монопольне право тлумачити закони і давати поради представникам інших варн. Брахмани мали навчати Ведамам священним книгам індусів, вивчати їх, приносити жертви за себе і за інших, і отримувати підношення. За вченням брахманів між ними і кшатріями має існувати зв'язок і взаємодопомога:

"Без брахмана не процвітає кшатрій, без кшатрія не процвітає брахман; брахман і кшатрій, об'єднавшись, процвітають і в цьому, і в тому світі". Брахман визнавався володарем всього сущого. Він міг вимагати від членів інших варн всього, чого бажав. Особа брахмана була недоторканою. Його вбивство тягло за собою тяжку і мученицьку смерть.

До варни кшатрїв належали царі, представники апарату управління державою. Закони Ману покладали на цю варну обов'язок охороняти підданих, здійснювати жертвоприношення і вивчати веди. Головний же їх обов'язок полягав у здійсненні влади і несенні військової служби. Економічне становище окремих членів варни брахманів і варни кшатріїв було неоднаковим. В них поряд із власниками великих багатств були і незаможні, деякі кшатрії, наприклад, за несплату боргів попадали у кабалу.

Варна вайшіїв була найчисельнішою. Її членам наказувалось пасти тварин, добре розбиратися у вартості коштовностей, у якості товарів і турбуватись про збільшення свого майна. Члени цієї варни мали створювати все необхідне як для свого влас-ного прожитку, так і інших.

Члени варни шудр формально не були рабами. У законах Ману зазначалось: " Але одне заняття Владика (Ману) вказав для шудри - смиренно служити трьом іншим варнам". Шудри були особисто вільні, мали право володіти майном, жили своїм сім'я-ми. Але "шудра не повинен нагромаджувати багатства, навіть маючи таку можливість, оскільки шудра, набуваючи багатство, пригноблює брахмана".

Рабство в Індії мало патріархальний характер. Його джерелом було: полон, народження від раба і рабині, перетворення у рабів вільних за борги і злочини. Разом з тим зазначимо, що раби-землероби жили громадами, мали свої сім'ї, а кшатрії забирали у них лише частину вироблюваного ними продукту, не втручаючись у їх повсякденне господарське життя. Стародавні індуси називали їх даса (раби). У великих маєтностях працювали не стільки раби, скільки наймити карм-кари.

За формою правління Індія була монархією. На думку деяких дослідників, вона не була деспотичною, оскільки влада монарха нібито стримувалась самоізоляцією сільських громад та релігійно-етичними нормами, що наказували виконувати особливу дхарму - обов'язки: охороняти підданих, опікувати малолітніх, вдів, хворих, організовувати роботи по ліквідації стихійних лих, запобігати голодові.

Разом з тим влада царя (раджі) обожнювалась.

Отже, цар в управлінні державою спирався на розгалужений бюрократичний чиновницький апарат. Окрім того, цар формально вважався власником усієї землі, тобто існувала державна власність на землю. Володільцями землі були селянські громади й окремі особи. Очевидно, інституту права приватної власності на землю не існувало.

Джерелом права у початковий період існування індійської держави був звичай. Специфічною особливістю права Індії було те, що на нього великий вплив робила релігія, яка зобов’язувала дотримуватись спеціальних дхарм-правил поведінки. Дхарми наповнені і релігійним, і моральним, і правовим змістом. Вони були створені брахманами і базувались на нормах звичаєвого права, судовій практиці та узаконеннях царя. Брахмани привносили до дхарм свої релігійно-етичні та правіші уявлення, що відображали їх світогляд.

Особливе місце серед дхарм (дхармашастр) займають Закони Ману(Бл. II ст. до н. е.). Закони Ману являли собою творчість різноманітних шкіл брахманів і були учбовими посібниками. Можна сказати, що Закони Ману були зводом релігійних, етичних і Юридичних настанов, які можна розділити на три групи:

1) різні релігійні накази брахманів;

2) норми, що регулюють організацію державної влади і взаємовідносини з громадянами;

3) норми цивільного і кримінального законодавства. Збірник ділиться на 12 глав, а кожна глава складається із великої кількості віршів.

У період настання кризи родоплемінної системи (VI-V ст.ст. до н.е.) виникає буддизм, який стає релігією міських жителів. Згідно вчення Будди всі люди рівні, незалежно від того, до якої варни вони належать. Хоча проповіді Будди були спрямовані проти засилля брахманів і проти існування варн, він закликав відмовитись від відвертої боротьби.

З розвитком феодалізму, який призводить до зникнення міських громад, буддизм відтісняється на другий план, і в XII ст. він практично зникає. Знову посилюється брахманізм, який дістав назву індуїзму. Основною постаттю індуїзму є брахмани - земні боги, а Шіва - єдине верховне божество, що становить абсолютну єдність духовного і матеріального буття.

Поява Законів Ману ознаменувала якісно новий етап розвитку правової думки в Індії. Вона все більше підпадає під світський вплив і пристосовується до потреб практики. У пізніших дхарм-мшастрах більше уваги приділяється договірним і майновим відносинам, відповідальності за їх невиконання. З Законів Ману правові норми стають більш упорядкованими і класифікованими. Вони стали базуватись на основі вісімнадцяти приводів (норм) судового розгляду.

У відповідності із Законами Ману перша група приводів судового розгляду стосується зобов'язань, що випливають із договорів: несплата боргу, заклад, продаж чужого, неповернення взятого; потім слідують норми, що стосуються несплати жалування, скасування купівлі-продажу, спору господаря з пастухом; потім ідуть норми, що стосуються злочинів-деліктів: про межу, наклеп, крадіжку, вбивство, насилля, подружню зраду.

Джерело інформації: svit.ukrinform.com

Підписатися:

Social comments Cackle

загрузка...