• Ксенія Вертинська: «Білозуб і Ступка мені як хрещені батьки, а тато — суддя і цензор»

  • Оксана Позднякова | Велика Епоха
    Понеділок, 3 вересня 2012 року
Ксенія Вертинська

Ксенія Вертинська. Фото: Володимир Бородін/EpochTimes.com.ua



Ксенія Вертинська народилася 7 серпня 1990 року в місті Ужгороді в родині актора Олексія Вертинського і художника Тетяни, які разом працювали в ужгородському драмтеатрі.
«Батьки злилися в екстазі любові та пристрасті, після чого з'явилася я, така “гуцулка Ксеня”», — так сказала Ксенія про своє народження.
Про те, як «загорілася» нова зірка театру, про роботу з Богданом Ступкою, про свої ролі, любов до театру і сучасний український кінематограф акторка розповіла Великій Епосі.
— Як ви прийшли до того, щоб стати акторкою?
— У мене не було чіткого напрямку і мрії бути акторкою. Я росла в цьому і згадую, що весь час усі в театрі були п'яними. Все дитинство пройшло або за лаштунками, або у костюмерів чи гримерів, де спостерігала, як заходять і бахкають по 50 грамів. Зараз це якось не так, а раніше, у 90-і, це було нормально. Що цікавого в цій професії? Усі п'яні, а я мріяла спершу бути танцівницею(і мені здавалося, що дуже можу нею стати), потім це бажання перекрила мрія стати співачкою.
Школа мене ніколи не цікавила, та й зараз «б'є Кіндрат», коли про неї згадую. І вже в 14 років після 9-го класу вирішила піти зі школи. Пішла вступати до естрадно-циркового коледжу. Прийшла, і мені сказали, що в мене немає ні слуху, ні голосу, — з приводу слуху абсолютно не згодна, нехай голос невеликий, але слух є. Ну, ні, так ні, а треба ж усім «дати», ну щоб пройти.
Питаю: «Куди ж мені ще піти?» — «Підіть до акторського відділення в розмовники». Дійсно, думаю, піду, сходжу. Там мені одразу сказали, що я занадто маленька, і порадили прийти, коли виповниться 18. пПитаю: «Куди ж мені тоді йти?» — кажуть: «Ідіть в актори-ляльководи». О, думаю, туди я і піду. Так я і поступила. Особливого бажання бути акторкою не було, воно просто так збіглося. Я прийшла поступати і поступила, сумлінно відучилася рік — водила лялечки, думаючи, що ось до 18-ти потерплю, а потім все ж на розмовника піду. Мій одногрупник сказав, що набирає в групу Богдан Сильвестрович Ступка: «Ось тобі туди треба йти, тобі тут робити нічого».
Я прийшла до тата і сказала, що вирішила йти до Богдана Сильвестровича в Національний університет ім. І. К. Карпенка-Карого. Він, звичайно, зітхнув, бо для тата це не те, щоб трагедія, — таке рішення обрати акторську професію, але він сказав так: «Не дуже я б тобі бажав йти туди, тому що це жорстокий світ, особливо для дівчини. Чоловіки якось більше цінуються у професії, і їм легше, а дівчаткам треба попотіти трошки, щоб отримати хоч якусь роль». Вони з мамою досить лояльно і спокійно поставилися: хочеш йти — іди.
Перш ніж потрапити на іспит, потрібно пройти прослуховування і отримати корінець. Я прийшла, мені не дали корінець, і я пішла, думаючи: «Нічого, я прийду через два дні». Прийшла через два дні, і мені його дали, потім я вже поступила. Мені довелося закінчити екстерном вечірню школу, тому що на той момент мені було лише 15, щоб вступити до університету. Свідомість того, що я вже в професії, до мене прийшла тільки після двох-трьох років навчання. А до цього була просто комедія і феєрія, де весело, етюди якісь ставимо. Я дуже переживала, що будуть говорити про тата, мовляв, природно, що її сюди влаштували, але ні, якось минула така доля. Хоча, може, і говорили, але чутки до мене не доходили.
— Тому і працюєте в театрі Франка?
