Сергій Жаворонков: У чому таємниця «розквіту» китайської моделі економіки

Китай здавна був оповитий міфами та легендами, що робило його загадковим і незбагненним для інших країн світу. І сьогодні нелегко зрозуміти процеси, що відбуваються в китайському суспільстві. Нині в сучасному світі популярні два міфу про Китай. Перший міф — про економічне «диво», про китайську модель розвитку. Другий міф про те, що подальший розвиток Китаю неможливий без правлячої ролі компартії.

На зустрічі з журналістом газети «Велика Епоха» (The Epoch Times) Сергій Жаворонков, старший науковий співробітник Інституту економіки перехідного періоду, погодився висвітлити питання, з якими вони зіткнулися під час проведення дослідження «Про деякі особливості сучасного китайського економічного зростання».

— Сергію Володимировичу, чим викликаний Ваш інтерес до китайської економіки?

С.Ж.: Я можу пояснити. Наша лабораторія займається не тільки економетричними дослідженнями, але і дослідженнями зв’язку інституційного економічного розвитку того чи іншого регіону та економічного зростання, тобто «Дослідженнями на стику». У даній роботі нас цікавив вплив інститутів на економічне зростання в Китаї.

Наприклад, ми побачили, що проблема міграції дуже характерна в сучасному Китаї. За аналогією спадає на думку порівняння з аналогічною ситуацією в СРСР.

Закономірним є питання, а чому ж китайці прагнуть виїхати з Китаю, якщо там так усе добре? В економічних колах дуже популярні спроби пояснення китайського економічного дива. Багато людей захоплюються і вважають, що ті чи інші елементи «дива» можна запозичити.

Ми в своїх дослідженнях прийшли до висновку, що економічне диво Китаю базується на вкрай низько оплачуваній робочій силі і поганих життєвих умовах. Настільки поганих, що здаються жахливими навіть нам, не кажучи вже про жителів Західної Європи. А ми в цей же час розмірковуємо про якесь економічне диво, тоді як душовий ВВП Китаю в два з половиною рази нижче, ніж у Росії та у вісім разів — ніж у США (ВВП на душу населення в Китаї також менше, ніж в Україні, за даними МВФ за 2008 рік, — прим. ред.)

— Як ці дослідження можуть бути корисними для тих, хто захоче мати бізнес у Китаї?

С.Ж.: Зараз багато хто часто говорить про недоторканість власності, але забуває при цьому про недоторканість особистості. Що, на мій погляд, за пріоритетністю набагато перевершує будь-які інші поняття.

Є наочний приклад, в Радянському Союзі була декларована недоторканність вкладів населення з метою залучення грошових накопичень у банки. Так ось один непман негайно відреагував на це реплікою: «А хто гарантує недоторканність вкладників?»

Країни, які не гарантують недоторканості особистості, приречені, можуть потрапити в певну пастку. В реальності гроші зможуть накопичити найбільш навчені і передові верстви суспільства. Вони ж і будуть прагнути виїхати з країни з накопиченим капіталом, якщо не одержать відповідних гарантій.

— Схоже, для китайської економіки проблема міграції справді стоїть дуже гостро.

С.Ж.: Я часто буваю в Канаді і там спостерігав, що в сучасному Ванкувері більше 40 відсотків населення — це вихідці з Китаю, причому цілком забезпечені. Це показово, адже при отриманні посвідки на проживання в Канаді застосовується політика майнового цензу, на відміну від США, де застосовують політику освітнього цензу.

А це має на увазі купівлю нерухомості в Канаді. Однак китайці прагнуть до цього, і я припускаю, з чим це пов’язано. Це аж ніяк не пов’язано із податковими ставками, це пов’язано з гарантіями на життя і правом на приватну власність.

— Чи не буде правильніше назвати це втечею китайців із країни? Адже, крім прагнення до матеріального благополуччя, людина в суспільстві нерозривно пов’язана ще й із соціально-психологічної сферою.

С.Ж.: Цілком згоден, але вся справа в тому, що збір будь-якої інформації в Китаї значно ускладнений. Це дозволяє Китаю давати блискучу економічну статистику протягом багатьох десятиліть, хоча при цьому він не може приховати факти вкрай низького рівня душового ВВП.

