• Кіноогляд: «Любий Джон»

  • Середа, 5 травня 2010 року
Словами "Любий Джон" традиційно починається кожний лист дівчини Савани до свого коханого – солдата американської армії Джона. За перший тиждень показу картина за касовими зборами обійшла навіть "Аватар".

Вони зустрілися і полюбили. Через два тижні Джон відправиться продовжити службу ще на рік. Але що таке – рік розлуки, якщо у них були два тижні неземного щастя?

Фільм створено за романом Ніколаса Спаркса. Це не перша екранізація романів Спаркса. У 1999 році був створений фільм за його романом «Послання в пляшці», в 2004 році Нік Касаветіс режисирував картину «Щоденник пам'яті».

Фільми за романами Спаркса відрізняє тихе, розміреність протягом сюжетної лінії і якась невловимий світлий смуток. Картини не відрізняються динамічністю дійства, але наводять на роздуми, аналіз психологічно тонко створених образів.

Але, повинна сказати, що від фільму «Любий Джон» режисера Ласе Хальстрема я очікувала більше. Чим більше я думала про картину після її перегляду, тим більше в мені росло обурення.

Про що, власне кажучи, картина? Про те, як дівчина Саванна, така позитивна в усіх відношеннях, не змогла дочекатися хлопця, коли йому довелося продовжити термін служби після нападу терористів на Торговий центр у США? І це її жалюгідне виправдання: «Чекати – це як марафон на виживання поодинці», мене зовсім не переконало.

І не побачила я нічого жахливого в її існуванні, коли Джон їй так справно писав. Що за духовна нікчемність, що за нездатність зберігати вірність? А вийти заміж, продовжуючи любити іншого – що це взагалі таке? Одружитися прикортіло?

На жаль, повинна визнати, що не читала роман Спаркса, але у фільмі дії головної героїні виглядають просто егоїстичними. І якась, місцями, незрозуміла лукава посмішка виконавиці ролі Савани Аманди Сейфрід, можливо, таким же не зрозумілим для неї залишилася мотивація вчинків Савани.

Сам Джон, як він сам себе називає – мідна монета американської армії, у виконанні Чанінга Татума, це той образ, через який фільм можна дивитися.

У мене склалося враження, що в такому психологічному фільмі недостатньо розкриті образи головних героїв. Їх вчинки незрозумілі. Джон, наприклад, одержавши лист про зраду своєї коханої, спалює всі її листи, але через кілька років приїжджає до неї за поясненнями. Але немає ніякого пояснення, чим він керується, чому він так чинить.

Те ж саме з Саваною. Дівчина, що піклується про хворих аутопсією дітей, раптом чинить так егоїстично. Не зрозуміло, що її до цього штовхає? Говорить так красиво, що дух захоплює, а на справді – слабка людина.

До плюсів картини можна зарахувати музику Дебори Лурі, цікавий образ батька головного героя у виконанні Річарда Дженкінса й образ друга сім'ї Савани – Тіма, якого зіграв Генрі Томас.

Але сама картина в цілому досить нудна. Такий жанр, як мелодрама, заснована на психологічних переживаннях героїв, вимагає глибокого розкриття образів, чого в цьому фільмі я не побачила.

Підписатися:

Social comments Cackle

загрузка...