— Спочатку Богдан Сильвестрович сказав, що буде когось з курсу брати до театру на роботу. Зрозуміло, що після таких слів усі стали дуже старанно працювати. Хоча поняття старанності у всіх різне. Хтось працював, а я особисто намагалася на кожну сценічну мову, майстерність актора приносити нову роботу, щоб він зрозумів, що я повинна залишитися.
Хтось уважав, що треба попити горілочки напередодні в гуртожитку, а потім прийде натхнення і все вийде. Оскільки ми вчилися при театрі, мене помітив режисер Білозуб Олександр Сергійович. Він запропонував грати в його спектаклі, за що я йому дуже вдячна. З того часу він мені як хрещений батько в професії. Богдан Сильвестрович перший хресний, який дав шлях, а Олександр Сергійович — досвід роботи в залі, де 800 місць. І Богдан Сильвестрович також побачив мене в роботі ще раз, тому дуже сподівалася, що він мене візьме. Після навчання він назвав шість чи сім прізвищ акторів, яких він бере до театру. Так воно і вийшло — плавно перейшли працювати після навчання. Тепер тягнемо.
— Яка Ваша улюблена роль?
— Одна з найулюбленіших — це перекладачка Зіна з новели Сергія Жадана «Гімн демократичної молоді». Вона така хворенька на всю голову, а я таке так люблю. І для національного театру це був перший спектакль у такому стилі і жанрі, і для мене, ставши такою значущою першою роллю зі словами та ще й такою характерною. А так, усі роботи, які є, — і маленькі, і побільше — всі любиш і самозабутньо віддаєшся.
— Більше подобається грати комедійні або драматичні персонажі?
— Поки довіряють більше комедійні ролі, театр — це як кінобізнес, де конвеєр і на тебе особливої уваги не звертають. Якщо ти заявив себе досить яскраво, так і йдеш. Тим більше у мене зовнішність не героїні. Хоча не люблю і цього не розумію, чому головну жіночу роль повинна обов'язково грати красива. Ходи по сцені й хитайся, головний критерій — краса, і нічого від тебе більше не вимагають, а за головну героїню все зроблять усі персонажі навколо.
— Під час навчання у Богдана Сильвестровича, тато не пропонував після закінчення прийти працювати до Молодого театру?
— Я ще спочатку йому сказала, що не піду туди грати. Я взагалі дуже самостійна панночка. Напевно, у всіх дітей акторів, неважливо хороших чи поганих, є бажання, щоб їх не порівнювали з батьками. Раніше дратувалася і злилася, намагаючись щось довести, а зараз розумію це і кажу: «Ну так, а що в тебе немає тата?» Я стала простіше до цього ставитися, а на той момент багато говорили, що я найвірогідніше до Молодого театру піду. Там же легше влаштувати дівчинку, за ручку привести. Але я відповіла татові, що навіть якщо не візьме мене Богдан Сильвестрович, туди я не піду принципово. Піду в будь-які інші театри, але не в Молодий. Та й тато дуже мудрий — не наполягає і не тисне, розуміє що є моя думка, і треба до неї прислухатися. У нас усе демократично і просто.
— Батько допомагав працювати над ролями?
— Ні, не допомагав, і не тому що не хотів, а тому що я не хотіла. Одного разу спробував: «Доця, може, ти мені прочитаєш?» — кажу: «Ні». — «Може я тобі допоможу у чомусь?» — кажу: «Не треба».
Для мене було важливо, щоб я самостійно робила роботу: сама вибрала матеріал, сама його переклала, сама його поставила на сценмові. Вибравши серйозний ліричний матеріал, я запросила батьків подивитися, що я собою становлю. Я більше переживала не через те, як я виступлю, а через свого бідолашного татка. Як йому доведеться мені брехати, щоя, звичайно, молодець, переживала, і як йому буде соромно мені сказати, що я бездарна. Потім татко мені сказав дуже приємні слова. Для мене він є основним суддею і цензором. Саме до його думки я дійсно прислухаюся. Він приходить у театр на вистави, і навіть якщо всі відгукнуться схвально, поки тато не прийде і не скаже, я не повірю. Я знаю, що тато брехати не буде, бо йому це не потрібно.
