Криза: що робити простому народу?

Політичну кризу в Україні ніхто не відміняв. Навіть не намагався скасувати. І намагатися, на жаль, ніхто не буде, пише журналіст студії 1+1 Ярослава Калюжна.

За даними соціологічних досліджень, які проводяться, чи не щодня і з будь-якому приводу, рейтинг у Президента зараз зовсім маленький. Складається враження, що ці роки усі посилено працювали на зниження цього самого рейтингу. І треба сказати, досягли в цій непростій справі неймовірних успіхів.

Прем’єр йде поруч. З самого майдану. Пліч-о-пліч. І жодні скандали (наприклад, хто на якому літаку з України летить) цьому руху не заважають. Ось начебто і не друзі, і не вороги, але в одній запряжці. Прем’єрський рейтинг також не найкращий. Цікаво все-таки, хто ж ці відсотки, яких ніякі сили не можуть знищити. І так їх і сяк, а вони все одно довіряють. Молодці! Ось говорю про довірливість, а сама також серед цих відсотків. І нічим з мене цю довіру витравити неможливо. Як в анекдоті: тенденція.

Працюючи на зниження свого іміджу, всі якось забули про справи насущні. Очманіла від газу, вірніше його відсутності-присутності, влада втратила пам’ять. З пам’яттю у влади і раніше були проблеми. Дівоча і у нашого уряду (незалежно від того які політичні сили в ньому представлені). А оскільки термін роботи уряду обчислюється місяцями, то перестати бути дівочій пам’яті просто бракує часу.

Дивно, але всіх, хто керує голодно — холодною країною, влаштовує криза. Коли не було кризи економічної, була парламентська, а політична криза у нас взагалі не закінчується. Мабуть для тренування, щоб народ не розслаблявся. А може, для того, щоб виробити звичку, як у собаки Павлова. Крім того, не треба пояснювати людям, де їх зарплати і за що їх звільняють. Відповідь «аксіомна», тобто не потребує відповіді — криза. І не тільки в нас, а в цілому світі. Так. Це багато що пояснює.

Але народ все одно хоче знати і розуміти, що за криза, звідки і головне, коли вона закінчиться. А найважливіше, чим вона закінчиться для «маленьких» людей. Але відповідей від своїх правителів країна не чекає. Звикла ця сама країна ставити запитання і самостійно на них відповідати. А питати лише собі на шкоду. Мало чим відповідять. Собі дорожче вийде. «Коли пани чубляться, у мужика чоло тріщить».

Політологи впевнені — ситуація давно перестала бути прозорою, якщо колись такою була. І Президент, і прем’єр погоджуються (як гарно звучить це слово) в тому, що всім зрозуміло, що нічого не зрозуміло. Чим гірше — тим краще. Усі — від маленьких людей до великих — сподіваються на диво. А дива може і не бути. Воно, диво, також втомлюється і ображається, коли його використовують як розмінну монету.

Депутати-регіонали вичікують. Їх лідер погрожує помаранчевим судом Божим і наполягає на імпічменті Президенту. Але теж обережно, аж надто великий багаж вражень. Як би і тут не помилитися. Коли вода каламутна, треба почекати, щоб каламуть осіла. Але тільки не в Україні. Тут може і не осісти. Регіони це розуміють, і тому не знають, чекати чи не чекати. Майже як у Шекспіра. Може, тому обіцяне питання про імпічмент Президенту так до парламенту і не дійшло. Загубилося десь. Мабуть у тіньовому кабінеті міністрів (так регіонали називають свої зібрання) теж є розбіжності. Як же не згадати приказку про те, що хочеться спіймати рибку, але хвостика при цьому бажано не намочити.

Вся політична верхівка на низькому старті. Всі хочуть фінішувати першими і з великим відривом. Але це не іподром, ні. Це тараканячі біги.

А що народ? Ще в радянські часи було таке гасло про те, що сім’я — це комірка суспільства. Я бачила таку комірку. Живе собі в селі сім’я. Діти виросли і поїхали, а батьки залишилися. І ні в чому від держави не залежать: газового опалення немає, топлять пічку. Хліб печуть, добре, що борошна накупили. А взагалі ведуть натуральне господарство: птицю годують, влітку овочі на городі вирощують. Приторговують цими овочами і якось так планують, що і взимку є, що на ринок вивезти. Кажуть, що кризи не відчувають ні політичної, ні економічної. Коли не зв’язуються з державою, частиною якої вони є, то все нормально.

А ось коли вирішили приватизувати свою ділянку, відчули цілковиту кризу: і економічну (все платять і платять за різні папірці з приватизації) та політичну (ось вже рік як бігають по інстанціях, а приватизувати як не могли, так і не можуть). Чи це не політична, а бюрократична криза?). Ось ця комірка, а в множині — народ — і не лізе нікуди, а своїми силами намагається вижити, тому що розуміє, що не до нього зараз.

Так було завжди. «Не до тебе, відступись, тут справи вирішуються, а ти під ногами плутаєшся зі своєю простягнутою рукою. Стільки всього потрібно встигнути. Справ державної важливості по горло». А може це й на краще? Адже коли ніхто не заважає, Україна сама стає на ноги.

Джерело:
korrespondent.net