• Франція: досвід змін чи ризик нестабільності?

  • Неділя, 8 квітня 2007 року
Автор Лозовицький Олександр Станіславович, кандидат політичних наук, голова Виконавчої Дирекції Асоціації молодих політологів України, доцент кафедри суспільно-гуманітарних дисциплін ЄУФІМБ, керівник секції державно – політичного розвитку світового українства Української Всесвітньої Координаційної Ради. 

Незабаром політичний режим П’ятої Республіки у Франції відзначить свій піввіковий ювілей. Кульмінацією даного періоду можуть стати цьогорічні президентські вибори, що, імовірно, ознаменують перехід до якісно нового етапу розвитку державності. Тим більше, що передумови до цього вже існують. Саме тому доцільно звернутись до аналізу попереднього досвіду. 

У Франції початку ХХІ ст. спостерігалися посилення взаємозалежності регіональних та світових процесів і зростання впливу соціально-економічної взаємодії на політичну складову державної системи. Відбувалося ускладнення та урізноманітнення рольового чинника в зовнішньополітичній поведінці держави. В цьому контексті великого значення набуває функціонування суспільства, як генератора майбутніх звершень нації, в контексті чого посилюється інтерес до вивчення критеріїв визначення головного, життєвоважливих і відносно другорядних напрямів, векторів або азимутів державної стратегії. 

Специфіка повоєнного міжнародного статусу Франції полягала в тому, що відновивши атрибути великої світової держави, вона підпала у військово-політичну та економічну залежність від США. В цей період кризове становище втілилося в трансформування соціально – політичної та ідеологічної системи Франції. Відносно високі темпи економічного розвитку за часів Четвертої республіки контрастували із вдверто слабкою державною системою та зовнішньополітичними поразками в колоніальних війнах. В цей період Франція стала одним із ініціаторів та впливових учасників європейської інтеграції. Усвідомлення необхідності зміни якості держави та суспільства знайшло вигляд в перемозі “голлізму”, яка знаменувала системну модернізацію в індустріально-технологічному дусі. Під нею розуміється бурхливий промисловий розвиток, що супроводжується інтенсивною урбанізацією, в процесі якої до етнічної групи проникає універсальна культура й технологія. Виникнення голлізму розцінюється також як результат всеохоплюючого проникнення феномена етнічної ідентичності в усі сфери політичного життя і визначальний вплив її на суспільні процеси. 

Голлізм — це прагнення до національного ідеалу, який уособлює віру в те, що всі, хто має спільну історію і культуру, повинні бути автономними, об’єднаними на своїй батьківщині та відрізнятися від інших. Сучасне тлумачення голлізму включає відданість нації власним інтересам через самостійництво і національно – визвольний рух та як виняткову форму – ідеологічну зверхність. Він є втіленням національної самосвідомості та самоідентифікації але акцент робиться на пріоритетності певних цінностей, єдності і солідарності нації, національній державності. За своєю сутністю, він є засобом захисту національних інтересів, наслідком нерівноправного становища французького народу в системі держав повоєнного світу. Проте відчувається його значна амбівалентність в сучасній політичній свідомості. 

В цей час голлізм, як політико-ідеологічна течія, подекуди тлумачився в значенні системного виклику відносинам біполярності. Однак, традиція певної “рівновіддаленості” в політиці Франції підтвердила свою життєздатність і після розпаду глобальної біполярної системи. Вона знайшла втілення в обмеженому суперництві з США та грі на протиріччах з “атлантичними союзниками”, які небезпідставно вважали голлізм загрозою політичній єдності Північноатлантичного альянсу. 

Відправною межею став 1958 рік, що розпочався для Франції із суцільних суспільно-політичних та військових потрясінь, пов’язаних з військовим заколотом на Корсиці та війною у Північній Африці. Саме тоді на політичну арену Франції знову повернувся Шарль де Голль, який 15 травня заявив про прагнення “прийняти на себе повноваження Республіки”[22]. 

1 червня 1958 р. Національні Збори закликали Шарля де Голля до формування уряду, якому були надані надзвичайні повноваження на шестимісячний термін. 

Ш. де Голль багатомірна та суперечлива особистість, політичний діяч світового масштабу, що “визволив” Францію від фашизму та створив “її майбутнє” - П’яту республіку. Він займав міжнародну політичну авансцену не тільки у переломний період другої світової війни, коли мусив відстояти міжнародний престиж та гідність розгромленої Франції, але й в новий період карколомних змін 50-х - 60-х рр. XX ст. напрочуд складний в історії держави. 

Пріоритетне значення у державотворчому процесі він віддавав національній ідеї, конкретне бачення якої залежить від історичної ситуації та суб’єктивного бачення мети нації, а також засобів її досягнення. Вона складається з чітко сформульованої мети, з образу ідеалу, до якого прагне національна воля, з мотивів та думки, що надає почуттям якісно означеної форми. Національна ідея невіддільна від національної гордості й національного характеру, виступаючи внутрішнім чинником нації, її життєствердження як дієвого учасника політичного життя, виходячи з концепції пріоритету нації, воля якої не ідентична та означає забезпечення свободи та незалежності. 

Національну ідею не можна зрозуміти без урахування особливих умов життя народу протягом усієї його історії. Вона включає прагнення до ідеального самовлаштування нації — в господарській, духовній і культурній сферах, у соціальному устрої. Проте вищим виявом національної ідеї є розуміння політичної мети нації. 

Відображаючи глибинний рівень національної свідомості, сукупність ціннісних настанов нації, спрямування мислення народу, здатність відчувати і діяти співзвучно національним інтересам, вона виступає як своєрідний духовний стан народу, менталітет якого, національна ідея формується залежно від традицій, культури, соціальних структур нації, усього середовища буття людини і водночас сама впливає на них, як джерело культурно-історичної динаміки нації та свідомості людини. Вона свідомо застосувала принцип народності у політиці та втілила намір окремих осіб і груп зробити певні риси народу керівним принципом діяльності, надати більшої енергії урядові цього народу. 

Де Голль прийшов до влади в 1958 р. при сприянні сил, що сподівались і чекали від нього перемоги над алжирськими повстанцями і збереження за Францією “на одвічні часи французького Алжиру”[20]. Однак, він спромігся піднятися над розумінням історичної приреченності такої лінії і через чотири роки визнав незалежність Алжиру. До цього часу Франція була єдиною державою яка протягом 23 років (1939 - 1962 рр.), проводила військові дії. За питомою вагою армії у самодіяльному населенні Франція на той час посідала перше місце серед держав НАТО, а за кількістю військових витрат - третє в світі (після СРСР та США), що свідчить про мілітаризацію країни, яка згубно позначилась на суспільно-політичному житті та міжнародному становищі Франції. 

21 грудня 1958 р. генерала Ш. де Голля було обрано на семирічний термін Президентом Французької Республіки. Його зовнішньополітичним дебютом ще до обрання була спроба піднесення Франції в НАТО. 

Вимагаючи перепустки до “натівського директорату” де Голль кинув виклик принципу відповідності впливу держави до її фактичного внеску до структур НАТО. Це викликало обурення політиків та військових США, і тому пропозиції Франції зустріли у Вашингтоні та Лондоні негативне ставлення. США та Велика Британія підкреслили, що Франція, яка пов’язана алжирською війною, не має шансів опинитись в елітній когорті, де вирішуються долі світу. Таким чином, продовжувалась політика нехтування вимог Франції, в якій вже зміцніли сили, що наважились покласти цьому край. 

Діяти Ш. де Голль розпочав з того, що 7 березня 1959 р. вивів з-під командування НАТО французький Середземноморський флот. Потім заборонив американським військам тримати на території Франції тактичну ядерну зброю та встановив жорсткий контроль за польотами військових літаків над французькою територією. 

16 вересня 1959 р. президент Шарль де Голль відвідав Вищу військову школу. Там перед слухачами та викладачами він обнародував нову національну політику в оборонній сфері. 

Розпочалась ера “Голлізму”, виникнення якого зумовлене ще й тим, що перехід до індустріального розвитку призводить до швидкого руйнування патріархальних структур, всієї системи цінностей, пов’язаних з традиціоналізмом. Утворюється психологічний “вакуум”. У цих умовах ідея нації виступає як своєрідна “ніша”, в якій люди знаходять емоційний і психологічний захист від нового, невідомого та незвичного, від інтелектуальної самотності. Вона має могутню підтримку з боку влади, оскільки дає змогу мобілізувати народ на розв’язання завдань індустріалізації та відсіч зовнішньому ворогові. В цьому контексті постає надзвичайно важлива для розуміння сутності “Голлізму” проблема його еволюційного розвитку, яка ще й досі турбує дослідників. Оскільки голлізм розглядається як чинник політичної суб’єктивізації нації, то найдоцільнішою є класифікація — залежно від того, який світогляд, ідеологія закладені в політичну доктрину, із засад якої концепції влади бачиться реалізація принципу політичного самовизначення нації. 

Ідеологія “Голлізму” мала надзвичайний вплив на події та процеси життя Франції часів П’ятої республіки. Її розвиток доцільно поділити на три етапи: 

- становлення (1959 - 1963 рр.), під час якого відбулось формування нової ідеології; 

- радикалізм (1963 - 1971 рр.), що призвів до кардинальних змін у євроатлантичній спільноті, внаслідок втілення на практиці ідеологічних настанов; 

- спадкоємність з 1971 р., яка ще триває і має риси ортодоксального “Голлізму” який став більш поміркованим та перетворився з владної ідеології на широкий народний рух. 

Найголовнішими постулатами політичної філософії голлізму стали безумовний пріоритет національного фактору та абсолютизації фактору сили як головних рушійних моментів суспільного розвитку. Голлістьска ідея характеризує націю як єдину систему “існуючу в тисячолітньому минулому і майбутньому, що з’єднує в абстрактній єдності містичної віри особливий образ Франції”[13]. 