— Де ви зараз знімаєтеся?
— Нещодавно закінчилися зйомки скетч-шоу «Штучки» на каналі К1. Знімали три тижні в поті чола, тому що це в принципі серіал без постійного персонажа, а кожна серія складається із трихвилинних роликів, де розігруються смішні ситуації з різними людьми. То я дружина, то я бабуся, то ще хтось. Дуже здорово як для акторки, де в три хвилини ти повинна створити дуже швидко образ і яскраво органічно його передати і не перегравати, як на сцені в театрі. У мене був досвід зйомок у комедіях, але це зовсім інше. А тут треба і гротесково і в той же час органічно передати образ.
— У серіалі «Сусіди» ви граєте разом з татком, як вам працюється на одному майданчику?
— Це був шок, коли нас удвох затвердили. Спершу я пішла на проби, і мені сказали, щопродюсери, скоріше за все,  скажуть «так». А тут телефонують татові і запрошують також на проби. Тут у мене думки пішли, що у будь-якому випадку оберуть або тата, або мене. І звичайно, напевно, його, а не мене, адже мене ніхто не знає, а тата знають усі. І тут, коли зателефонували і сказали, що нас обох затвердили, я подумала, що такого не буває. Гаразд, знімуть «пілот» і після нього точно когось з нас приберуть. Але ні, залишили. А щоб ми не були схожі, на тата наділи руду перуку, а мене зробили темнішою. Ми навіть могли працювати в один знімальний день, але не зустрічатися у кадрі. Акторського змагання не було — все пройшло спокійно.
— Кого мрієте зіграти?
— Конкретної ролі немає, але дуже хочеться зіграти в серйозній драмі чи трагікомедії, психологічне щось. Там, де треба подумати і душу розірвати, особливо коли є відчуття, що це непідйомна для тебе роль. Але коли тобі дають чергову комедію, і ти знаєш свої сильні сторони, звичайно, будеш їздити на своїх же штампах. І це нормально.
— У виставі «Попелюшка» ви зіграли Мачуху, але вважають, що після Фаїни Раневської важко грати цей персонаж?
— У мене було побоювання, що будуть порівнювати з Раневською, тому я спеціально не переглядала «Попелюшку», щоб нічого не стягнути. Хочеш чи не хочеш, а після перегляду, навіть не спеціально, але десь відкладається смішний трюк, і можеш використати його. Намагалася грати так, як відчувала її. Тому, прочитавши одну з рецензій, де сказали, що я кардинально інша, — вирішила, що це дуже великий комплемент, але ж могли написати зовсім інше.
Тим більше мені 22 роки, а мої дочки—акторки старші за мене в реальності на десять років, і я не вірила взагалі, що мене випустять. Вона у мене гротесково дуже зла, противна тітка така. І діти, коли несуть букетики Попелюшці, бідолахи сахаються мене, бо я поруч з нею стою. А я так дітей люблю і мені так прикро: «Що ж ви так боїтеся?» Значить, правдоподібно зіграла.
— Батьки ревниво ставляться до дочок і прискіпливо до залицяльників. Як у вас із цим?
— Не знаю, що на умі, адже у нас дуже дружні стосунки. Намагаємося на всі теми по-дружньому відверто говорити. Та й залицяльників не дуже багато. Може вони б і були, але я дивлюся: ці чоловіки такі нудні і якось вони не вражають. Найбільше часу проводжу у театрі, відповідно зі мною тільки колеги. З усіма хлопцями, які були, тато дуже гідно поводився і витримував удари. З усіма намагаюся підтримувати гарні стосунки. А з теперішнім хлопцем так тим більше всі гарно порозумілися. Вони поважають мій вибір, тому кажуть, що навіть якщо негра або китайця приведу, вони приймуть. Інша справа, що я не прихильниця такого. Єдине, що радить татко, щоб я подумала і не поспішала виходити заміж.
