• Зворотний бік перемоги

  • Вівторок, 12 травня 2009 року

Про Велику Вітчизняну війну 1941—1945 рр. написано гори літератури. Про цей період збереглася незліченна кількість документів, спогадів, кіно- і фотосвідоцтв. Але навіть зараз, через 60 з гаком років, багато подій того страшного часу не отримали належного освітлення. Тепер уже ні для кого не секрет, що разом з блискучими перемогами радянської зброї історія війни СРСР з нацистською Німеччиною має немало ганебних сторінок. Віддаючи належне солдатському подвигу, пам'ятаючи про мільйони загиблих від рук фашистів, не можна не сказати і про злочини сталінської влади.

Необмежене насильство було опорою комуністичного режиму, і навіть загроза поразки у війні не змінила порядку речей, що створився.

На територіях, які поки що не були зайняті німцями, органами НКВД як і раніше здійснювалися масові арешти. За підрахунками керівника науково-редакційної групи «Реабілітовані історією» Д.В. Омельчука, починаючи з 22 червня 1941 р. лише в Севастополі до кінця місяця було заарештовано 22 людини, в липні — 34, а до кінця року — ще не менше 60.

Як і в довоєнний період, жертвами радянської репресивної машини ставали представники різних верств населення: інтелігенція, селяни, робітники, службовці.

Приводом для арешту при цьому, як правило, було звинувачення в антирадянській агітації. Принаймні, саме таке формулювання найчастіше зустрічається в постановах Особливої наради у справах засуджених кримчан. Як доказ безперечної провини заарештованих чекісти розглядали будь-які критичні вислови — від незадоволеності важким становищем до нагнітання пораженських настроїв трудящих.

Так, мешканка с. Зуя Агафія Лопатіна 5 серпня 1941 р. військовим трибуналом військ НКВД Криму була засуджена до розстрілу за те, що незадовго до початку війни позитивно відзивалася про життя в дореволюційній Росії, а 10 липня 1941 р. висловила надію на швидке падіння більшовизму.

Не менш сувора доля чекала на буфетника  командного пункту Чорноморського флоту Ірину Морозову. Оцінюючи темпи просування німецьких військ у глиб країни, жінка висловила побоювання, що так вони скоро дійдуть і до Криму. За цей необачний вислів нещасну заарештували і також засудили до розстрілу.

Страшна жорстокість панувала на фронті. В умовах безперервного відступу частин Червоної армії дезертирство і добровільний перехід на сторону вермахту набули неймовірного розмаху. Щоб зупинити втечу, радянське командування формувало спеціальні загони, що розстрілювали людей, які намагалися відступати.

16 серпня 1941 р. за підписом Сталіна був виданий наказ наркома оборони № 270, згідно з яким, всі запідозрені в намірі здатися в полон підлягали розстрілу, їхні сім'ї позбавлялися «державної допомоги і підтримки», заарештовувалися і вирушали в концентраційні табори. 28 вересня 1941 р. командувач Ленінградським фронтом Г.К. Жуков в шифрограмі № 4976 наказував своїм підлеглим «роз'яснити всьому особовому складу, що всі сім'ї тих, хто здався ворогові, будуть розстріляні і після повернення з полону вони також будуть всі розстріляні».

У жовтні 1941 р. заступник начальника управління особливими відділами НКВД СРСР С.Р. Мільштейн доклав Л.П. Берії, що за період із початку війни по жовтень 1941 р. оперативними заслонами особливих відділів і загороджувальними загонами було затримано 657 354 військовослужбовці, що відстали від своїх частин або дезертирували з фронту.

З них 10 201 чоловік було розстріляно за постановами особливих відділів і вироками військових трибуналів; 3 321 — розстріляні перед строєм.

Стрімке просування гітлерівців влітку 1941 р. змусило радянське керівництво вдатися до практики масових депортацій. У директиві Ставки Верховного Головнокомандування від 14 серпня 1941 р. говорилося, що для зміцнення обороноздатності Кримського півострова його територію слід «очистити негайно від місцевих жителів-німців і інших антирадянських елементів». В результаті з Криму було виселено близько 52 тис. німців.

Проте, незважаючи на прийняті суворі заходи, радянське командування не змогло ефективно організувати оборону і зупинити наступ ворожих військ.

Після двох місяців безперервних боїв весь Крим, за винятком Севастополя, був окупований гітлерівцями.

