Радянські правителі вміли успішно перемагати здоровий глузд. Зрештою так само успішно вони перемогли себе. Тоді, наприкінці шістдесятих ХХ століття мені це здавалося дивним, алогічним: чому ідеологічний апарат СРСР разом із КДБ — збройним загоном партії — перетворюють день пам'яті жертв фашизму в Бабиному Яру на день страху? Нового страху, з нацизмом ніяк не пов'язаного. З лякаючими обличчями чекістських амбалів, з міліцейськими «бобиками» в сирецьких підворіттях. З жорсткою забороною вимовляти вголос богоненависні слова «єврей», «циган», «український патріот». Наприкінці вересня кожного року в Бабин Яр приходила совість Києва. Дуже підозріла совість: Віктор Некрасов, Іван Дзюба...

Сьогодні Бабин Яр — символ нової України. І її дуже специфічної демократії. Не обмеженої ні законом, ні здоровим глуздом, ні совістю. Дрібні олігархи і настільки ж дрібні авантюристи дають інтерв'ю, малюють плани... а музею все немає. Немає місця, де живе історія про ту страшну епоху, ті страшні дні вересня 1941 року, де зацікавлений у знанні минулого український громадянин може отримати це чесне, об'єктивне знання. Страшне і дуже-дуже гірке. Не дивно, у радянських людей не було історії. Її заміняла динамічно переписувана «Історія КПРС», яка змінювалася залежно від ідеологічної кон'юнктури в країні.

Музею немає, це погано. Але — є історики, професіонали, що чесно і постійно вивчають скорботні дні масових розстрілів і газових душогубок осені 1941-го. 24 і 25 жовтня ці професіонали зустрічалися в інституті політичних і етнонаціональних досліджень у Києві. Була конференція. Наукова, справжня, без супроводжуючих цю скорботну тему «риб-причеп». Говорили правду. Всю правду про ті осінні дні минулого, що стрімко віддаляється. Отруйного минулого, яке й сьогодні проростає отруєними грибами підозрілості, нерозуміння, брехні і дуже зручних для власного ситного обгодовування міфів. Говорили історики. Українці, французи, голландці, американці, ізраїльтяни, німці. У звичайному академічному залі відбулася звичайна академічна дискусія. Без політики, без моралізаторства. Вимовляли страшні слова, зачитували страшні документи, ставили страшні питання.

Безпорадна людська цивілізація. Така тендітна, схильна до самогубства, жорстока і кровожерлива. Це ми, діти 21 століття, що ніяк не бажають засвоювати уроки минулого. Онуки і правнуки солдатів, які перемогли нацизм, з книгою Гітлера на столі — це ми. Онуки і правнуки сталінських арештантів, які міркують з телеекрану про генія Сталіна — і це ми. Етнічний єврей, що став мільярдером, що підгодовує грантами антисемітичних радикалів — це теж ми. І, водночас, тиха подія 24 і 25 жовтня, виразна і відверта дискусія істориків, які зібралися завдяки ініціативі посольства Французької Республіки в Україні. Особисто для мене — дуже яскрава подія. Дозволяє мати надію.

Семен Глузман, LB.ua