Чому диктатури панічно бояться дисидентів

Сьогодні найпочесніше місце на церемонії Нобелівської премії миру залишиться порожнім, пише у своїй статті в The Times Натан Щаранський, радянський дисидент. «Лю Сяобо, викладач літератури, що зробився борцем за демократію, сидить у в'язниці на північному сході Китаю. Його злочин — у тому, що він відкрито висловлював свою думку», — відзначає автор. 

«Мало кому з глядачів відомо, що Лю із власної волі вирішив не з’являтися на церемонії», — стверджує автор. За даними Щаранського, влада Китаю як мінімум двічі пропонувала Лю виїхати на захід в обмін на те, щоб він поставив свій підпис під письмовим «визнанням» у його злочинах проти держави. Лю категорично відмовився, хоча йому залишилося сидіти у в'язниці цілих десять років. «Лю Сяобо чітко роз’яснив, що не погодиться на своє звільнення на будь-яких умовах і ніколи не поїде з країни», — нещодавно повідомив у газеті його адвокат. На думку автора, це схоже на позицію іншого лауреата Нобелівської премії миру — лідера бірманської опозиції Аун Сан Су Чжи.

«Чому б Лю не підписати визнання, яке йому підсунуть, — адже ніхто, навіть уряд, не визнає це визнання достовірним, — і тим самим вийти на свободу, щоб продовжувати боротьбу у вигнанні? Який сенс від високих принципів за гратами»? — запитує автор і сам же помічає, що тим же аргументом користуються режими, схиляючи дисидентів до компромісу.

Дуже важливо, щоб на заході зрозуміли, чому диктатури висувають такі пропозиції, а дисиденти їх відкидають, пише Щаранський. «Дисидентом стаєш, коли уперше відкидаєш дводумство та страх і починаєш відкрито виражати свої переконання. Перехід від приховування своїх думок до їх висловлювання приносить колосальне полегшення, розкріпачує», — пояснює він. Але режим невпинно намагається повернути дисидента в лоно дводумства.

«Коли натиск режиму посилюється, ти усвідомлюєш, як сильно він боїться твоєї незалежності і як відчайдушно жадає повернути собі простір, який ти у нього відвоював, — твоя власна свідомість», — пише автор. Страхи режиму виправдані, вважає він: «у кожній репресивній державі є мовчазна більшість громадян, які знають, що — перебувають у клітці, навіть якщо поки що не готові стати дисидентами. Оскільки жоден диктатор не може утримувати владу, якщо населення перестає його боятися, недемократичні уряди повинні постійно, часто відчайдушно, боротися за те, щоб безстрашність громадянина-одинака не поширювалася, не спонукала інших забути про страх».

Дисидент відчуває відповідальність за широку боротьбу з режимом і тому не може йти на компроміс із владою. Режим запевняє дисидента, що головне — уціліти самому. «Але у в'язниці ясно усвідомлюєш засадничу життєву істину: люди не бажають вижити будь-якими засобами, а вважають за краще жити, як вільна людина, навіть величезною ціною для себе», — пише Щаранський. Добровільно віддаючи високу ціну за свободу, дисиденти вказують нам чіткий шлях у найкраще майбутнє, робить висновок автор.

Переклад російською: Инопресса
Переклад українською: The Epoch Times Україна