Різноманітність вияву феномена голлізму зумовлює його амбівалентність. Він мав вирішальну роль у скасуванні парламентарної системи урядування, яка проіснувала у Франції з 1876 p. (початок Третьої республіки) до 1958 p. (кінець Четвертої республіки). Справа в тому, що домінуючий вплив в державі посіла законодавча влада. Крім цього, французьким виборцям не притаманні традиційність, поштивість і прагматизм. Вони віддзеркалюють глибші соціальні розбіжності та підтримують більш крайні політичні партії. Внаслідок в країні з’явилася надмірна кількість політичних партій. А чим енергійніше і неслухняніше політичне суспільство, про яке йдеться, чим численніші фракції на політичній сцені, тим неспроможнішим стає уряд. Саме такому суспільству дуже важливо мати могутню та дієву владу, в якій і відчувала потребу Франція. Про це, зокрема, свідчить те, що у Франції в 1876—1958 pp. жодна партія не завоювала більшості місць у національній асамблеї. Протягом цього періоду країною керувало не менше ніж 119 урядів, кожен з яких проіснував у середньому близько восьми місяців. Інколи тижні чи навіть місяці відділяли падіння одного уряду і прихід до влади іншого. 

Нині у Франції діє форма уряду, що поєднує елементи як президентської так і парламентарної систем. Така система урядування визначалася Конституцією 1958 p. Її основні положення були керовані політичною філософією де Голля, який вважав, що виконавча влада не повинна залежати від парламенту, що єдність, згуртованість і внутрішня дисципліна уряду Франції повинні бути священними, інакше керівництво держави швидко стане неспроможним і нечинним. Ось чому втіленням виконавчої влади став глава держави, який знаходиться над партіями і обирається парламентом або вищим від нього органом. 

Саме глава держави, наголошував де Голль, повинен брати до уваги загальний інтерес у своєму виборі урядових осіб, враховуючи орієнтацію парламенту. Саме він повинен призначати міністрів, і насамперед прем’єр-міністра, який спрямовуватиме політику і діяльність уряду. Його завданням є видавати закони і декрети, обов’язкові для громадян усієї держави, очолювати кабінет і обстоювати там державну цілісність. Він повинен бути третейським суддею, що стоїть над політичними обставинами буденності, виконуючи цю функцію звичайним порядком у кабінеті або в особливо складні періоди доручити нації прийняти своє суверенне рішення шляхом виборів. А у випадку небезпеки, його обов’язком є гарантування державної незалежності й угод, укладених Францією. 

Виконавча влада у Франції поділена: прем’єр - міністр є главою уряду, а президент – главою держави. По суті, президент, влада якого спочатку мала догоджати особистим амбіціям де Голля, став керівною політичною фігурою Франції. Він незалежний від законодавчої влади, перебуває на посту протягом встановленого строку повноважень (з 2002 року термін скоротився до 5 років) і має сильну владу. 

Згідно конституції, президент виступає третейським суддею, якому доручено вирішувати розбіжності між конфліктуючими сторонами. Це зобов’язання призвело до присвоєння президентові виключної влади у галузі внутрішньої та зовнішньої політики. До того ж президент уповноважений розпускати законодавчі органи і вимагати проведення нових виборів, оголошувати надзвичайний стан, видавати декрети, що мають силу закону, керувати засіданнями, кабінету, а також призначати або звільняти з посади прем’єра і членів кабінету. Крім цього, президент може проводити національний референдум практично з будь-якого питання за його вибором. Загалом, починаючи з 1958 p. влада прем’єра помітно послабилася, тоді як влада президента — зросла. 

У 1962 p. де Голль імперативно провів референдум про прямі вибори президента, тому що конституція не давала президентові права обходити національну асамблею у процесі внесення поправок і з того часу французьке президентство користується більшою владою. Де Голль знав, що нині жодне інше джерело політичного впливу не може зрівнятися з тим, яке грунтується на вотумі довіри. На його думку, дуже важливо мати сильного і впливового керівника – для управління неслухняним і вкрай індивідуалістичним населенням Франції. 

За часів класичного голлізму роль законодавчої влади зменшилася. У Франції вона поділяється на дві палати: сенат і національну асамблею. Сенат має дуже обмежене коло повноважень. До його складу входять 283 члени, обрані непрямим голосуванням. Національна асамблея, що налічує 482 члени, які обираються в численних округах через єдину систему виборів з двома балотуваннями – це додаткові вибори, які проходять у тих дільницях, де жодна партія не здобула абсолютної більшості голосів. Національна асамблея як центральний пункт законодавчої системи повинна схвалювати всі запропоновані закони. Проте термін “закон” досить вузько визначається Конституцію 1958 p. Багато законодавчих рішень передаються у виконавчі органи, які мають право видавати так звані “декретні закони”. 

Порядок денний Національної Асамблеї встановлюється виконавчими органами. Вона має обмежену кількість комітетів, не може засідати більше ніж шість місяців щороку, неуповноважена вносити фінансові законопроекти, а якщо вона не затверджує урядового бюджету до певного крайнього строку, то бюджет може бути прийнятий указом виконавчих органів. Виконавча влада може змусити її провести комплексне голосування по кількох законопроектах одразу – або приймаються всі, або не приймається жоден. Уряд може також зробити будь-яке окреме голосування вотумом довіри. В такому випадку негативний вотум у національній асамблеї може призвести до відставки уряду і розпуску парламенту. Це може здаватися способом контролю законодавства над урядом, але це також засіб панування виконавчої влади над парламентом. 

Відколи де Голль зійшов з політичної арени, виконавча влада виявляє тенденцію до співробітництва з національною асамблеєю і ставиться до неї з набагато меншою зневагою. Загалом гібридна система, що поєднує риси президентської та парламентарної систем, підносить на високий рівень політичну стабільність французької нації. 

Характерною рисою голлізму стало твердження про перевагу національних інтересів над політичними, ідеологічними, економічними та багатьма іншими. Ідея про перевагу національних інтересів у міжнародних відносинах стала теоретичною платформою політики активного зовнішньополітичного націоналізму Франції, але лише в рамках захисту специфічних національних інтересів. Національний фактор голлізму щільно пов’язаний з фактором сили, що виступає неодмінним атрибутом нації. 

Про значення фактора сили де Голль підкреслював у грудневому 1959 р. виступі: “У тому, що являє собою нація, і передусім у тому, що являє собою наша нація, немає нічого більш важливого ніж оборонна могутність”[37]. За де Голлем військова могутність держави визначалася наявністю найсучасніших видів озброєнь. Тому сам факт існування зброї масового знищення і наявність його у інших держав спричинив привід для створення Францією особистого ядерного потенціалу. Абсолютизація фактору сили переносилася у міжнародні відносини, що характеризувалися де Голлем як джунглі. Генерал не тільки вірив у впливовість сили, але й надавав їй великого значення. Як наслідок – зацікавленість у використанні сили у міжнародних відносинах. 

Наріжним каменем філософії голлізму стала концепція національної величі: “Франція лише в тому разі є Францією, коли вона знаходиться у перших рядах ... Франція позбавлена величі, перестає бути Францією”[11]. Зверненний до глибин країни заклик до “національної величі” передбачав зусилля та витрати на користь прогресу: “Розквіт французів є засобом, а не метою. Мета - це Франція”[12]. Гасло “величі” закликало до досягнення Францією рангу великої держави. Видатний голліський діяч А. Сангинетті відзначав: “Зміст голлізму складається з напруги, постійного зусилля, з бажання створити могутню державу, що дозволило б Франції знову отримати своє місце серед Великих держав”[38]. І з ним не можливо не погодитись. 

Таким чином “голлізму” властиві віра в націю як найвищу цінність, якій повинні підпорядковуватися всі інші, дотримання містичної ідеї солідарності всіх індивідів, що становлять націю. Ця ідея, як правило, грунтується на припущеннях, що біологічні риси і необоротні наслідки історичного розвитку: 

- згуртували індивідів в єдине ціле; 

- призвели до підпорядковування раціональної аналітичної думки “інтуїтивно вірним емоціям”; 

- здійснили вираження національної волі через сильного лідера і групу ентузіастів, організованих в партію. 

Його прихильники висловлюються так, ніби все, чим людина живе і що робить, набуває значення тільки завдяки життю нації, її цілям та історії. Він виходить з пріоритету нації щодо свободи особи, а за своєю всеосяжністю є зорієнтованим на політичну напругу як умови реалізації політичних цілей. 

У своїй політичній діяльності де Голль спирався на те, що “на чолі світового ранжиру знаходяться п’ять світових держав, які, скоріш за все, ототожнюються з ядерними монстрами, що були покликані панувати на міжнародній арені”[24]. Концепція “національної величі” визначала мету державно-політичної стратегії Франції – досягнення статусу великої держави із “світовою відповідальністю”. Згідно з цим, були визначені принципи, засоби та заходи зовнішньополітичної стратегії. При цьому було здійснено аналіз міжнародних обставин та зовнішньополітичного курсу держави згідно з найголовнішим принципом політичної діяльності Ш. де Голля - “доктриною обставин”. 

Водночас політики Франції наблизились до розуміння, що збройний конфлікт із використанням ракетно-ядерної зброї являє собою загрозу фізичному існуванню французької нації. Мова йшла про те, що зовнішньополітична доктрина Франції базується на необхідності проведення курсу на виживання, який би усунув загрозу ядерного знищення країни та забезпечив би мир, як єдину та істотну можливість розквіту Франції. Ш. де Голль відзначив, що найважливішим є відновлення, завдяки миру, могутності держави. Вирішення цього питання базувалося: 

По-перше, на традиційному “силовому вимірі”. Йшлося про створення сучасного ядерного потенціалу та втілення стратегії “стримування”, запобігання агресії проти Франції з будь-якого боку. Ш. де Голль відмічав, що стратегія ”стримування” спрямована на стан “коли жодна держава світу не могла б нанести нам смертельного удару, не отримавши такого ж смертельного удару у відповідь”[5]. 

По-друге, йшлося про незалучення Франції до конфліктів, які не торкаються її національних інтересів. Ця теза знайшла втілення у відомій формулі де Голля: “Якщо Франції доведеться брати участь у війні, необхідно щоб це була ії війна”[6]. 

По-третє, в більш широкому плані йшлося про створення такого міжнародного клімату, який би зменшив та усунув можливість війни у першу чергу на європейському континенті. Реалізм де Голля виявився у вирішенні питання про війну та мир, де він піднявся до розуміння необхідності руху на шляху зменшення напруги між двома військово-політичними полюсами Європи. 