— У своїй роботі Ви проводите аналіз розвитку китайської економіки. Чи можете коротко сказати, в чому її особливості?

С.Ж.: Ми в своїх дослідженнях в основному виходили з позиції зручності ведення підприємницької діяльності в Китаї, як з боку резидентів, так і з боку нерезидентів та іноземних інвесторів.

Нас у меншій мірі турбувала політика витрат китайського уряду всередині країни. Сьогодні китайський уряд акумулює у величезній кількості бюджетні доходи у вигляді золота — валютних резервів або капіталів держкомпаній і ставить пріоритетним вкладення коштів за кордоном. Це дозволяє Китаю мати вплив на інші країни, навіть такі, як США, у той час як ці гроші можна було б витратити на розвиток внутрішнього ринку. Але це явно не входить в пріоритети китайського уряду. Взагалі кумедно, коли російські комуністи закликають запозичувати досвід Китаю, вони не мають поняття про те, що в Китаї відсутня система загального пенсійного забезпечення. Пенсійне забезпечення надається тільки державним службовцям. Хотів би я подивитися, як вони заговорили б, позбав їх зараз пенсії по старості.

— А як Ви ставитеся до міфу про китайське «економічне диво»?

С.Ж.: У Китаї часто застосовується практика, коли уряд хоче реалізувати якісь гігантські проекти, а народ має затягнути пояси і терпляче чекати віддаленого світлого майбутнього. У цьому сенсі логіка всіляких утопічних теорій від соціалізму з китайською специфікою до радянського комунізму дуже схожа. Вона теж передбачала, що в очікуванні світлого майбутнього народ має затягнути пояси.

Радянський Союз свого часу окупував третину світу і засилав туди продукти і товари, щоб підкупити уряд і населення цих країн підтримати соціалістичний лад, в той час як населення Радянського Союзу відчувало гострий дефіцит товарів у всьому. Так і в Китаї, в той час, як значна частина народу злидарює, не можна описувати ситуацію в категоріях «розквіту».

— Є ще один міф про те, що розвиток Китаю неможливий без правлячої ролі комуністичної партії.

С.Ж.: Відповідь на це питання очевидна, як мені здається. Комуністична партія у нас в країні припинила своє існування в кінці 80-х років, однак народ від цього тільки виграв. Так що цей міф не є переконливим.

У країнах Східної Європи, в Монголії зі зміною влади ніяких катастроф не сталося, хоча багато хто в кінці 80-х цього побоювався. У той час також ходили міфи про загрозу загального голоду, розпаду господарських зв’язків, про війни між усіма народами, про повернення мало не в первісний стан. Життя довело, що це не так.

А ось національні конфлікти, що виникали в різних регіонах, вони, швидше за все, пов’язані не з розпадом СРСР, а, навпаки, були наслідком національної політики комуністів. У таких країнах, як Естонія, Латвія, де етнічні меншини складали до 40% населення, там не було ніяких конфліктів. До середини 90-х років етнічні конфлікти були практично завершені на території колишнього СРСР, за винятком ряду територій Північного Кавказу.

На мій погляд, якщо комуністичний уряд у Китаї і перейде до нормальної багатопартійної системи, від цього не буде жодних соціальних катаклізмів. Тут велике значення відіграє ментальність населення. Ми добре пам’ятаємо події 1989 року на площі Тяньаньмень. Ці виступи студентів, на відміну від аналогічних якихось революційних виступів в інших країнах, не супроводжувалися погромами, насильством, це, взагалі, було абсолютно осмислений, мирний виступ людей, які виступали за інший політичний лад у Китаї.

Це дуже популярний прийом усіх диктаторів, які стверджують, що у випадку падіння диктатури в країні наступить хаос і занепад. Звичайно, влада приваблива. Микола Щепкін, багаторічний депутат Московської міської Думи і один із видатних діячів російського лібералізму, ще в 1905 р. сказав дуже влучну фразу: «Думка про неготовність народу до свободи породжується небажанням випускати з рук привілеї і владу». На мій погляд саме ця ситуація відбувається в Китаї.