Ленін капут!

Маленький хлопчик на Червоній площі в черзі в мавзолей показує на нього пальцем і питає: «Хто тут живе?» «Наш вождь, — відповідають йому батьки». «А я думав, — каже він, — вожді були лише в дикунів». Довкола швидко утворюється вільний простір.

Але це міфічна історія часів СРСР, а зараз, особливо кількома роками раніше, було викрито вже стільки злочинів комуністів і особисто Володимира Ульянова проти свого народу…, але наш уряд чомусь дуже хворобливо реагує, коли до викриття підключаються, окрім наших, вітчизняних журналістів, західні політики. Ймовірно, цьому є лише одне розумне пояснення: своїх в Росії можуть контролювати, а значить їхні викриття до певної межі, так або інакше, але комусь потрібні нагорі. А коли те ж саме роблять на Заході, та ще й політики, то це сприймається вже по-іншому. Тут вже йдеться не про злочини людей, в яких відібрали владу попередники путінського уряду, тут про злочини режиму Радянського Союзу, розвал якого згідно з прем'єр-міністром — головна трагедія ХХ століття. Відчуваєте різницю?

А тепер парламентська асамблея Організації з безпеки та співпраці в Європі (ОБСЄ) ухвалила резолюцію «Про возз'єднання розділеної Європи» з засудженням «тоталітарних режимів XX століття» — нацистського і радянського, прирівнявши тим самим радянський режим до нацистського.

Голова російської делегації на сесії, що ухвалила резолюцію, Олександр Козловський заявив, що таке зрівнювання є наруга над історією. На доказ цього він привів факт, що саме комуністичний режим вніс вирішальний вклад у розгром фашизму. На жаль, такий аргумент не витримує жодної критики. Варто лише пригадати, що однією з причин необхідності війни з Росією Гітлер називав боротьбу з комунізмом. І якби фашисти тоді перемогли, то їх сучасні історики те ж заперечували б проти зрівнювання їхніх злочинів з комуністичними, на тій підставі, що вони ж внесли вирішальний вклад у розгром комунізму.

Сьогодні в Росії однією з головних наруг над пам'яттю про війну вважають прибалтійський фашизм з їхніми маршами СС і знесенням пам'ятників нашим солдатам, але їхній фашизм можна назвати іграшковим. У нього грають націоналісти, грають, як уміють, але жодних масових убивств на расовому підґрунті, жодних концтаборів там все ж немає. Зате все це — і геноцид, і сучасні концтабори на 2 мільйони в'язнів є в сучасному Китаї, з яким ми щосили дружимо. Дружимо, треба відзначити, проти Заходу. А те, що на рахунку китайських комуністів 80 млн. убитих, причому вони не лише не розкаялися в цьому, але й продовжують політику масових убивств інакодумців, то… ми це мовчки схвалюємо, або не схвалюємо, але теж, мовчки. Адже це комунізм, а він хоч і прозваний червоною чумою ХХ століття (у Китаї, на жаль, і ХХІ ст.), але він нам ближче і рідніше коричневої фашистської чуми, хоча ті, хто стали їх жертвами, навряд чи відчули різницю в кольорі.

Так і живемо у стані якоїсь уповільненої шизофренії. З одного боку, у нас визнають і засуджують сталінські репресії, з іншої — пов’язують перемогу СРСР у Великій вітчизняній війні із заслугами комуністів і навіть особисто зі Сталіним. Визнають злочини проти людства Леніна, а з його гробниці уряд і далі приймає паради. Звичайно, згідно з логікою «хай мертві ховають своїх мерців», можна почекати доки тіло Леніна не поховають самі комуністи. Або наш демократичний уряд, який все ніяк не може поховати нашу тоталітарну історію, що дісталося йому у спадок. Тільки чекати, схоже, доведеться довго.