Голлістська зовнішньополітична доктрина орієнтувала Францію на компенсацію фінансово-економічної слабкості за рахунок активізації зовнішньої політики шляхом маневрування на міжнародній арені, підсилення військового потенціалу та максимального використання політичних, моральних та інших резервів. Як відзначав американський дослідник зовнішньої політики Франції Ф. Серпі, “політика величі вимагала від Франції бути спроможною мати вплив, не відповідний її материальним ресурсам”[10]. 

Найголовнішим положенням голлістської доктрини, непорушно пов’язаною з концепцією національної величі, є принцип національної незалежності: “... він є історичним заповітом голлізму ... прагненням ствердження могутності держави у міжнародному контексті”[23]. 

Одним з атрибутів національної незалежності виступає володіння ядерною зброєю. Відсутність у Франції цієї зброї, а також ядерна монополія США були, за переконаннями голлістів, найбільшими причинами залежності. В цих умовах ядерна зброя розглядалась французькими керівниками як гарант національної незалежності, що надавала державі повну свободу дій як в політичному, так і у військовому планах. Особливу увагу було приділено досягненню національної незалежності в оборонній сфері. І тому, 28 жовтня 1966 р. Ш. де Голль, виступаючи на прес-конференції, промовив: “Перетворення Франції у ядерну державу та незалежність у галузі національної оборони є для неї безпрецедентним гарантом її безпеки”[8]. 

Таким чином, незалежність та безпека Франції складалась з двох факторів: 

- володіння засобами для забезпечення оборони держави; 

- цілковита самостійність у використанні ядерної зброї. 

Втілення у життя концептуальних настанов на незалежність та безпеку Франції непоривно пов’язане із традицією французького політичного балансування та ідеєю міжнародної рівноваги. Пошук міжнародної рівноваги стає одним з найголовніших принципів зовнішньої політики П’ятої республіки. Найважливіше місце у французькій політиці рівноваги належало плану створення в Західній Європі “третьої світової сили”, яка ставала своєрідним противажилем “наддерждав” і утворювала найсприятливіші умови для ствердження Францією з більшею легкістю у Європі своєї величі. В цьому плані особлива ставка робилась на самостійність французьких ядерних сил та програм. За твердженням професора Лео Амона, головною метою голлізму була “заміна двосторонніх відносин між двома військовими блоками, в яких панують їх лідери, системою, в якій розвивались би взаємовідносини між державами”[1]. 

В цьому полягав зміст голлістської концепції міжнародного ладу, що засновувався на багатосторонній рівновазі, яка би максимально сприяла досягненню Францією національної величі. Голлістська доктрина пов’язала досягнення світової рівноваги із забезпеченням миру шляхом розвитку багатосторонніх взаємовідносин з усіма державами світу. Відповідаючи на запитання про існування такого взаємозв’язку, генерал де Голль підкреслював: “Те, що ми називаємо рівновагою, це початок міжнародного співробітництва, це те, чого Франція прагне ...”[17]. 

Відома формула Шарля де Голля “розрядка – злагода – співробітництво” визначала, що голлістьска доктрина подолала традиційні рамки силового забезпечення рівноваги та предстала як необхідна умова відвоювання французької незалежності та свободи дії, як дипломатичної так і військової. Подальша еволюція зовнішньополітичного курсу П’ятої республіки проходила в два етапи. 

На першому центром дипломатичної стратегії були спроби об’єднати навколо Франції західноєвропейські держави, що входили до “Спільного ринку”. Це угрупування повинно було зміцнити порушені французькі позиції в Африці та сприяти підвищенню ролі у НАТО. Головним напрямком діяльності Ш. де Голля в цей час було: “... рішучість у використанні Європейського співтовариства в якості компенсації слабкості Франції: ставши лідером та повноважним представником “шістки” Франція зможе отримати провідне місце у вузькому колі західного світу”[21]. 

Натомість, в 1962 р. Франція набула статусу ядерної держави, що викликало у першій половині 60-х рр. ХХ ст. загострення протирічь між США та Францією, а у другій - стався розрив: Франція залишила військові структури НАТО. 

Принцип військової інтеграції збройних сил французький уряд визнавав несумісним із збереженням суверенітету влади у державах-учасницях, змушених передавати іноземцям контроль над основою державного апарату. Єдиним виходом з цього становища де Голль вважав заміну інтеграції союзом незалежних національних держав, військове співробітництво яких складалося б з координації зусиль незалежно від ваги партнерів, але знову США були проти. Протиріччя сягнули критичної межі і тому 21 квітня 1963 р. французький уряд вирішив вивести з-під зверхності НАТО свою атлантичну ескадру, а 27 квітня 1964 р. французькі офіцери були відкликані з штабів ВМС НАТО. В 1965 р. “внесок” Франції у інтегрованій системі НАТО складав лише 2 армійські дивізії та 27 ескадрілій тактичної авіації. 

21 лютого 1966 р. під час прес-конференції Ш. де Голль заявив, що Франція, залишаючись вірною Північноатлантичному союзу та співробітництву із США, буде сприяти перебудові військової організації пакту та забезпечення впідпорядкування французькій владі всіх іноземних військових з’єднань на території Франції. 

Рішучі дії Парижу викликали у “атлантичних столицях” бурю невдоволення. Але реалії другої половини ХХ ст. зробили неможливим автономне існування будь-якої, навіть найрозвинутішої, держави якою Франція тоді аж ніяк не була. 

Голлістська доктрина сформувала мету, головні принципи, методи та засоби зовнішньополітичної стратегії Франції. Вони не втратили своєї актуальності і після залишення де Голлем політичного життя. Ідея національної незалежності пустила глибоке коріння у французькому суспільстві. Послідовники де Голля керувались гаслами “спадкоємності” та “оновлення” голлістської зовнішньої політики. За часів президентства Ж. Помпіду домінувала “спадкоємність”. 

Як і де Голлю, Ж. Помпіду притаманний відвертий прагматизм, але в нього відсутня екзальтована віра в ідею національної величі Франції. В той же час, усі постулати “національної величі” – пріоритет національних інтересів та абсолютизація сили зберігалися у зовнішній політиці. 

Таким чином, “Голлізм” мав кардинальний вплив на розвиток, тому що призвів до піднесення ролі Франції в світі та зміцнення її становища у євроатлантичній спільноті. 

Втілення в життя курсу на зміцнення незалежності і безпеки Франції нерозривно пов’язане із традицією французького політичного балансування та ідеєю міжнародної рівноваги. Пошук міжнародної рівноваги став одним із найголовніших принципів зовнішньої політики П’ятої республіки у 70-80 рр. ХХ століття. Саме цей період характеризувався суперечливістю позиції Франції у зв’язку з послабленням впливу США у Європі та власним прагненням стати посередником у майбутньому діалозі Схід – Захід. Французьке керівництво ставило за мету створення могутньої європейської конфедерації, яка стверджувала самобутність Західної Європи в сучасному світі. 

Ставка на вдосконалення ядерної стратегії поєднувалася з її прагненням дістатати підтримку від західноєвропейського інтеграційного центру при збереженні за Францією лідируючих позицій завдяки військово-стратегічним перевагам, якими вона користувалася в якості єдиного в Західній Європі (за винятком механізмів НАТО) центру прийняття незалежних рішень. Водночас, спостерігалося посилення впливу Франції у вирішенні проблем європейської та глобальної безпеки. 

Сучасні французькі підходи до проблем міжнародної безпеки визначаються історичним досвідом держави та прагненням зберегти можливість прийняття автономних рішень незалежно від союзників та військових структур НАТО. Французькі урядові кола схиляються до теорій, що не визнають перспектив без’ядерної Європи, і виступають за вдосконалення ядерного потенціалу як основи європейської та національної безпеки. Такий підхід свідчить про певне поєднання політики сили та новаторських ідей послідовників Ш. де Голля які знайшли втілення в політиці міжнародної розрядки. Курс французького керівництва на розвиток ядерних сил зумовив те, що французька концепція і практика розрядки поширювалася насамперед на політичну сферу. 

Політичне балансування та пошук відносної рівноваги в багатосторонніх відносинах стали важливими методами реалізації зовнішньої політики П’ятої республіки. Зміст голлістської концепції міжнародного ладу засновувався на пошуку специфічної рівноваги, яка максимально сприяла досягненню Францією національної величі. Голлістська доктрина пов’язувала досягнення світової рівноваги із забезпеченням миру шляхом розвитку багатосторонніх відносин з усіма важливими в політичному і військовому відношенні державами світу. 

Голлізм містив внутрішній системний виклик відносинам біполярності як альтернативи центру сили в західних союзах. Відповідно, значно ускладнилась структура західноєвропейських союзів, а вихід Франції з військових структур НАТО спричинив перегляд підходів країн Західної Європи до євроатлантичної взаємодії та формування поняття європейської опори Північноатлантичного альянсу. 

Минали роки. У Франції змінювалися президенти та уряди. І ось навесні 1995 року в політичних кулуарах Європи та світу знову розпочалися розмови про повернення голлізму на рівень державної політики. Це сталося після перемоги на президентських виборах у Франції керівника неоголлістської партії “Об’єднання на підтримку республіки ”(ОПР) Жака Ширака, який ще 1976 року реорганізував партію “Союз демократів за П’яту Республіку” та вдихнув нове життя в голлізм, який саме в той час перебував у скруті. Останні президентські та парламентські вибори яскраво продемонстрували, що всі головні політичні блоки Франції взяли на озброєння настанови голлізму, адаптувавши його до лівого, правого, і навіть, ультра-правого спрямування. 

На початку травня 2002 р. відпалали пристрасті передвиборчих перегонів у Франції, що отримали назву “Карнавал незгодних”. Президентом П’ятої республіки на другий і останній термін було обрано Жака Ширака. Порівняно з попередніми, зазначені вибори були не такі яскраві, але сповнені надзвичайної внутрішньої напруги, пов’язаної з винятковістю становища господаря Єлисейського палацу. 

