Доктор медичних наук: «СНІД — це не вирок»

ВІЛ-інфекція належить до особливо небезпечних інфекцій, які забирають найбільше число життів на нашій планеті. Мільйони людей продовжують помирати від СНІДу, і мільйонам людей ставиться діагноз: «ВІЛ-інфекція».

Епідемія СНІДу триває більше 20 років і, хоча з того часу ВІЛ був вивчений краще, ніж будь-який інший вірус у світі, епідемія і далі зростає, охоплюючи все нові регіони.

За ці роки змінилися не тільки знання про ВІЛ і СНІД, а й ставлення суспільства до цієї проблеми. Від неуцтва і сліпого страху перед невідомою хворобою людство прийшло до часткової перемоги науки над вірусом, а здорового глузду — над істерією і спідофобією.

Розповісти про те, як захистити себе та близьких від зараження, і як можна вилікуватися зараженим ВІЛ-інфекцією, ми попросили програмного менеджера Глобального фонду з боротьби зі СНІДом, туберкульозом і малярією, д.м.н. Марину Шегай.

- Марина Михайлівна, багато хто вірить, що від інфекційних хвороб можна вилікуватися в лікарнях. Чому до ВІЛ-інфікованих хворих ставляться як до приречених?

М.Ш.: Так, можна вилікуватися, але тільки не від вірусних інфекцій.

Поки в нашій країні не почалося повномасштабне лікування ВІЛ-інфекції, такі хворі вмирали. Із застосуванням високоактивної антиретровірусної терапії (ВААРТ) ми можемо блокувати розвиток хвороби, і ВІЛ-інфікована людина буде жити довго тільки в тому випадку, якщо буде застосовувати терапію все життя.

ВІЛ-інфекція не має власної картини. Хоча у неї можуть бути такі ж прояви, як у звичайних вірусів. Синдром імунодефіциту може провокувати початок інших хвороб, наприклад туберкульозу, пневмонії, і людина при такому ураженні вмирає від туберкульозу або пневмонії.

Через це багато людей не вірять у наявність ВІЛ-інфекції, вважають міфом її появу. Таким людям мені хочеться сказати: «Давайте пройдемо до інфекційного відділення хворих на СНІД, і ви зрозумієте, навіщо людям потрібна імунна система, яку вражає ВІЛ-інфекція». Там люди вмирають у страшних муках.

- Невже все так безнадійно?

М.Ш.: Ні, звичайно, наука не стоїть на місці. Ось вже 10 років як відкриті препарати, здатні лікувати хворих на СНІД. Ці препарати не дають вірусам розмножуватися. Це нагадує лікування хворих герпесом. Цей вірус також не можна вбити, але можна придушити.

Герпес може жити в тілі людини і довго про себе не заявляти, але варто застудитися організму, він проявляється. Точно так само і з ВІЛ-інфекцією. Людина може вести нормальний спосіб життя, працювати, мати сім'ю, але для того, щоб вірус не прогресував, потрібно щодня приймати ліки.

У цьому вся складність. Це дуже складна форма терапії, коли ви не бачите реальної небезпеки, не можете відчути вірус у своєму організмі, а лікування не можна зупиняти ні на один день.

- Якщо наука знає, як лікувати СНІД, напевно, вона знає і як вберегтися від зараження?

М.Ш.: Медики вже виявили і науково довели можливі шляхи зараження та передачі ВІЛ-інфекцій. До цього треба додати, що всі інші надумані способи зараження, які ніби передаються побутовим шляхом, як раз і є міфом. Сьогодні науково доведено, що ні в слині, ні в сечі, не міститься достатньої концентрації вірусу, щоб бути патогенним або заразним.

Багато людей знають, як захиститися від інфекційних захворювань і навчилися, як убезпечити себе від них. Принаймні, миють руки перед їжею, носять маски і т.д.

Те ж саме треба знати про СНІД і ВІЛ. Особливо молоді люди мають потребу в інформації, яка допомогла б їм прийняти усвідомлені рішення щодо власної безпеки. Велику допомогу в цьому надають Центри з профілактики та боротьби зі СНІДом.

На сайтах в Інтернеті можна знайти багато інформації про це захворювання. Але головне — це первинна профілактика.
 
- Чи пов'язуєте Ви зростання числа захворювань на СНІД в країні зі зростанням наркоманії?

М.Ш.: Можна так сказати, якщо до 1996 року основний шлях передачі був статево-гомосексуальний, то з 1996 р. основною рушійною силою епідемії стали споживачі ін'єкційних наркотиків. Хоча рік-два тому почало зростати число заражених статевим шляхом.

Неможливо закликами до здорового способу життя змусити людей приймати запобіжні заходи від зараження. Тим більше для секс-працівниць і наркоманів ці заклики не доступні у зв'язку з їхнім способом життя. Вони не підуть у кабінети «здорового способу життя» у поліклініках, щоб вислухати лекції про профілактику ВІЛ-інфекції та шкоду алкоголю і куріння.

Інформацію необхідно давати дозовано в залежності від групи населення. У всьому світі є вже розроблені програми з профілактики СНІДу.

