• Початок кінця епохи Мушаррафа

  • Субота, 1 грудня 2007 року

Два тижні минуло з того часу, як президент Пакистану генерал Первез Мушарраф ввів «надзвичайний стан» у країні, що стало причиною протестів пакистанців по всьому світу. Всі були шоковані, дізнавшись про те, що Пакистан був на військовому стані ціле десятиріччя. Ентузіазм, енергія, надія в людях нагадують мені, чому я зберігаю оптимізм стосовно перспектив Пакистану, незважаючи на численні та систематичні спроби генерала Мушаррафа розчарувати мене.

Мушарраф захопив владу більше дев’яти років тому після безкровного державного перевороту та пообіцяв нам стратегію «освіченої поміркованості», тим не менш, єдине, що сталося, – армія стала найбагатшою та найбільш корумпованою організацією в країні. Він обіцяв нам мир, однак ми пережили найбільш жахливі терористичні атаки в історії держави. Він обіцяв демократію – не треба й говорити, що ми так і не побачили її.

Мушарраф не збирається віддавати владу своїм співвітчизникам. Єдине, що його турбує, – це консолідація влади в руках військових, і він невпинно працює над цим. Результат очевидний.

З 10 мільярдів доларів, якими США забезпечили Пакистан у межах програми допомоги, яка здійснюється Комісією 9/11, більше 5 мільярдів пішло на військові потреби, на передбачувану підтримку «боротьби проти тероризму». Однак це ненавмисно зіграло роль поповнення офіцерських банківських рахунків. А витрати держави на освіту та охорону здоров’я склали менше 3 % від національного ВВП.

Тепер же, в ім’я державної безпеки президент Мушарраф заарештував сотні юристів, активістів та студентів, оскільки, за його словами, судова влада занадто втручається в державні справи. Він, певно, чудово знає, що народ у влади – найбільша загроза лідеру, який править залізною рукою.

Щойно звістка про ганебні дії президента країни поширилася по всьому світу, були організовані протести та об’єднані ресурси з метою подивитися, чи зможуть пакистанські емігранти та мешканці Пакистану разом виправити цю величезну помилку. Починаючи з 1990-х пакистанці були дуже задоволені політичною ситуацією в країні. Громадянське суспільство рідко мобілізувалося або подавало чіткий та єдиний голос як «за», так і «проти» чого-небудь.

Всі мої стереотипи та уявлення були розбиті, хоча раніше в цьому році, коли голову верховного суду Іфтікхара Ахмеда Чаудхрі змусили піти у відставку, люди вийшли на вулиці, як ніколи раніше. Вони вийшли, чудово розуміючи, що можуть більше не побачити денне світло. Коли два тижні тому був запроваджений «надзвичайний стан», моя віра у громадянське суспільство Пакистану повернулася вдруге в цьому році. В перший раз це було, коли суддя Чаудхрі був звільнений, юристи та активісти тоді вийшли, щоб висловити протест, і сьогодні це відбувається знову.

Перший протест, про який я дізнався із новин, був організований групою студентів Колумбійського університету. Протягом однієї доби електронні повідомлення були відправлені сотням людей, і в один момент ця молодь зробила історію та опинилася в заголовках новин. ЗМІ зі всього світу донесли до мас послання та надії на демократію цих протестантів.

Питається: яке значення мають ці протести? Що вони можуть змінити? До чого вони приведуть? Слід згадати, що ці протести відбуваються вельми часто, і їх організовують студенти, молоді спеціалісти та лідери спільнот. Ці люди можливо мають особисті інтереси по відношенню до певних політичних партій або результатів виборів, однак їх об’єднує єдина мета – повернути демократію в Пакистан. Ні більше, ні менше.

Вперше я почув про Мушаррафа як про демократичного президента Пакистану, коли він закликав провести референдум, щоб заручитися довірою стосовно його президентства на початку 2002 року. Але ключова відмінність між виборами та референдумом у тому, що на виборах є альтернатива, а на референдумі немає. Не варто й говорити, що результати референдуму були сфабриковані, а число виборців було фальсифіковано. Але найсмішніше те, що Мушарраф увійшов до історії як перша людина, за яку проголосувало 98% учасників референдуму. Згодом ми дізналися, що виборчий бюлетень кидали раз п’ятнадцять чи навіть більше!

Багато людей на Заході занепокоєні та приголомшені знімками з Пакистану, зробленими останнім часом. Кожного разу, відкриваючи газету, можна побачити жорстокі картини зіткнень поліції з протестантами і як останніх забирають прямо з вулиць та саджають в поліцейські фургони. Чи є це пропагандою ЗМІ? Якщо так, то кому це вигідно? Хто знає, чи звільнять їх, чи будуть судити військовим судом за новим законом, прийнятим нещодавно Мушаррафом?

Ще більш сильне побоювання пакистанці відчувають щодо перспектив країни під керівництвом Беназір Бхутто у випадку, якщо вона дійсно повернеться до влади. Я розділяю цей страх, оскільки сам зріс в Пакистані, зруйнованому Бхутто. Тоді все було настільки корумповано, що критики навіть прозвали чоловіка Бхутто «містером 10 відсотків», оскільки він, за чутками, поклав собі до кишені 10 відсотків від торгового обороту між урядом Пакистану та іншими країнами. Після того, як її визнали винною в корупції декілька європейських країн (де сім’я Бхутто має численні банківські рахунки), а їй не вистачило самоповаги, щоб з’явитися в суді загальної юрисдикції, Бхутто повертається з почуттям помсти.

Очевидно, що пакистанській політиці не вистачає лідерів. На жаль, у населення Пакистану не було іншого вибору, окрім як знову обирати Шаріфа та Бхутто в 1990-х, чудово розуміючи, що їхня репутація не підходить для лідерів виборчого списку. Політична система настільки розбещена, що коли я спілкувався з пакистанською молоддю, ніхто з них не вважав державну службу здійсненною для своєї кар’єри. «Залиште це для багатих та привілейованих», – казали їхні батьки.

Майбутнє постає неясним, повним випробовувань та нещасть, але народ Пакистану залишається безстрашним. В кінці кінців, після того, як 60-річна країна десятки років перебувала під владою диктаторів, єдине, що лишилося у людей, – це надія. Я розумію, що сльози, які з’являються у демонстрантів при кожному ударі поліцейською палицею по тілу, не від болю, а від почуття звільнення з-під влади. При кожному ув’язненні протестанта в темну та брудну камеру, що знаходиться далеко від дому, народжуються сто нових, які виходять на вулиці, щоб заступитися за тих, хто опинився в небезпеці. На кожного пакистанця, який колись симпатизував Мушаррафу, знайдуться тисячі пакистанців, які прагнуть повернути до влади представника, обраного демократичним шляхом.

Те, що я написав тут, не мрії. Це історія мого юнацтва, яке я провів під владою Мушаррафа, і це майбутнє Пакистану. Те, що я кожен день спостерігаю тут в Нью-Йорку, є доказом тому факту, що «чому бути, того не минути»: воля людей збудеться. Є лише один шлях вперед, і я бачу його в очах всіх тих, хто не забув мрію засновника Пакистану Мухаммеда Алі Джинни про єдність, вірність та дисципліну – девіз Джинни, обраний для своїх співвітчизників. Три простих слова, три простих нагадування для Мушаррафа.  

Автор Зішан Сухайль живе в Нью-Йорку, він є членом правління організацій «Американці за освічену демократію» та «Мусульманська консультаційна мережа».

Підписатися:

Social comments Cackle

загрузка...