Напередодні президентських виборів (доречі як і зараз) спостерігалося наростання протестного потенціалу щодо політики влади. Справжнім політичним одкровенням першого туру тих виборів став вихід до наступного раунду ультра-правого екзотичного радикального націоналіста лідера “Національного Фронта” Жан-Марі Ле-Пена, що, так би мовити, скасував традицію П’ятої республіки за якою у другому турі президентських виборів боротьба відбувається між представниками право-центристського та ліво-центристського напрямків. Ця подія викликала хвилю обурення, як у Франції так і за її межами, у зв’язку з негативним ставленням претендента до загальноєвропейської інтеграції, а також вирішення еміграційних та міжнаціональних проблем. З – поміж п’ятнадцяти претендентів він (“випадкова темна конячка”) був найпослідовнішим у виступах і спромігся обійти тодішнього діючого прем’єр – міністра, лідера соціалістів Ліонеля Жоспена, який назвав цю подію “ударом блискавки”. 

У першому турі президентських виборів, що відбулися 21 квітня 2002 р., за президента Франції Ж.Ширака проголосувало 19,8% виборців, за лідера “Національного фронту” – 18%, тим самим Ж.- М. Ле Пен випередив лідера соціалістів та прем’єр-міністра Франції Л.Жоспена, який отримав 16% виборців. Таке розпорошення голосів виборців, і передусім лівих, спричинило підрив позицій соціалістичної партії. 

Лідер Соціалістичної партії Франції Л.Жоспен у своїй програмі виходив з того, що він начебто отримав перемогу в першому колі виборів і вів кампанію, намагаючись перехопити голоси право-центристських виборців, втрачаючи при цьому свій власний лівий електорат, постійно змінював аргументацію під час своїх передвиборних виступів, що й спричинило програш соціалістичної партії та відносну перемогу Ж.- М. Ле-Пена. Крім того, економічна політика уряду Л.Жоспена, що проводилася ним протягом п'яти років, не змогла досягти істотних результатів і тому він набрав у першому колі виборів 16% голосів виборців, що є найнижчим особистим показником. 

Лідер комуністів набрав лише 3,5% голосів, такого результату у ФПК не було за всю історію її існування [28]. В останній рік в Європі відбулася хвиля антиправих виступів проти скінхедів, що, можливо, організовано лідерами європейських країн, аби уповільнити процес підвищення довіри до крайньо-правих націоналістичних ідей. 

В останні роки ідеї лівих партій втрачають підтримку виборців, що спостерігається й на прикладі Франції, а дедалі більше сил набирають політичні партії консервативного та правоцентристського спрямування, завдяки підтримці жорсткіших законів щодо імміграції. Є певні підстави вважати, що їх електорат буде зростати за рахунок тих виборців, які турбуються питаннями злочинності та зростання безробіття. Ультраправі також будуть мати значну підтримку серед європейських виборців. 

Аналізуючи розвиток політичної системи П’ятої республіки та процес інтеграції до ЄС, помітний успіх Ж.- М. Ле-Пена, не є несподіваним. І цей успіх полягає в тому, що він зміг знайти ту політичну стратегію, яка не була задіяна іншими політиками та досить легко сприймалася французьким населенням. 

Ле-Пен у своїй програмі наголошував на обмеженні французької самобутності як у економічній, так і в соціокультурній сферах. Як заявляв Ж.- М. Ле-Пен: “Франція схоже може припинити своє існування. Ми – нація, що переживає демографічну агресію. Французи, незважаючи на матеріальну допомогу з народжуваності, менше народжують дітей, тому що невпевнені у своєму майбутньому. Ми вдало забезпечуємо старість, але не уявляємо своє майбутнє. І це на фоні арабської та африканської імміграції, що не припиняються. Врешті-решт, вони накриють нас і потоплять”[36]. А це загрожує розвитку французького суспільства та підриває його однорідність. 

Лозунги Ж.- М. Ле-Пена про засилля іммігрантів та “За Францію та Європу – Вітчизну”, тобто за Францію проти Європи, а також за Європу проти США і глобалізації набувають дедалі більшого схвалення серед французів. Виступивши проти глобалізаційних тенденцій розвитку ЄС, він зміг завоювати голоси виборців – дрібних виробників, що традиційно становлять основу європейської економіки, яким дедалі складніше виживати на єдиному ринку в протистоянні з ТНК. Крім того, після введення єдиної євровалюти ціни досить різко підскочили, що відбилося не лише на дрібних виробниках, але й на громадянах Франції, які бачили у франку один з національних символів, у втраті якого вони вбачали поступовий відхід від національної ідентичності. Їм до вподоби, що за програмою “Національного фронту”, яка стала підґрунтям президентської програми Ле-Пена, ЄС повинен припинити “побудову європейської наддержави, що руйнує країни й нації та відкриває Європу для потоку іммігрантів і товарів з країн третього світу”[25]. 

За переконанням лідера “Національного фронту”, тривалий час у Франції відбувалася “конфіскація влади правлячими колами, тобто партійними бюрократами та допоміжною їх системою – профспілками”. В “узурпації влади” винні “технократичні, фінансові, ідеологічні та медіа-лобі”[7]. 

Ле-Пен у своїй програмі звертався до простих символів, які були зрозумілі різним соціальним верствам Франції. Нагадаємо, що основне гасло, під яким він вів виборну кампанію, було “Труд. Батьківщина. Вітчизна”. І тому, соціальна структура електорату лідера “Національного фронту” поєднала більше чоловіків, а ніж жінок, 38% - безробітних, 30% - робітників, 20% - селян і 18% - комерсантів [2]. Якщо раніше за нього голосували лише люди старші 50 років, то 2002 року були представлені всі вікові групи. 

Прибічники Ле-Пена таким чином пояснюють свій вибір: 52% - “він дає відповіді на те, що мене хвилює”; 47% - “він приносить зміни”; 41 % - “він близький до французів”[3]. Електорат Ле-Пена у першу чергу розраховував на зміни в системі особистої безпеки, не лише з точки зору злочинності, але й безпеки в економічному та соціокультурному плані, на що досить мало звертали увагу Ж.Ширак та Л.Жоспен у своїх передвиборних програмах. 

Тим самим нездатність провідних політиків Франції відбити в своїх передвиборних програмах основні побоювання більшості французів й спричинило голосування, що не є відмовою від системи національних цінностей, але – протест проти політики влади. Серед французів, що голосували за Ле-Пена у першому турі виборів, - 12% у принципі підтримують традиційних правих, 13% тяжіють до ультралівих ідей та 7% симпатизує соціалістичним ідеям [4]. 

Не можна не враховувати й того, що радники президента країни Ж.Ширака робили все можливе, щоб у друге коло виборів вийшов не Л.Жоспен, який міг перемогти, а Ж.- М. Ле-Пен, який не мав великих шансів на перемогу у другому турі президентських виборів. Адже в ситуації політичної аморфності виборців Л.Жоспен становив більшу загрозу для Ж.Ширака, а ніж Ле-Пен, через схожість їх програм та апатію французів. Саме Л.Жоспен міг стати майбутнім президентом та у другому турі виборів переконати французів, "яким все одно, за кого голосувати", проголосувати за нього через розкручування, протягом останніх двох років, теми коррупційності президента Франції. Тому якби Ле-Пена не існувало, то Ж.Шираку треба було б його вигадати, щоб перемогти на президентських виборах 2002 р. Побоювання піарівців Ж.Ширака щодо його низького рейтингу справдилися вже у першому турі виборів - всього 19,8% - найнижчий рейтинг президента Франції [33]. 

Другий тур розставив усе по своїх місцях: набравши 82 % голосів виборців Жак Ширак значно випередив опонента. Але ця перемога не повинна нікого вводити в оману – більшість французів, так би мовити, з двох зол обрала найменше. 

Для цього піарменеджерами Ж.Ширака було розроблено “механізм навіювання”, що став стимулом для французів голосувати саме за Ж.- М. Ле-Пена. З листопада 2001 р. на всіх приватних каналах Франції транслювалися передачі, в яких мова йшла про засилля іммігрантів у країні, які нападають на простих громадян Франції, створюючи образ, що іммігранти та злочинність взаємопов’язані між собою. Це стало ще більшим стимулом для французів голосувати за Ле-Пена. Істерія жаху щодо іммігрантської злочинності набула значної інтенсивності – судові працівники, адвокати, профспілкові діячі почали з листопада 2001 р. по всій Франції створювати групи “боротьби з кампанією ненависті”, а теракти у США ще більше поширили цю тенденцію. Саме вихід у другий тур виборів дав змогу Ж.Шираку “впевнено” перемогти. Адже цього разу було задіяно механізм “протиставлення”, а не схожості програм голосування за “найменше зло”. 

22 квітня 2002 р. близько ста тисяч французів провели акції на знак протесту до успіху, якого досяг Ле-Пен у першому турі виборів, а 1 травня 2002 р. – відбулися багатотисячні мітинги на підтримку Ж.Ширака. 

Про свою підтримку Ж.Ширака у другому колі виборів заявили як комуністична так і соціалістична партії. Це було зроблено для того, щоб не допустити до влади Ле-Пена. Основним лозунгом Ж.Ширака у другому колі виборів було “збережемо наші демократичні французькі цінності”[35]. 

Механізм “протиставлення” дав Ж.Шираку змогу об’єднати навколо себе й праві сили, що він не зміг зробити напередодні виборів, і ліві сили, які також не могли дійти консенсусу для створення лівої коаліції та висунення єдиного кандидата на виборах президента. Для об'єднання зусиль проти Ле Пена одразу ж після виборів Ж.Ширак зустрівся з лідерами французьких правих та закликав їх об’єднатися перед націоналістичною небезпекою. 

Вихід у друге коло президентських виборів у Франції представника ультраправих сил Ж.- М. Ле-Пена відображає тенденцію, що спостерігається в останні два роки в Європі, - зневіра у “партії влади” та навернення до ультраправих націоналістичних ідей через непопулярність серед значної частини європейців політики європейської інтеграції, що призводить до нівелювання національних цінностей та державотворчих норм. Таким чином, вибори у Франції стали своєрідним референдумом для європейських держав стосовно подальших планів розвитку Європейського Союзу й показали, що в країні є достатньо підстав для порушення уявної політичної та соціоекономічної стабільності систем країни. Створений раніше механізм, що дозволяв на деякий час “приборкувати” прагнення невдоволених політикою влади французів – штучний конфлікт між правими та лівими політичними партіями – дав тріщину. Французи втомилися від великої кількості обіцянок як з боку правих, так і з боку лівих політиків, які насправді не зробили нічого для покращання чи хоча б досягнення стабільності життя простих французів. 