- Отже, ВІЛ вражає людей вибірково?

М.Ш.: Так, хвороба передається трьома шляхами: статевим шляхом, через контакт із кров'ю під час переливання крові, пересадки органів, при користуванні нестерильними інструментами — шприцами, голками, наприклад, при спільному використанні ін'єкційного наркотику, і третій шлях — від матері до дитини під час вагітності, пологів та годування груддю.

Знаючи способи передачі і зараження ВІЛ-інфекцій, можна свідомо припинити або вберегтися від зараження.

Але сьогодні суспільство ще відноситься до хворих на СНІД як до прокажених, непотрібних людей, і хворі стають, як ізгої. Вони такі ж, як і всі, але потрапили в складну життєву ситуацію, як і інші інфекційні хворі.

Працюючи над проблемою ВІЛ-інфекції вже 10 років, кажу, що СНІД — це не вирок

- Яку групу людей в нашій країні можна вважати найбільш ризикованою при профілактиці СНІДу?

М.Ш.: Якщо в західних країнах гомосексуалісти є найбільш уразливою групою, то в нашій країні це наркомани. Вони важче подаються лікуванню і в силу свого не адекватного стану не можуть правильно оцінювати ризики.

Дуже часто лікарі зустрічаються з такими випадками, коли хворі приходять уже в дуже занедбаному стані, коли мова йде не про лікування, а про термінове спасіння їх життя.

Люди досі бояться йти здавати аналізи, бояться, що їх побачать знайомі, впізнають на роботі. Це, на жаль, є результатом спотвореної подачі інформації деякими ЗМІ, які, не соромлячись, говорять про СНІД як про «чуму ХХ століття».

Так, носії ВІЛ-інфекції найчастіше не ведуть здоровий спосіб життя, але за яким правом ми можемо судити їх? Ми повинні думати, як їм допомогти, а не поспішати засуджувати всіх підряд. Скажімо, в чому винні діти, які заразилися від матері або їх заразили у лікарнях через брудні шприци? Чим винна жінка, яку заразив чоловік?

У кожного випадку захворювання своя ситуація, своя трагедія.

- Яка вірогідність лікування ВІЛ-інфікованих хворих за допомогою прийому лікарських препаратів?

М.Ш.: Ефект від лікування дуже добрий. Наприклад, якщо вагітна ВІЛ-інфікована жінка буде застосовувати терапію, як профілактику передачі від матері до дитини, і не буде годувати грудьми, то до 85—90% дітей народжуються здоровими.

Вірус ВІЛ-інфекції проявляє себе дуже хитро, має властивість мутувати. Щоб цього не сталося, почате лікування не можна кидати, ліки треба пити все життя, день у день. При цьому потрібне постійне спостереження у лікаря, не рідше одного разу на півроку. Вони слідкують за станом імуносистеми, крові, резистентності. Це найважче в лікуванні цих хворих.

Лікарі дивляться, якщо за динамікою препарати не спрацьовують, то пацієнта переводять на більш дорогі препарати. Якщо людина не дотримується цих вимог, не регулярно приймає лікування, наступні курси лікування важким тягарем лягають на державу, яка забезпечує безкоштовними ліками хворих на СНІД.

Тому допомога пацієнтам багатогранна, багатофакторна. Найефективніше працювати на первинну профілактику. Ці висновки продиктовані не тільки з економічної точки зору.

- Чи правильно, що чим раніше розпочато лікування, тим швидше можна домогтися одужання?

М.Ш.: Терапія не призначається відразу в момент виявлення ВІЛ-інфекцій. Терапія дуже серйозна, дуже важка, її ще треба витримати.

Якщо хворий заразився, наприклад, сифілісом, то протягом трьох тижнів він вважається незаразним. Це так званий інкубаційний період, коли вірус виявиться в крові через тести.

А у ВІЛ-інфікованих людей цей інкубаційний період дуже маленький — три дні, після цього він уже стає заразний. Коли імунна система перестає боротися, проходить 5—7 років з моменту виявлення вірусу, і людина починає хворіти супутніми хворобами, викликаними імунодефіцитом.

Тоді й призначається лікування проти СНІДу. Тому тут необхідна кваліфікація лікаря, щоб підібрати правильне лікування. У нас вистачає труднощів, як і скрізь у медицині. Не вистачає людей, дуже низькі зарплати, робота майже волонтерська. Крім медпрацівників потрібні помічники за прихильністю, по догляду за важкими хворими, потрібні священики, неурядові організації.
 
Якщо взяти для порівняння Європу, там сервісом для ВІЛ-інфікованих (крім лікування) займаються тільки неурядові, некомерційні організації, що відсотків на 80 перебувають на дотації держави. Крім цього волонтерство та соціальна робота там вітається, вважається обов'язковою, незалежно від займаної посади.

- Що Ви можете наостанок сказати нашим читачам?

М.Ш. Багато речей підуть, коли ми зрозуміємо, що живемо не для себе. Такі фундаментальні речі як моральність, співчуття і турбота про ближнього завжди будуть затребувані в суспільстві.