Волошка

Серед ранкової роси тонка Волошка не пам'ятала себе. Вона була розчинена у своїй бабусі Природі. Вона росла поза часом, поза тривогами. І юна стеблинка її непомітно тяглась до Піднебіння. А потім щось трапилося: зсередини, поволі закралася тривога, немов щось у ній лякалося можливості якось образити навколишніх своєю непоказністю.

Їй хотілося скоріше розпустити над собою ажурну, веселу й прекрасну парасольку бутона, але щось глибоке підказувало, що квапитися не треба, що вона може передчасно розтратити соковитість і переливчастість відтінків. День за днем вона збирала сили, відганяючи майже нав'язливе почуття: «А раптом я так і не наберу достатньо сил, щоб один раз спалахнути всіма своїми можливостями».

Якось ранком прилетів джміль, товстий, як гул, постукав хоботком у переповнений силою бутон і прогудів : «Пора, вже, пора». Джміль полетів, а бутон трохи відкрився, але розпуститися не зважився.

І от один раз трапилося: найніжнішої свіжості, витканий зі світла й сонця, хтозна-звідки виник метелик. Волошка так здивувалася, що спалахнула назустріч пелюстками, у яких змішалися відтінки ранкових туманів, прозорі зоряні сутінки коротких, як змах, ночей, збентежені собою зорі й відблиск грозових хмар.

Метелик миттєво сп’янів волошковою ніжною мужністю й завмер неподалік, прикинувшись пелюстками сновидчеської квітки. (Із психологічного гербарію В. Ахрамовича)