30 квітня 2002 р. президент Європейської комісії Р.Проді та канцлер ФРН Г.Шредер обговорили французькі вибори, але не дійшли згоди стосовно майбутнього Європи - Р.Проді зазначив, що правильною реакцією на французькі вибори буде “мати не менше Європи, а мати більше Європи”[31], а Г.Шредер, навпаки, виступає за проведення зворотного процесу європейської інтеграції. 

Прогнозуючи, що провідні політики європейських країн будуть намагатися у своїх програмах відображати потреби населення та більш обережно ставитися до прискорення процесу євроінтеграції, щоб отримати якомога більше голосів своїх виборців. Так, Г.Шредер зробив таку заяву: “Як європейці ми повинні бути досить обережними, бо темпи європейської інтеграції настільки швидкі, що громадяни просто нездатні витримати їх”[30]. Ж.Ширак, у свою чергу, також намагається приділяти увагу захисту національних традицій. Франція витрачає доволі великі кошти на сільськогосподарські субсидії та розв’язання проблеми злочинності, незважаючи на досить обмежені рамки бюджету ЄС. Ці пронаціональні кроки, врешті-решт, можуть дати козир національним силам країн, що приведе до переваги при побудові політики щодо євроінтеграції національних, а не суто прагматичних принципів, виходячи з інтересів транснаціональних корпорацій Європи та США. 

Отже, вихід Ле-Пена до другого туру президентських виборів у Франції зумовив новий виток обговорення серед європейських лідерів майбутнього ЄС – розширення чи замкнутість та розвиток у сьогоднішніх межах, намагання зберегти самобутність Європи. 

Підвищення проблемності усередині ЄС може призвести до уповільнення процесу розширення самого Європейського Союзу за рахунок країн Східної Європи та посиленні певної напруги між державами – членами ЄС. 

Уповільнення процесу розширення ЄС не сприяє реалізації стратегічних планів та прагнень США щодо розширення зони вільної торгівлі за рахунок не лише Західної та Центральної Європи, але й Східної. Тому на підтримку Ж.Ширака перед другим туром виборів прямо висловився й американський президент Дж.Буш, для якого навіть гіпотетичний вихід Франції з ЄС означав би як територіальний, так і економічний крах Євросоюзу. 

Завдяки об’єднанню зусиль як правих, так і лівих політичних сил Франції, а також завдяки потужному впливу з-поза меж країни, у другому турі виборів Ж.Ширак набрав аж 82.6% голосів. Хоча Ж.Ширак проводив “масовану атаку” на лідера “Національного фронту”, але у другому колі виборів Ле-Пен отримав ще на п’ятсот тисяч голосів більше, ніж у першому, що ще раз підтверджує популярність ультраправих ідей серед громадян Франції. 

Можна констатувати, що тоді Ж.Ширак як глава держави переобраний президентом з найнижчим рівнем довіри французів за всю історію існування П’ятої республіки. 

Восени 2007 p. виповнюється 90 років від часу початку дипломатичних відносин між Україною та Францією. Упродовж багатьох років вони переживали то розквіт, а то й занепад, але ніколи не зникали остаточно. Український народ з великого повагою ставиться до Франції. Надзвичайний інтерес викликає неординарна постать її керівника. Вона надзвичайно колоритна і дуже суперечлива. 

Жак Ширак народився 29 листопада 1932 року в Парижі, в сім’ї банківського службовця. Закінчив престижний Інститут політичних наук та Національну школу адміністрації. Батько Жака Ширака – Франсуа Ширак хотів бачити його у Політехнічному інституті. Його син захоплювався математикою і медициною. Не відомо, що втратили ці науки, оскільки він не пов’язав з ними свою долю, але точно знаю, що якби майбутній президент не захопився політикою, то світова політика багато б втратила. 

Існують такі поняття, як вершина влади, вершина кар’єри, вершина успіху. Він блискуче досяг усіх трьох цих вершин. Насамперед привів його у політику смак до управлінської діяльності, інтерес до механізму керування державою. Він вступив до Національної школи управління, що відкриває шлях до кар’єри чиновника найвищого рівня. Закінчивши її, влаштувався на роботу в рахункову палату. 

Як і більшість європейських лідерів, Жак Ширак, не тільки досвідчений політик, але й людина, що пройшла велику життєву школу, що володіє широкою ерудицією і різнобічними інтересами. 

У 1956 році, коли Франція вела непопулярну колоніальну війну в Алжирі, Жак Ширак, молодий дипломований політолог, був призваний в армію і виявився на фронті в Північній Африці. Після важкого поранення він повернувся до Парижу переконаним супротивником мілітаризму. Не випадково одним з перших рішень Ширака на посаді президента Франції стало скасування обов’язкової служби в армії і створення в країні професійних збройних сил. 

У 1962—1967 pp. працював у апараті уряду Ж.Помпіду, а з 1967 постійно обирався депутатом Національних Зборів від департаменту Коррез. Самостійною політичною фігурою Ж. Ширак став у 70-х pp., коли зайняв пост прем’єр-міністра при президенті В. Жискар д’Естені, але недовго протримався на цій посаді. 

Означений період характеризується, так би мовити, сковзанням голлізму, під час якого панівна ідеологія Франції розпадається на три напрямки — ортодоксальний, ліберальний та лівий. Прихильники ортодоксального на чолі з колишнім прем’єр-міністром М.Дебре зберігали безумовну відданість ідеям Ш. де Голля, були беззаперечними захисниками національної незалежності та завзятими противниками федерального устрою Західної Європи. 

Натомість ліберали (Ж. Шабан-Дельмас, О.Гішар, Р. Фре та А Пейрсфіт) віддавали перевагу прагматичним настановам перед несхитними голлістськими принципами і проголошували відверті реформістські наміри, проти яких рішуче виступили ліві які незабаром остаточно розірвали з голлізмом. 

Водночас з ідейним розбратом виник “конфлікт поколінь” між історичними голлістами, “баронами” і так званими “молодими хижаками”, беззаперечним лідером яких став Жак Ширак. Він, вихований на ідеях беззаперечної влади, залишаючись прагматиком, водночас перетворив голлізм із владної ідеології на широкий “народний рух”, який спирався на всі верстви населення Франції. 

У цей час новий президент В. Жискар д’Естен намагався за допомогою прем’єр-міністра Ж. Ширака, обраного 14 грудня 1974 p. генеральним секретарем “Союзу демократів за V республіку” (ЮДР), підпорядкувати собі голлістський рух, “жискардизувати” його. 

Але поступово між двома владними велетнями загострювалися суперечності. І навесні 1976 p. лідер ЮДР Жак Ширак відмовився від беззаперечної підтримки політики президента та виступив з власним варіантом виходу із соціально-політичної кризи французького суспільства. Якщо у Єлисейському палаці приймалися рішення на користь прискорення концентрації виробництва й активізації політики соціальних реформ, то у Матіньоні – резиденції прем’єр-міністра – все частіше віддавали перевагу консерваторам та протестам дрібних і середніх виробників. 

Виходячи з того, що реформаторська діяльність президента відштовхує консервативно налаштованих виборців і не приваблює його супротивників, Жак Ширак закликав згорнути соціальні реформи, розпочати “хрестовий похід” проти лівих партій і виступив опонентом компромісу із соціалістами. Він запропонував “стрімкий і рішучий” засіб виходу із напрочуд складної політичної ситуації: призначити дострокові парламентські вибори і цим запобігти приходу до влади союзу лівих сил. 

Таким чином, ще в середині 70-х pp. ХХ ст. Жак Ширак остаточно стає на консервативні позиції та виступає як непохитний противник ліворадикального та соціалістичного рухів. Конфлікт між президентом і прем’єр-міністром призвів до відставки Ж. Ширака 25 серпня 1976 p. 

Незабаром надзвичайно енергійний колишній прем’єр-міністр проголосив гасло перетворення ЮДР на “широкий народний рух” і 5 грудня 1976 p. створив неоголлістську партію Об’єднання на підтримку республіки (ОПР). На настановчому з’їзді Жак Ширак практично одностайно був обраний головою партії. Але він не зупинився на досягнутому. Виставивши 19 січня 1977 p. свою кандидатуру на посаду мера Парижа, Ж. Ширак кинув відкритий виклик голові держави, що підтримував представника незалежних республіканців графа М. д’Орнано. 

Правляча більшість вступила у передвиборчу кампанію, не маючи єдності та згуртованості. Жак Ширак став мером Парижа, але правляча коаліція зазнала поразки у муніципальних виборах національного масштабу. 

Протягом 18 років – з 1977 по 1995 рік – Жак Ширак був мером Парижа. 

В цей час остаточно формуються політичні настанови та пріоритети майбутнього президента. Його гасла зміцнення влади, необхідності порядку та злагоди, заклики до збереження традиційних цінностей були спрямовані до консервативних та націоналістичних кіл французького суспільства, до тих соціальних категорій, що найбільше турбуються про недопущення змін: селян, дрібних і середніх підприємців, осіб похилого віку, торгівельників, ревних католиків. Жак Ширак також прагнув переконати ліберальні кола французького істеблішменту, що панування соцпартії не меньш загрозливе, а ніж комуністичне. 

Разом з тим, використовуючи націоналістичні гасла та обіцянки подолати безробіття і значно поліпшити рівень життя найбільш знедоленого населення, він намагався зміцнити свої позиції в широких верствах робітничої Франції. 

ОПР розпочало “похід у народ”, під час якого в досить стислі терміни було створено 250 профспілкових секцій на підприємствах, центри досліджень, школи підготовки партійних кадрів, могутню технічну систему та досить багаточисельну партійну пресу. Загалом перетворення неоголлістської партії з правлячої на напівопозиційну не могло не позначитися на її організаційних формах і діяльності. Об’єднання на підтримку республіки – найважливіший витвір Жака Ширака – було побудовано за ієрархічним принципом масової партії, що налічувала у своїх лавах сотні тисяч активних членів. Але у певний період розвитку ОПР Ж.Ширак свідомо пішов на обмеження нового членства в партії, аби запобігти перетворенню активістів на своєрідний другий центр прийняття незалежних рішень. 

