• Майбутнє Пакистану висить на волосинці

  • П'ятниця, 11 січня 2008 року
Як жінка в передсмертному забутті

під покривалом з  тонкого серпанку

встає й блукає у тяжкому маренні,

бліднучи й хитаючись...

Мері Шеллі

Трагічна смерть лідера пакистанської опозиції пані Беназір Бхутто в результаті терористичної атаки декілька тижнів тому поклала початок новому періоду політичної нестабільності в її неспокійній країні. Ситуація, що розгортається нині, може звести нанівець прагнення Заходу встановити демократію в Пакистані.

Користуючись безперервним політичним хаосом, військова еліта обґрунтовує свої вимоги щодо збереження влади твердженням, що більше всього шансів вижити та протидіяти ісламській войовничості країна буде мати лише при військовій владі. Президент Первез Мушарраф має звичку завдавати удар, коли залізо гаряче. Він розпустив парламент, скасував конституцію, ввів надзвичайний стан – і все це заради того, щоб залишитися при владі. Однак на цей раз його хитрощі, здається, не спрацювали.

Коли пані Бхутто повернулася із добровільного самовигнання в середині жовтня, їй були не дуже раді. Вона жила під постійними погрозами від екстремістів Аль-Каїди та уряду президента Мушаррафа. Протягом декількох тижнів її також тримали під домашнім арештом. Її життя в останні тижні дійсно нагадувало „помираючу леді” Шеллі, чию цитату я навів вище.

Після того як пані Бхутто вижила після замаху на її життя в м. Карачі, вона постійно просила забеспечити їй безпеку. Але правляча влада ігнорувала її прохання. Її вимога провести незалежне розслідування ФБР стосовно суїцидних атак також залишилася непочутою,

 

За декілька тижнів до своєї смерті вона звинуватила Міжвідомчу розвідку Пакистану (ІСІ) у хвилі суїцидних атак, відкрито заявивши, що підозрілі елементи всередині президентського кола симпатизують ісламським екстремістам. „Деякі елементи таємно планували суїцидні атаки і підривну діяльність [в Пакистані], щоб зберегти диктатуру та вселити людям страх”, – сказала вона в інтерв’ю.

Смерть пані Бхутто сталася в „Садах Ліаката” (Ліакат Баг), де був убитий перший прем’єр-міністр країни пан Ліакат Алі Кан в 1951 році. Сад розташований у військовому містечку Равалпінді, за декілька кілометрів від того місця, де в 1979 р. колишній диктатор Зіа уль Хак здійснив жорстоку страту через повішання батька Бхутто – покійного президента Зульфікара Алі Бхутто. В цьому місті знаходиться головний штаб і грізної ІСІ.

Для Мушаррафа Равалпінді, навпаки, є найбезпечнішим містом: саме тут він ночує по закінченню роботи в своєму офісі, який знаходиться за декілька миль в Ісламабаді.

Смерть пані Бхутто, яка поклала край трагічній династій Бхутто в Пакистані, крім усього іншого, завдасть два сильних удари по статусу війни з тероризмом і контртерористичним операціям в Пакистані та сусідньому Афганістані.

По-перше, вона [cмерть пані Бхутто] створить умови, які дозволять Аль-Каїді та іншим ісламським терористам відновити їхню колишню організаційну і бойову силу всередині Пакистану. Це підбадьорить і надасть можливість пакистанським екстремістам і Аль-Каїді підготувати більше релігійних екстремістів і відправити їх до Афганістану або ще далі.

По-друге, вона сприяє зміцненню зв’язків між збройними силами Пакистану та ісламськими екстремістами, велика частина яких активно діє на північно-західній території країни, а також у великих містах.

Пакистан отримав жорстокий урок: центральна влада в руках військових – це не до добра. Основне ядро пакистанської військової еліти, схоже, не відмовилось від нав’язливої ідеї завоювання Індії і зміцнення стратегічних позицій в Афганістані. Пакистанська військова влада плекає цю ідею, розглядаючи релігійні групи з потенційним екстремізмом і „Талібан” як магічні інструменти у боротьбі за регіональну владу, які не менше важливі ніж ядерний арсенал країни.

Це основна причина того, що військова розвідка Пакистану розглядає рух „Талібан” як явище поза війною та терором і дотепер підтримує з ним таємні зв’язки, незважаючи на брехливу „допомогу” Заходові у глобальній війні проти тероризму. Такою є реальна політика Пакистану, яка пояснює цей дивний парадокс.

Після того як з політичної арени був усунутий ключовий опонент Мушаррафа, головним лідером опозиції тепер став старий „жупел” (bête noire) – колишній прем’єр-міністр Наваз Шаріф, якого Мушарраф скинув у 1999 році в результаті безкровного перевороту. Після суїцидної атаки схвильований Шаріф кинувся до лікарні, де померла Бхутто.

Заспокоюючи тисячі прихильників Народної партії Пакистану, яку очолювала Бхутто. Наваз сказав: „Я з вами. Ми помстимося нинішнім правителям”. Він також натякнув, що буде бойкотувати прийдешні вибори.

Народна партія Пакистану не визнала версію уряду стосовно обставин суїцидної атаки, в якій загинула пані Бхутто. Партія вимагає розслідування ООН.

Пана Шаріфа часто звинувачують у зв’язках із екстремістськими релігійними партіями. У минулому він похвалявся, що це, в основному, завдяки йому Пакистан здобув атомну бомбу, оскільки саме він розпорядився провести ядерні випробування. Він також хвалився, що назавжди поклав кінець афганській загрозі Пакистану, оскільки йому вдалося повністю знищити афганську національну армію, яка існувала більше ста років.

Рік, що наступив, обіцяє бути найпохмурішим роком для Пакистану. Нам доведеться побачити бій за владу між Первезом Мушаррафом і Навазом Шаріфом.

Нині в Пакистані йдуть дві війни: війна проти тероризму і війна демократії проти військової диктатури. Важко уявити, як будуть розгортатися далі події. Мушаррафу, можливо, доведеться „пожати бурю”.



Автор Ехсан Азарі – афганський письменник, який живе в Сіднеї, Австралія.

Підписатися:

Social comments Cackle

загрузка...