Чи можна вилікувати інваліда і чи потрібно це комусь?

Нам стало відомо про один важливий факт, про який змовчати не змогли. По-перше, тому, що стосується він людей, які самі за себе постояти не можуть за станом здоров'я, і, по-друге, вони перебувають під опікою держави, а значить мають бути захищені нею. Йдеться про хворих психоневрологічного інтернату.

Вважається, що соціальний рівень держави оцінюється за тією увагою, яка приділяється інвалідам. Але, не дивлячись на те, що уваги і коштів бюджету вкладається багато, проблеми все ж досі залишаються. Про одну із них, ми хотіли б поговорити з режисером дитячого театру Іриною Анатоліївною Масловою.

- Ірина Анатоліївна, ваш дитячий колектив дуже часто виїжджає з добродійними спектаклями в інтернати, дитячі будинки. Чи були у зв'язку з цим якісь моменти, що варто згадати?  

- Цього року нас попросили виступити у психоневрологічному інтернаті. Перша моя думка була, як же наші діти виступатимуть, тим більше, для дорослих хворих. Прийшовши до них, ми побачили людей відчужених від життя. І, звичайно ж, було несподіванкою, коли вони абсолютно адекватно реагували, аплодували і після спектаклю казали: «Величезне вам дякую!» Загалом, спектакль для них удався.  

Далі послідувала пропозиція попрацювати з цими людьми, поставити спектакль із психічнохворими.

Робота почалася. Спочатку багато хто приходив і говорив: «Я нічого не вивчу, я не можу цього зробити, – я відповідала, – ви зможете це зробити, ви можете». «Ні, ми нічого не запам'ятаємо». З боку багатьох членів медперсоналу ми чули кепкування, що, мовляв, прийшли з «рослинами» працювати, вони нічого не можуть.  

Новорічний спектакль був поставлений. Батьки знімали весь процес на камеру. Це був експеримент, який довів, що Арт-терапія може лікувати цих психічнохворих людей. Весь процес, починаючи з одягань у костюми і гри на сцені, у них горіли очі. Ближче до початку спектаклю кажуть:  «А я вивчила текст, я вас не підведу! Правда, правда, я все зроблю, оскільки треба».

Всі мої вимоги, навіть з приводу того, що після спектаклю треба акуратно скласти костюми в пакети, вони виконали. Я була вражена, вони зробили це настільки акуратно і точно, все, як я сказала. Не було жодних нарікань. На мої вимоги: «Ти граєш відьму, ти повинна ось так це говорити, а ти вовк, ти повинен говорити це гучно!»  Відповідали:  «Я не можу так говорити». А я йому: «Ти можеш! Ти повинен вибити свій голос! Давай виб'ємо цей голос!»  

Люди виходили і казали: «Боже, він же взагалі розмовляти не міг!» Дівчинка одна ходила під стінкою, всього боялася: «Я ніколи нічого не зроблю». – «Ти все зробиш!» – «Я буду зайчиком?» – «Звичайно!» Після спектаклю ця дівчинка говорила: «Я думала, що нічого не вивчу, а я все вивчила і взагалі весь спектакль вивчила».

На прем'єру цього новорічного спектаклю приїхали іноземці, журналісти, після спектаклю вони насилу повірили, що ці люди хворі. Хоча ми самі до кінця не були впевнені, наскільки адекватно вони будуть вести себе. Деякі зіграли несподівано добре. Після спектаклю підходили як діти і питалися: «Ну, як я зіграв?» «А я?» «А я як? Ми вас не підвели?»

Ми були раді, що якусь подібність щастя ми подарували цим людям.

Цього року, оскільки цей рік «Рік рівних можливостей», ми плануємо зробити спектакль, де частину ролей гратимуть психічнохворі люди і здорові діти з нашого колективу. Хоча перша постановка мене просто рвала, я втратила там здоров'я. Просто тому, що чим, би я не займалася, я повністю віддаюся людям і процесу.  

Коли я приходила до них на репетицію, вони брали мої руки і намагалися загорнутися в них. Мені було їх дуже шкода і досі вони всі у мене перед очима.

Вони й до цього дня нас чекають. Виявилося, що вони влаштували чергування. Коли запитують у них: «Що ви тут робите?» Відповідають: «Ми чекаємо, раптом вони прийдуть, а ми їх не побачимо». Вони живуть цим чеканням, дуже шкода їх. На жаль, мало кому вони потрібні. Видно що з боку медперсоналу мало приділяється уваги. Ці хворі, як малі діти підходять і кажуть: «Вони нам дають дуже багато пігулок, ми не хочемо, а вони дають».  

На превеликий жаль з'ясувалося, що позитивний ефект від спектаклю, який благотворно вплинув на стан психічнохворих, не потрібний ні персоналу, ні лікарям.

- Тобто ви реально бачили ефект від Арт-терапії?  

- Звичайно. Це стовідсотковий успіх. Адже серед них є сповна адекватні люди, просто у них в якийсь момент життя стався зрив, можливо якась стресова ситуація дала поштовх до захворювання. Була ще така розмова: «А, ви знаєте, адже ми вас теж перевіряли. У той раз, пам'ятаєте, Оля підійшла і сказала, що вона у спектаклі не братиме участь – це я її вмовила. А ви нас навіть не били. Ми вас любимо, ви хороші». Вивід: умови там, нелюдські і ми там були як промінь світла в темноті.  

- Все ж цією проблемою повинен хтось зайнятися, як, по-вашому?

- Є такий інвалідний фонд «Вітрило надії», вони готують цей матеріал, він буде показаний за кордоном... Але керівництву і персоналу це абсолютно не треба було, вони навіть були проти цього експерименту, тому що треба було робити щось додаткове, вивчати слова з хворими.