Втративши найвищі державні посади та домінуючі позиції в електораті неоголлізм відмовився від моделі “партії виборців”. Для повернення до влади, з одного боку, потрібні були як масове членство, так і наявність десятків тисяч активістів, здатних пропагувати в масах партійні гасла і настанови. З іншого боку, партії були потрібні енергійний лідер і могутній партійний апарат, що були б у змозі мобілізувати рух на боротьбу за пост Президента Франції. На довгі роки ним заслужено став Жак Ширак, який одразу ж після настановчого з’їзду ОПР розпочав інтснсивну організаторську роботу. 

Членський склад ОПР порівняно з ЮДР значно помолодшав і фемінізувався. Специфікою ОПР стало те, що впродовж багатьох років відсоткове співвідношення його членів майже не змінювалося, а коливання були несуттєвими. За твердженням “Le Мatine”, це створило Об’єднанню на підтримку республіки “консервативний імідж”[27]. 

Вступ до партії має характер ідеологічного вибору – нових членів приваблюють головні неоголлістські настанови та своєрідні концепції держави і суспільства. Прихильників ОПР об’єднує консерватизм, антикомунізм, ворожість до лівих, прагнення до порядку, прихильність до могутності держави, приватної системи освіти та непохитність морально-правових норм. За своїми поглядами більшість членів ОПР наближаються до ортодоксального голлізму. Будучи консерваторами за поглядами, вони не обмежуються внесками до партійної каси, а проводять активну агітаційно-пропагандистську роботу в масах. 

В середині 70-х pp. минулого століття вся влада була сконцентрована в руках голови партії: він особисто формує значну частину політичної ради ОПР і призначає членів найвищого органу партії – Виконавчої Комісії, що здійснює повсякденне керівництво. Повністю контролюючи партійний апарат, Жак Ширак водночас змушений визнавати досить значну самостійність парламентської групи ОПР, яка досягає значних успіхів. Вони складаються з двох чинників. З одного боку, ОПР утримує свої позиції завдяки багаторічному незмінному лідеру, чудово налагодженій партійній машині, величезному загону активістів та пропаганді. З іншого боку, ОПР допомогли його “місцева укоріненість” та наявність могутньої парламентської групи. 

Але попри це, на початку 80-х pp. розпочинається стрімкий занепад ОПР. З лютого 1981 р. Жак Ширак здобув підтримку надзвичайного з’їзду ОПР, партійного апарату та активістів неоголлістського руху і висунув свою кандидатуру на президентські вибори. Тон його декларацій щодо уряду носив агресивний характер. Згідно з твердженням Жака Ширака, продовження політики В. Жискар д’Естена було б “ризиком без змін”, тоді як програма Ф.Міттерана викликала б “катастрофу”. Натомість лідер ОПР запропонував значно скоротити державні витрати за рахунок зменшення відшкодувань на утримання держапарату та полііішиїи систему оподаткування. Охарактеризувавши роки правління В.Жискар д’Естена як період “плазуючої колективізації”, Ж.Ширак пообіцяв скасувати юридичні, податкові, соціальні, фінансові та бюрократичні перешкоди, що стали на заваді розвитку дрібного та середнього бізнесу [14]. 

Таким чином, Ж. Ширак під час своєї передвиборчої кампанії 1981 p. остаточно відмовився від найголовніших настанов голлізму – про необхідність активного втручання держави у соціально-економічну сферу, державного планування економічної діяльності та розвитку системи “участі”. 
Завдяки відмінно налагодженому партапарату, величезній армії активістів і енергійно проведеній передвиборчій кампанії, під час якої кандидат ОПР відвідав 100 міст та 22 регіони Франції, провів 52 мітинги і 60 засідань, йому вдалося зупинити кризу голлістського руху. 

“Ширак, – відзначав тижневик “L’Express” 18 квітня 1981 p., – потис у 100 разів більше рук та обійняв у 100 разів більше дітей, аніж його супротивники”[15] і ця тенденція була характерною у наступні вибори. 

Набравши 18% голосів, Жак Ширак під час виборчої кампанії завоював голлістський електорат, але для загальної перемоги цього виявилося недостатньо. Голосів виборців не вистачило навіть для виходу у другий тур президентських виборів, але найголовнішим було те, що Жак Ширак все ж таки зміг зупинити занепад “голлізму” та розпочати піднесення неоголлістської ідеї. 

У наступний період правління президента-соціаліста становище ОПР у політичній структурі Франції значно обмежувало можливості для маневру Ж.Ширака. З одного боку, він не міг не критикувати постійно урядову політику, тому що у найгіршому випадку неоголлізм втратив би свою специфічність та оригінальність. З іншого боку, Ж.Ширак не міг піти на відверте протиборство з президентом, аби не підсилити позиції комуністів. 

З березня 1986 p. до травня 1988 p. Ж. Ширак знову діє на посаді прем’єр-міністра Франції. Вона дісталася йому після перемоги правоцент-ристської коаліції на виборах до Національних Зборів. 

У 1988 – 1995 рр. він знову обіймає надзвичайно відповідальну посаду мера Парижа і зміцнює становище міста як світового політичного та культурного центру. 

Вважається, що саме при ньому одна з найневлаштованих і брудних європейських столиць перетворилася в майже ідеальне (оскільки ідеал у принципі недосяжний) чисте і зручне для життя місто. Меру вдалося зняти гостроту традиційно важкої для Парижа “житлової проблеми”. При ньому були побудовані сотні комфортабельних будинків, що органічно вписалися в історичний ландшафт Парижа. 

Жак Ширак дуже прив’язався до цього міста, до всіх його куточків. До старого Парижа, нового Парижу, до Парижа, що розвивається, до Парижа майбутнього, Парижа народного, Парижа інтелігенції... Він говорить, що щораз, знахдячись десь у Парижі, йому здається, що це саме те місце, яке більш за все він любить. 

Коли наприкінці 70-х років Париж був охоплений терористичною хвилею – на вулицях, у метро гриміли вибухи, – мер Ширак, що вважає себе політичним спадкоємцем генерала де Голля, зумів твердою рукою придушити розгул занесеного ззовні насильства. 

Сенсацією в 1992 році, коли увесь світ готувався відзначити 500-річчя відкриття Христофором Колумбом Америки, стало різка відмова Жака Ширака взяти участь у ювілейних торжествах. Він попередив іспанського короля Хуана Карлоса, що не вважає можливим брати участь у святкуванні події, що “породила дивовижний геноцид і загибель більш ніж трьох мільйонів чоловік”[9]. І не змінив цього рішення. 

Саме на посаді мера Парижа Жак Ширак почав боротьбу за Єлисейський палац і 7 травня 1995 року був обраний Президентом Франції. 

І ось навесні 1995 p. завершується “ера Міттерана” і до влади нарешті приходить Жак Ширак. Навіть опоненти нового президента змушені були визнати, що головною перевагою в боротьбі за Єлисейський палац було те, що Ж.Ширак – яскрава й невипадкова постать у політиці. За його плечима була неоціненна спадщина двох поразок на попередніх президентських виборах, які зміцнили його волю та бійцівські якості. 

Найголовнішою запорукою перемоги Жака Ширака стали безмежна енергійність і невтомність. Дуже велику роль зіграв його демократизм – він “йшов у народ” практично без охорони, нікому не відмовляючи у автографі та дружньому рукостисканні. Винятковою родзинкою нового президента стала витончена словесність, а непереможним символом – яблуко. Але це було не яблуко розбрату, а яблуко єднання нації. Радість перемоги з ним розділила його “команда”, що об’єднала політиків, науковців, діячів культури і спорту. Це, насамперед, композитор Мішель Легран, письменники Ів Берже та Поль-Луї Сулітцер і режисер Марсель Карно, співаки Шарль Азнавур та Джонні Холлідей, кінозірки Анні Жирардо, Клаудіа Кардінале та Жан Маре. 

До складу “команди Ширака” по праву з гордістю можуть себе зарахувати Луїс Фернандес та “Парі Сен-Жермен”, Ален Прост та Т’єрі Рей, Марі Пірс та Анрі Леконт і ще багато яскравих особистостей світу спорту. До речі, більшість з них приєднались до президентського табору ще задовго до того, як він нарешті став господарем Єлисейського палацу, і багато років поділяли з лідером неоголлістів його перемоги та поразки, надбання і втрати. 

Найнадійнішу підтримку Жак Ширак завжди отримував і отримує від своєї сім’ї. Заручившись підтримкою сім’ї та “команди”, Ж.Ширак розпочав діяльність, спрямовану на більшу демократизацію та запобігання, так би мовити, монархічному сковзанню президентської влади. 

Жак Ширак любить літературну роботу і звичайно не довіряє її своєму апарату – сам любить “водити пером по паперу”. Пише повільно, ретельно шліфуючи склад. 

Президент Франції – жагучий колекціонер, з юного віку захоплений східним мистецтвом. Його будинок являє собою дійсний музей, у якому зібрані картини, статуетки, маски з Африки, Океанії та Південно-Східній Азії. Дружина Жака Ширака Бернадетт жартома називає колекцію чоловіка «крамницею лахмітника», але сам він іменує її “мій потайний садочок”. Утім, не такий уж таємний. Президент запропонував Лувру відкрити спеціальну залу мистецтва Сходу і допоміг її організувати. 

Дружина президента Бернадетт, у дівоцтві Шодрон де Курсель, належить до стародавнього аристократичного роду. Одружилися вони 1956 року, коли Ширакові йшов 24-й рік. 

Родина багато важить у житті президента. Бернадетт, очікуючи повернення чоловіка з Єлисейського палацу, завжди сама прикрашає стіл білими трояндами, вибирає меню, стежить, щоб до столу не забули подати холодне пиво, якому Ширак – у це важко повірити – віддає перевагу славетним французьким винам. 

У подружжя дві дочки – Лоранс і Клод та онук – Мартен, з яким дідусь-президент намагається проводити усі вихідні та відпустку. 

