• Інтерв’ю: Музика веде на захід

  • Середа, 19 серпня 2009 року

Тихим літнім вечором ми зустрілися із скрипалем Олександром Щербаковим і його дружиною піаністкою Мадаліною Слав у них в саду. Син відомого піаніста Костянтина Щербакова виступає як соліст і диригент, як з класичним репертуаром, так і з сучасними музичними творами. Він здобував освіту в Москві, Лондоні, Нью-Йорку і є лауреатом багатьох міжнародних конкурсів.



Музична кар'єра Мадаліни Слав почалася, як і в чоловіка, в ранньому віці, їй було сім, коли вона вперше виступила як соліст у супроводі оркестру. Вона — румунка, він — росіянин, вони створили гармонійну пару не лише в особистому житті, але й на сцені, і спільно виступають в міжнародних залах. В інтерв'ю ми говорили про їхнє життя і музику.

— Ви народилися в 1982 році в Москві. Які враження залишилися від Вашого дитинства?

Олександр Щербаков: Я народився в музичній сім'ї: моя мама грала на скрипці, зараз вона керує концертним агентством, батько — піаніст. Я виріс у справжній музичній атмосфері. Спочатку я повинен був грати на фортепіано, що мені зовсім не подобалося. У мене не виходило. Мої руки були безконтрольні, і замість того, щоб грати точно по нотах, я весь час імпровізував. Батько не став давити на мене більше. Часто мене запитують, чому я вибрав скрипку. Я її не вибирав. Мені її просто дали в руки. З чотирьохрічного віку я граю на скрипці.

В ті часи в комуністичних країнах вчитися музиці або займатися спортом було перевагою. Це давало можливість вирватися за залізну завісу і потрапити на захід. Це так само стосується і моєї дружини Мадаліни Слав. Вона теж дуже рано почала грати на фортепіано. За неї теж вирішили батьки.

Будучи малим, я ніколи не хотів грати на скрипці. Оскільки чьотирьох-, п’яти- або шестирічне дитя не хоче цілий день стояти в кімнаті і вчитися грати на скрипці. Мене по-справжньому змушували. Моя маленька скрипка вся була в білих плямах, які з'явилися від сліз.

Мадаліна Слав: Майже так само було і в мене. Я не була вундеркіндом. Я знала дітей, які вважалися вундеркіндами. У той час статус «вундеркінда» для мене був чимось таким, до чого варто було прагнути; поки я не зрозуміла, що це не так чудово, як здається. Так звані «вундеркінди» обмежені власним внутрішнім світом. Вони дуже самотні і частенько мають дуже честолюбних батьків.



— При комунізмі діє принцип безвільної слухняності. Проте як музикам Вам було необхідно приймати власні рішення. Як ви вирішували цей конфлікт?

Олександр Щербаков: Це цікаве питання. Я виріс при комуністичному режимі. Моя сім'я завжди була проти цієї доктрини, так виховували і мене. Я згадую один випадок у школі. Тоді нас учили, що Ленін — це наш дідусь. Я встав під час уроку і голосно закричав: «Ні, Ленін не мій дідусь, і я не хочу, щоб він був поруч!» За це мене вигнали з класу.

Вже тоді я прийняв власне рішення. Звичайно, у той час я був слухняний. Але ця слухняність поширювалася лише на сім'ю і не стосувалося зовнішнього світу і режиму.

Мадаліна Слав: Цей режим не функціонував. Можливо, початкова ідея була непоганою, але це просто не функціонувало. Люди, насправді, не однакові. Комунізм існував в Румунії до 1989.

— Чи відчуваєте ви себе швейцарцями?



Мадаліна Слав: Я живу в Швейцарії шість років. У мене немає швейцарського паспорта, але я не думаю, що відчувала б себе по-іншому, якби він у мене був. Душа залишається такою, як і була, все одно, яке громадянство отримав.

Швейцарська душа, якщо народився в Швейцарії. Якщо народжений в іншій країні, тоді душа пов'язана з цією країною і культурою, з її традиціями. Для нас Швейцарія — це прекрасна країна, де ми можемо мирно жити. Тут ми можемо краще влаштувати своє життя і наблизитися до того, чого хочемо.

— Пані Слав, якби Ви могли взяти з собою лише одну річ з Вашої Батьківщини, що це було б?

Мадаліна Слав: Це важко сказати. Я особисто вважаю, що речі повинні залишатися там, де їх виробили. Виходячи з цього, я б не взяла, наприклад, культуру, яку б тут не зрозуміли. Але якщо було б потрібно щось принести, тоді я взяла б музику. Але я не чекаю, що люди тут її зрозуміють. Навіть люди в Румунії її мало розуміють.

— Ви викладаєте зараз у Цюріхській академії Мистецтв, могли б Ви назвати різницю між консерваторією в Росії і Швейцарії?



Олександр Щербаков: Ясно, існує дуже велика різниця. В основному, є відмінність в мисленні студентів, що навчаються в консерваторії. Тут, у Швейцарії, студенти думають, що навчання музиці легше, ніж юриспруденції, фізиці або лінгвістиці. Про музику думають, що це розвага. Навчання проходить швидко, і немає необхідності багато працювати. Що з цього виходить, про це насправді ніхто не турбується.

У Росії до навчання допускаються лише студенти, які дійсно мають інтерес до подальшої кар'єри музиканта. Освіта набагато жорсткіша. Задається певний темп, встановлюють тверді рамки. Тут, у Швейцарії майже все добровільно.

— Ви об'їхали з концертами вже півсвіту. Де Вам подобається виступати більше всього?

Мадаліна Слав: Більше всього в Нью-Йорку. Якщо Ви запитаєте, де б я охочіше за все виступила, то, звичайно, в Карнегі-холл (сміється).

— Як Ви уявляєте своє життя через десять років?



Олександр Щербаков: З професійного боку я повинен постійно вдосконалюватися. Якщо застряєш на одному рівні, тоді кар'єра котиться вниз. Нам не можна зупинятися, ми повинні постійно працювати. Якщо ми нічого не робимо, немає майбутнього. Особисто я хотів би більше диригувати. Зараз я асистент Юстуса Франца в Філармонії Націй. Пізніше, можливо, диригуватиму з іншими оркестрами. Зараз я навчаюся мистецтву диригування. Але я й далі гратиму на скрипці. Цього я не залишу.

Мадаліна Слав: Нехай вирішує доля. Ми також готові все залишити і виїхати з нашим собакою Фінном. Куди б нас доля не привела, як мовиться, навіть якщо ми виявимося на Середземному морі.

— Дякуємо за бесіду.

Цзінь-Сіень Ян. Велика Епоха

Підписатися:

Social comments Cackle

загрузка...