— Керівник молодого театру Мойсеєв Станіслав Анатолійович тепер буде керівником вашого театру, що скажете з цього приводу?
— Я вже багато чого наслухалася. Вдавати, що я не знаю Мойсеєва, не можу, адже я його знаю. У плітки влазити не хочу. Вже починають жартувати, що зі мною, мовляв, тепер на «ви» годиться, бо ж оскільки я знайома з Станіславом Анатолійовичем, значить, через мене якісь питання будуть вирішуватися. Я, звичайно, підігрую, кажучи: «Звичайно, ми подумаємо і вирішимо, кого з вас залишити».
Коментувати ці театральні стосунки не буду і мені це не цікаво. Моя думка така: хто любив і поважав Богдана Сильвестровича, повинен точно так само поважати його рішення. І я думаю, що Мойсеєву зараз дуже не легко: спробуйте впоратися з двома сотнями чоловік акторів плюс адміністративний персонал! Мені здається, це велика удача мати такого керівника. Всі знають, що в Молодому театрі всі касові спектаклі тільки його. Тому всі повинні радіти. Будуть хороші постановки в театрі.
— Розкажіть про український кінематограф, як він розвивається?
— Жалюгідний стан, якщо і є держзамовлення, то малобюджетні і малооплачувані, на всьому економлять, нікого не цікавить результат. Усі кажуть, що треба піднімати нашу кіноіндустрію, але це тільки слова, а на ділі скрізь економлять і беруть відкати — ось і виходять зекономлені фільми на всьому: на світлі, на одязі, на гримі, — але це ж видно. Зрозуміло, що всі продакшени, які у нас існують, заробляють гроші за рахунок московських замовлень. Москва знімає у нас, зрозуміло, що головні герої усі московські, дай бог якимось артистам прорватися на роль другого плану або епізоди.
Але мені здається, що ще більш принизливо, це коли стикаєшся з проблемою оплати твоєї праці. Наприклад, ось поруч артист — не особливо він і талановитий, середньостатистичний московський акторт, і розумієш, що у нього ставка півтори тисячі доларів, а тобі в цей момент розповідають, що вашу працю оплатять максимум у сто доларів. І тут така подвійна гра йде, якщо ти скажеш, що ні, я хочу 400, то вам дадуть відповідь, що ви розумієте, що знімати ми вас більше не будемо. І ось як у такі моменти чинити правильно, не знаєш. Ти повинен зніматися за 100 і розуміти, що ця інформація пошириться по всім продакшенам, що ти вартий стільки грошей, чи як? Але якщо тобі телефонують і кажуть, що заради нашого українського кінематографа нікому не платять, зніміться і ви, зрозуміло, що всі намагаються допомогти. Актори заробляють за рахунок озвучок, зйомок у кіно та рекламі, але не в театрі.

Фільмографія:    

2007 — «Зоряні канікули»
2009 — «Горобини грона червоні»
2009 — «Диво»
2010 — «Маршрут милосердя»
2010 — «Домашній арешт»
2010 — «Сусіди»
2011 — «Порох і Дріб»
2012 — «Джамайка»
2012 — «Перекотиполе»
2012 — «Штучки»

Театральні роботи театр «КЕТ»:

2006 — «Моє місто»
2007 — «Карнавал»

Театр «Театр»:

2007 — «Чайка»
2008 — «Вій — страшна помста»

Національний театр ім. І.Франка:



2009 — «Дві квітки кольору індиго»
2010 — «Урус-Шайтан»
2011 — «Романс. ностальгія »
2011 — «Гімн демократичної молоді»
2011 — «Попелюшка»
2011 — «Ромео і Джульєтта»
2012 — «Голгофа»
2012 — «Райське справа»
2012 — «Кайдашева сім'я»
2012 — «Між небом і землею»
Підписатися:

Social comments Cackle

загрузка...