Молодша дочка Клод більше десяти років працює в апараті батька, відповідаючи за коло спілкування президента і його дозвілля. Однак останнім часом Клод потрапила під вогонь критики опонентів президента, серйозно ускладнивши положення батька. 

Одразу ж після обрання Ж. Ширак проголосив, що мав намір бути президентом усіх французів: “Я повністю усвідомлюю масштаби відповідальності, яка лягла на мої плечі”[34]. 

П’ятий президент П’ятої Республіки Франції був обраний 7 травня 1995 p. і прийшов до влади на гребені хвилі соціального невдоволення попереднім державним курсом. Європа, вперше побачивши Жака Ширака в ролі президента Франції на святкуванні п’ятдесятиріччя перемоги над фашизмом, передбачала зміни, і вони не примусили себе довго чекати. 

Голова держави видав розпорядження про розпуск урядового авіапідрозділу, що займався обслуговуванням керівника держави та найвищих урядовців. Були прийняті рішення про дотримання урядовим транспортом усіх загальнодержавних правил руху та деякі інші. 

Початок президентства Ширака проходив під знаком серйозних труднощів у середині країни. У жовтні 1995 р. стався соціальний вибух. Застрільниками виступили студенти, які вимагали збільшення кредитів на освіту й гарантії зайнятості після закінчення навчання. 12 грудня 1995 р. відбулася потужна демонстрація в Тулузі, у якій взяли участь 100-120 тис. чоловік. Головним завданням Ж. Ширака стало вирішення соціальних конфліктів. Уряд приступив до здійснення реформ усієї системи соціального страхування, які передбачали збільшення прямих і непрямих податків, обов’язкові виплати до фондів соціального страхування. На спробу уряду відібрати існуючі з часів де Голля соціальні гарантії французи відповіли масовими страйками. Однією з найгостріших соціально-економічних проблем країни залишається безробіття. Чисельність офіційно зареєстрованих безробітних збільшувалася але останнім часом стабілізувалась. 

У 90-ті роки XX ст. Париж посилив свою зовнішньополітичну активність з країнами Східної Європи. 24 січня 1992 р. Франція визнала незалежність України й встановила з нею дипломатичні відносини. Президент країни послідовно виступає за зміцнення Європейського Союзу. Франція активно бере участь у зустрічах “великої вісімки”, хоча, як і раніше, виступає проти підсилення ролі США в європейських справах, за більшу самостійність європейських країн в НАТО. 

Франція – одна з найбільших ядерних держав, активний поборник “доктрини стримування”. Світове товариство було обурене рішенням французького керівництва продовжити ядерні випробування на атолі Муруроа в Тихому океані. Тільки після проведення серії випробувань у вересні-жовтні 1995 р. французький уряд у січні 1996 р. оголосив про закриття ядерного полігону. 

22 лютого 1996 р. Ж.Ширак під час свого телевізійного виступу проголосив початок військової реформи. Відтоді французька професійна армія складається з добровольців і волонтерів, а обов’язковий призов анулюється. Отже, логічно скасовується загальний військовий обов’язок. Він замінюється добровільною службою в армії і так званими “громадянськими зустрічами”. 

До добровільної армії приймаються бажаючі як чоловічої, так і жіночої статі, їх служба триває до 18 місяців і здійснюється у галузях безпеки, соціальної єдності та міжнародного співробітництва. Учасникам “громадської зустрічі” роз’яснюється сутність і засади добровільної служби. “Зустрічі” тривають не більше тижня, а в деяких – місяця. Мета їх полягає, насамперед, у ґрунтовному роз’ясненні молодому поколінню основ та засад демократії, прав людини і громадянина, підвалин та механізмів функціонування французьких державних інститутів і системи оборони Франції в контексті загальноєвропейської та світової безпеки [29]. 

Водночас ядерне стримування і надалі залишатиметься основою системи французької безпеки. Під час подій навколо ядерного питання відбулося надзвичайне загострення суспільно-політичного внутрішнього життя Франції. У цей надзвичайно скрутний час Жак Ширак виявив себе як рішучий державний діяч, непохитний у своїх рішеннях і нещадний до опонентів. 

Велику увагу в своїй діяльності він приділяє роботі з молоддю, в якій бачить майбутнє цивілізації. Молоді люди сьогодні дуже активні, динамічні, їх погляд спрямований у майбутнє. 

Але є різні молоді люди. Є такі, котрі бажають особистого самовираження в різних сферах професійної діяльності. Їм Президент Франції може сказати: “навчайтеся, намагайтеся домогтися повного розквіту усіх своїх сил. Не забувайте, що можливості для росту є завжди. Ніколи не дозволяйте собі почивати на лаврах. Світ сьогодні рухається вперед такими швидкими темпами, що погнатися за ним можна тільки при безперестанному навчанні і самовдосконаленні”[18]. 

А є інші – одержимі ідеєю служіння своїй країні, своїм співгромадянам. Служити, звичайно, можна по-різному, у тому числі будучи політиком. А, насамперед, їм, тим, хто хоче вступити на цей шлях, дуже цікавий, але надзвичайно тернистий, він каже: “насамперед треба пам’ятати про благо своєї Батьківщини”[32]. Але не дивлячись на цю турботу у Франції найвищий рівень безробіття серед молоді країн - членів ЄС. За останні роки більш ніж 2 млн. молодих французів втратили роботу. 

Водночас відбувається значна міграція молоді, переважно за океан та в країни Євросоюзу, поглибивши демографічну кризу, яку уряд, аби підтримати стабільну демографічну ситуацію в країні, прагне компенсувати за рахунок марокканців та алжирців які не сприймаючи французьку культуру та менталітет, є найдешевшою робочою силою. Ця демографічна стратегія влади викликає невдоволення з боку корінних французів, рівень безробіття серед яких з кожним роком зростає. Саме Ж.Ширак у 1979 р. пролобіював закон про возз’єднання родин, після чого потік біженців збільшився у декілька разів. 

Крім того, слід враховувати, що країну залишило ряд ТНК, переважно не через високі податки, а через введення 35-годинного робочого тижня, що невигідно не лише дрібним фірмам, але й великим виробникам, особливо за часів загального економічного спаду. Французька держава не дорахувалася податків на суму 38 млн. євро через те, що більшість фірм переводять свої головні офіси до Лондона, де все ж податки нижчі, не введено 35-годинний робочий тиждень та зберігається своя національна валюта, що робить ці компанії менш залежними від економіки ЄС, де спостерігається деякий спад [26]. Як це не дивно, але єдиною проблемою, що стала приводом для дебатів між діючим президентом країни та прем’єр-міністром, виявився 35-годинний робочий тиждень, тому що Ж.Ширак виступав за його поступове скасування, а Л.Жоспен – за збереження. Дану тенденцію посилюють вимоги ЄС, що торкаються лібералізації французьких ринків, зменшення монополій та скорочення соціальних витрат, стирання національних кордонів. 

До цього додається поступова втрата національною державою свого головного змісту. Дехто болісно сприйняв зникнення національної валюти. Та й багатьма європейцями це сприймається як втрата національної ідентичності. Більшість простих французів відчуває себе переможеними. Адже ще за часів Шарля де Голля було проголошено, що Франція стане країною, яка винайде європейську модель процвітання й буде провідною в усьому світі. А на сьогодні Франція, щоб вижити, повинна корегувати свій курс із європейською інтеграцією й ТНК. 

Економічний, національний та демографічний занепад Франції призвів до того, що рейтинги президента Франції Ж.Ширака та прем’єр-міністра країни Л.Жоспена на минулих виборах були найнижчими за всі роки існування П'ятої республіки. Як наслідок на президентських виборах 2002 р. з’являється так зване “протестне голосування” – не “за” кандидата у президенти, а “проти” політики Ж.Ширака та Л.Жоспена. 

Починаючи з 1974 р. до другого туру президентських виборів у Франції незмінно виходили два кандидати - від правих та лівих, конфлікт між правими та лівими політичними партіями був тим механізмом, з допомогою якого створювалася уявна стабільність французького політичного життя. За даними деяких соціологічних фірм Франції, близько 60% французів у першому колі виборів збиралися проголосувати за дрібні ліві та праві партії, що вже говорило не на користь передвиборних програм Ж.Ширака та Л.Жоспена. 

Слід також враховувати, що досить довге співіснування у П’ятій республіці правого президента та лівого прем’єр-міністра (чи навпаки) призвело до стирання кордонів між цими двома основними політичними силами Франції та відбилося на перебігу подій під час передвиборної кампанії 2002 р.

Намагаючись набрати якомога більше голосів, Ж.Ширак та Л.Жоспен дедалі більше орієнтувалися на центр, зводячи нанівець різницю між власними передвиборними програмами. Незалежно від того, хто одержав би перемогу, Ширак чи Жоспен, Франції пропонувалося здійснити зовсім однакові кроки - подальша інтеграція до Європи, поступове дробіння та часткова приватизація держмонополій, зниження податків тощо. Вони мало торкалися у своїх передвиборних програмах внутрішньоекономічних проблем та говорячи про безпеку, акцентували увагу на питаннях міжнародного тероризму й майже не зачіпали тему імміграції, яка сьогодні хвилює і турбує багатьох простих французів. 

Але ці настанови мають істотну вагу в основному для французького “вищого класу” – великих підприємців та впливових держчиновників, які, у більшості випадків апелюють не французькими, а глобальними категоріями. 

Як через однаковість програмних заяв Ширака і Жоспена, так і через їх невідповідність потребам простих французів серед виборців спостерігалася втрата політичної ідентифікації на основі правих чи лівих політичних ідей, а більшість взагалі перестала цікавитися політикою. Так, за даними соціологічної служби Харріса, 59% громадян П’ятої республіки були “мало зацікавлені” чи “взагалі не зацікавлені” виборними перегонами, і тому, 69% французів не бачать різниці між програмами Ж.Ширака та Л. Жоспена[19]. Та й вони вели свою кампанію досить інертно, виходячи з припущення про неминучість їх виходу до другого туру. В підсумку – досить низька явка виборців у першому турі виборів - 62% на противагу звичним 70-75 % за останні 10 років [16]. 