Заняття території півострова німцями не означало звільнення від гніту сталінської тиранії. Червоний терор змінився терором коричневим. За різними оцінками, в роки окупації нацистами було убито від 90 до 135 тис. кримчан. Лише у Севастополі після його залишення радянськими військами в липні 1942 р. кількість знищених есесівськими зондеркомандами склала більше 27 тис. чоловік. Людей розстрілювали, вішали, труїли в душогубках отруйними газами, топили і спалювали живцем. Тисячі кримчан викрали на роботу до Німеччини; не менше число їх відправили до концентраційних таборів.

Як відзначав у своїх спогадах білоемігрант Ю.І. Лодиженський, «безумство і звірства націонал-соціалізму стерли тимчасово уявлення про звірства і нелюдяність комунізму, так само як і про його злочинні задуми».

Серед тих іноземців, що піднялися на боротьбу проти загарбників, було немало таких, кого впродовж тривалого часу радянське керівництво відносило до своїх непримиренних ворогів.

Вже в 1941 р. право із зброєю в руках захищати свою Батьківщину отримали тисячі спецпереселенців — селян, розкуркулених у 30-і роки. У 1942—1943 рр. до діючої армії було відправлено більше 157 тис. колишніх політв'язнів. Окрім самих репресованих, в кровопролитній боротьбі з німецьким агресором брали участь їхні діти і близькі.

Так, дочка заарештованого в 1937 р. уповноваженого наркомату постачання м. Севастополя Т.І. Фуртаса 15-річна Ольга, впродовж усього періоду оборони доставляла поранених у госпіталь; разом з іншими жителями обложеного міста працювала на розчищанні завалів, витягуючи звідти тіла людей, які постраждали в результаті бомбардувань.

Подібних прикладів немало. Зібрані докупи, вони б, поза сумнівом, склали цілу книгу. В окупації, в тилу і на фронті люди проявляли чудеса героїзму, б'ючись за рідну домівку, за Батьківщину, за майбутнє власного народу.

У суворій ситуації війни здавалося неймовірним, що після перемоги над ворогом влада не піде на поступки. Але, замість очікуваних благих змін, звільнення захоплених територій ознаменувалося новими масовими репресіями. Виживши в нестерпних умовах німецького гніту, десятки мільйонів радянських громадян попали з вогню та в полум'я. Багато з них і навіть цілі народи, звинувачені у співпраці з окупантами, були відправлені на спецпоселення.

11 травня 1944 р. Сталін підписав секретну постанову Державного Комітету Оборони № 5859-сс «Про кримських татар», приписуючи «виселити всіх татар з території Криму». В результаті чекістської операції, що здійснювалася з 17 по 20 травня, в Узбецьку РСР, Поволжя, Урал і Сибір було виселено близько 190 тис. кримських татар. Услід за татарами з Криму депортували більше 15 тис. греків, 12 тис. болгар і 10 тис. вірмен. Від долі вигнанців людей не рятувало навіть недавнє партизанське минуле.

«Жодні бойові заслуги… не захистили нас від свавілля, — з гіркотою констатував депортований з Криму грек К. Апостоліді, що керував у період окупації підпіллям у селі Кісек-Аратук. — Жителям села під дулом автомата було наказано протягом 15 хвилин покинути свої будинки. Зігнаних на залізничну станцію людей вкинули у товарні вагони, в яких перевозили худобу…»

Становище спецпереселенців, особливо в перші роки, було вкрай важким. Непристосовані для життя умови, хвороби і мізерна їжа викликали високу смертність. Згідно з статистикою НКВД, лише за 1945 р. померли 15 997 депортованих із Криму. Всього за період із 1944 по 1948 рр. загинуло не менше чверті від загальної чисельності спецпереселенців.

Одночасно з виселенням «неблагонадійних» народів, співробітники радянських каральних органів виявляли серед жителів півострова «німецьких посібників, провокаторів і шпигунів».

Але, окрім тих, що знеславили себе військовими злочинами, в сталінські в'язниці і табори відправилися також і ті, хто просто був вимушений працювати на окупантів, аби не померти з голоду.

Так, заарештований 8 травня 1944 р. уродженець села Байдарки І.Ф. Журавський, що працював при німцях на посаді начальника пожежної охорони в Кримському драматичному театрі, постановою Особливої наради при НКВД СРСР від 19 серпня 1944 р. був засуджений до 5 років позбавлення волі, а уродженець Севастополя В.С. Калустьян, що працював у період окупації заготівником зерна в сімферопольській міській управі, був засуджений до 8 років таборів.

За перемогу над гітлерівською Німеччиною народ заплатив страшну ціну. Мільйони людей пали смертю хоробрих на війні, загинули від голоду, артобстрілів, бомбардувань. Але найстрашніше — навіть ведучи війну з агресором, комуністичне керівництво країни не забувало про війну проти власного народу.

Дмитро Соколов
Підписатися:

Social comments Cackle

загрузка...