Антураж президентських виборів дав змогу більш дрібним партіям заявити про себе та завоювати голоси виборців. Саме велика кількість кандидатів у президенти - 16 осіб стала визначною рисою президентських виборів 2002 р., кожен француз міг знайти ту політичну силу, яка найкраще відповідала б його ідентичності, і таким чином, проголосувати проти дій влади у країні. 

Найголовнішим напрямком зовнішньої політики Франції є будівництво “загальноєвропейського дому”, у якому всі народи і держави почувалися б рівними та вільними. Цим зумовлюється турбота президента Франції про сприяння регіональним та міжнародним інтеграційним процесам і разом з тим всеохоплююче збереження національної незалежності і суверенітету. Саме завдяки Жаку Шираку нині відбувається переорієнтація зовнішньополітичних та економічних пріоритетів Франції з африканського континенту на держави Центрально-Східної Європи. Провідне місце в новому контексті займає Україна. Це яскраво підтвердив візит керівника Французької Республіки в Україну. 

24 вересня 1998 p. відбувся перший державний візит президента Франції Жака Ширака в Україну. Він мав переговори з президентом України, зустрічі з Головою Верховної Ради України, прем’єр-міністром. Президент Франції виступив перед студентами і викладачами Національного університету ім. Т.Шевченка. У рамках візиту було підписано міжурядові угоди про співпрацю в галузі мирного використання атомної енергії та енергетики, в галузі взаємодії правоохоронних органів та міжвідомчу угоду про співпрацю з питань ядерної безпеки. 

Загалом візит став певним підсумком поступального розвитку двосторонніх взаємин і засвідчив активізацію діалогу. Обидві сторони зафіксували намір вивести українсько-французькі взаємини на рівень сталого дієвого партнерства. Це знайшло підтвердження у домовленості лідерів обох держав про переведення їх діалогу на регулярну основу у формі політичних консультацій на найвищому рівні. 

За час, що минув після візиту, Жак Ширак справами засвідчив своє прихильне ставлення до процесів всебічної розбудови суспільно-політичного і економічного життя України. Він виявив прагнення поглиблювати відносини з Україною та співпрацю у розв’язанні міжнародних проблем 

Отже, сходження на Олімп світового визнання президента Франції триває. Ж.Ширак сьогодні намагається побудувати свою діяльність на обіцянках про зниження податків, послаблення державного регулювання, утвердження засад вільного ринку. Але, як показали президентські та парламентські вибори, багато хто з французів очікують від нього зовсім іншого. Чи вдасться йому знову використати механізм “протиставлення” питання лишається відкритим, тому що якщо Ж.-М. Ле-Пену вдасться побудувати коаліцію з помірними центристами та знівелювати власні ультраправі висловлювання - його партія має шанс досягти вирішальних результатів в державі. 

Таким чином, голлізм після де Голля ніколи не зникав з політичного небосхилу Фраїнції, а поступово, з роками ставав, так би мовити, більш поміркованим, вже не йшов на відвертий розрив із своїми стратегічними союзниками, але цілеспрямовано добивався реалізації своїх прагнень іншими засобами. 

Як бачимо, голлізм допоміг прорватися через бар’єри стагнації, спрямувати енергію населення Франції на службу економічному розвиткові. При такому підході він розглядається як невід’ємна складова сучасних політичних процесів, виступає як явище, що несе і позитивний, і негативний потенціал. Таким чином, можна констатувати, що ідеї європейського націоналізму дедалі більше набувають популярності на відміну від ідей інтеграції. 

Сучасний голлізм вже не підтримує безоглядно національно-визвольні рухи, а розглядає їх лише в контексті зміцнення регіональної та світової політичної стабільності. А для країн, що розбудовують власну державність і суверенітет, голлізм є взірцем концепції періоду переходу від залежного стану до національного піднесення, зрозуміло, з урахуванням специфічних національних, об'єктивних та суб’єктивних факторів, і насамперед менталітету. 

Все це великою мірою стосується України. Саме голлізм міг би стати для нас прикладом у вдосконаленні державної стратегії, в якій панує пріоритет національного фактора як головного рушійно моменту суспільного розвитку. Скажім для України актуальною є орієнтація на компенсацію фінансово-економічної слабкості за рахунок активізації зовнішньої політики шляхом маневрування на міжнародній арені та максимального використання політичних, моральних та інших резервів, які в змозі дати державі вплив більший від того, на який вона могла би розраховувати завдяки своїм наявним матеріальним ресурсам. В цьому сенсі голлізм є певним взірцем концепції переходу від залежного стану до національного піднесення. Але в голлізмі є багато моментів, які не відповідають прагненням України. 

Водночас для голлізму та зовнішньополітичного курсу України характерною є спільна мета – забезпечення миру шляхом розвитку багатосторонніх взаємовідносин з усіма державами світу. Вона відповідає сучасному гаслу - настанові неоголлістів – “Бути всюди!”. Слід наприкінці зазначити, що голлізм розквітає в сучасній Франції, незважаючи на неодноразові заяви його прихильників на зразок: “Ми не голлісти, а шираківці”. Хоч і в іншій, видозміненій формі голлізм продовжує свій поступ. 

В сучасних умовах він існує як націоналізм “відкритого типу”, який визнає національне самовизначення інших народів. Національні цінності не посідають виняткового місця в загальній їх системі. Визнається невіддільність свободи особи і свободи нації. Політичними ідеалами такого націоналізму виступають засади ліберальної демократії. Його можна визначити як демократичний націоналізм. Нині такий націоналізм є органічною рисою антитоталітарних рухів, що має глибинні демократичні витоки, здатність відігравати конструктивну роль у житті нації, реалізації її ідеалів. 

Водночас він має єдину мету та рiзнi напрямки впливу на формування мiжнародного середовища – сприяє змiцненню ролi Францiї в Європi та Європи в свiтi. Наступним фактором є регiональна iнтеграцiя, що виступає найголовнiшим чинником мiжнародної полiтики держави. Саме завдяки їх взаємодiї вiдбуваються створення та корекція системи глобальної безпеки, в якiй Францiя вiдiграє специфічну провiдну роль відповідно до особливостей державного статусу та засобів зовнішньополітичного впливу на процеси глобального розвитку, цінностями якої залишаються вільний ринок, свобода та демократія. Але французький політичний процес показав, що як серед лівих, так і серед правих немає майбутнього очевидного вождя, який зможе очолити боротьбу за лідерство у П’ятій республіці. Лише ультраправі ідеї набирають обертів через їх реальні, що відповідають часу, гасла. Крім того, сама П’ята республіка потребує істотного реформування системи державного управління. 

Література 

Alexandre Ph. Le duel de Gaulle – Pompidou. – P.: Collin, 1970. – p. 178. 
L`Annйe politique, йconomique et diplomatique en France”. – P.: RUF, 2002. – p. 103. 
Annuaire statistique de France. – Paris, 2002. – p. 211. 
APHG et SIRPA. Еlйments de gйostrategie et dйfense la France, Paris: La Documentations franзais, 2002. – р. 317. 
Aron R. La force franзaise de dissuasion et l`alliance atlantique // Dйfense nationale. – 1977, jan. – p. 37. 
Aron R. Paix et guerre entre nations. – P.: Galman – Levy, 1962. – p. 72. 
“Articles et Documents”.: La documentation Franзaise. Р. – 2002. – p. 372. 
Beaufre A. Stratйgie pour demain. – P.: Plon, 1972. – p. 64. 
Bozo F. La France et l’Alliance: les limites du rapprochement // Politique etrangere.- N4.- 1995. - p. 147. 
Cerny Ph. The politics of grandeurs. Ideological aspects of de Gaulle’s policy. Cambridge univ. press. – 1980. – XI. – p. 112. 
Chiraс J. Au sujet des armes nuclйaires tactiques franзaises // Dйfense nationale. - 1975, mai. - p. 14. 
Chirac J. Oui a l’Europe. – P.: Collin, 1984. – p. 48. 
Dreyfus f. De Gaulle et la gaullisme. – P.: PUF, 1982. – p. 61. 
Dreyfus f. De Gaulle et la gaullisme. – P.: PUF, 1982. – p. 87. 
“L’Express”. - 1981, avril. - № 8. – р. 27. 
“L’Express”. - 2002, avril. - № 8. – р. 17. 
Ferniot J. De Gaulle et le 13 vfi. – P.: Dalloz, 1965. – p. 97. 
“Le Figaro”. - 2001, jule. - № 12. – р. 7. 
“Le Figaro”. – 2002, mars. - № 5. – р. 2. 
Gallois P. L’Adieux aux armes. – P.: Michel, 1976. – p. 134. 
De Gaulle Ch. Discourse et messages: V.IV. - P.: Plon, 1970. – р. 174. 
De Gaulle Ch. Mйmoires du guerre. Le Salut, 1944 – 1946. – P.: Plon, 1959. – p. 492. 
Giscard D’ Estaing V. Dйmocratie franзaise. - P.: Fayard, 1976. - p. 56. 
Grosser A. La politique extйrieure de V-e Rйpublique. – P.: Seuil, 1965. – p.119. 
“Lа Liberatione”. - 2002, mai. - № 7. – р. 4. 
“Lа Liberatione”. - 2002, mai. - № 8. – р. 42. 
“Le Мatine”. - 1988, avril. - № 8. – р. 42. 
“Le Мatine”. - 2002, avril. - № 8. – р. 27. 
“Le Мonde diplomatique”. - 1981, mars. - № 7. – р. 4. 
“Le Мonde diplomatique”. - 2002, jule. - № 12. – р. 7. 
“Le Мonde diplomatique”. - 2002, june. - № 10. – р. 14. 
“Le Мonde”. - 2002, mai. - № 7. – р. 17. 
“Le Мonde”. - 2002, mai. - № 7. – р. 7. 
“Le Point”. - 1995, mai. - № 10. – р. 2. 
“Le Point”. - 2002, mai. - № 10. – р. 2. 
“Le Point”. - 2002, mai. - № 11. – р. 12. 
Sallantin X. Douze dialogues sur la dйfense. – P.: FREDN, 1978. – p. 116. 
Sanguinetti H. La France et l`arme atomique. – P.: Juillard, 1964. – p. 76.
Підписатися:

Social comments Cackle

загрузка...