• Українська мова та „влада рад”

  • Середа, 30 листопада 2005 року

„Культура – душа  нації,” – так розпочинається 6-й коментар із циклу статей „Дев’ять коментарів про комуністичну партію”. Тут ми дізнаємося про те, як Комуністична партія Китаю (КПК) послідовно знищувала національну культуру, завдаючи невиправної шкоди китайському народові. Створена КПК і заради КПК партійна культура, яка базується на ідеях марксизму-ленінізму, повністю суперечить 5000-літній культурі Китаю, а тому „КПК розглядала (і розглядає) традиційну культуру як ворога свого власного правління”. Разом із руйнуванням храмів, із знищенням літературних творів та шедеврів живопису, навіть із фізичним знищенням інтелігенції та духівництва „велика, чудова та правильна” партія замахнулася й на мову. „КПК не тільки спростила китайську писемність, а й намагалася замінити ієрогліфи латинськими літерами (піньїн), що знищило би всі культурні традиції китайської мови й писемності, – читаємо в „Дев’яти коментарях...”. – Однак план заміни не вдався, що врятувало китайську мову від подальшого руйнування”. Та розуміння багатьох ієрогліфів усе ж таки було переінакшено відповідно до партійної культури. Наприклад, „вірність у традиційній культурі Китаю ніколи не означала сліпе поклоніння... Якщо імператор був низько моральний, не приймав Дао, люди могли повстати й скинути його... Якщо оцінювати з точки зору традиційної культури, ці повстання не вважалися порушенням вірності або Дао”. Проте КПК трактує вірність саме як сліпе поклоніння, „настільки сліпе, що від людей вимагалось, щоб вони безумовно вірили КПК і підкорялися без усяких запитань”. „Слово  „революція” китайською буквально означає „брати життя”, що звучить моторошно і  лиховісно для всіх хороших людей. Однак партія зуміла наповнити слово „революція” позитивним змістом”, – говориться в „Дев’яти коментарях про комуністичну партію”.

Але ж не так давно Україна теж перебувала під гнітом радянського панування. Якою саме була мовна cитуація в Україні за радянських часів та які її наслідки, розповість відомий український мовознавець, перекладач, публіцист; доктор філологічних наук, професор, академік АН Вищої школи України, Заслужений журналіст України – Олександр Данилович Пономарів.

Кор.: Шановний Олександре Даниловичу, розкажіть, будь ласка, що таке мова, та яке значення вона має для людини, народу?

О.Д.: Про мову можна нескінченно говорити. За визначаннями багатьох видатних людей світу, мова – це не тільки засіб спілкування, а це спосіб відтворення навколишньої дійсності в свідомості людини. Спочатку було слово, як пишеться в Святому Письмі. Без мови людина не може існувати, і нація не може існувати. Про це багато хто говорив, а от видатний киргизький письменник, Чінгіз Айтматов, сказав: „У народу і в його мови одне життя і одна смерть”. Тобто поки живе мова – доти живе народ. Або ще одне поетичне визначення, яке дав аварський поет, Расул Гамзатов: „Хтось може і до чужої мови звик – най зазнає втіх. Та я в ній не співець. І якщо завтра моя мова зникне, то хай сьогодні прийде мій кінець”. Тобто люди, видатні діячі, представники кожного народу і народу в цілому, але особливо його сини і доньки, вважали, що мова – це одна з основних засад існування народу.

Кор.: Як ви вважаєте, позитивний чи негативний вплив здійснювала комуністична влада на розвиток та поширення української мови?

О.Д.: Ну, були різні періоди. Якщо говорити в цілому, то радянська влада відіграла дуже негативну роль.

Кор.: Якою ж була політика КП щодо української мови?

О.Д.: От коли була так звана „українізація” чи „коренізація”, тоді були українські комуністи, які були такі самі, як польські комуністи, грецькі комуністи. Він спочатку грек і поляк, а потім – комуніст. І, наприклад, скажіть будь-якому польському комуністові щось проти польської мови. Він на вас, в кращому разі, накричить або й очі видряпає. Тобто він спочатку поляк,  а тоді – комуніст. У нас теж були такі комуністи. Вони, скориставшись умовами, які їм надала радянська влада, почали відроджувати українську мову. Це друга половина 20-х років - початок  30-х. Їм дуже багато вдалося зробити, тому що тоді всі почали говорити українською мовою: хто гірше, хто краще. І коли була „українізація”, Кубань уся раптом найперша її сприйняла. Це була їхня рідна мова. Вони навчились писати, бо не вміли. І коли була еміграція потім з Кубані, в них була преса. Так от, подивіться, яка була преса тільки кубанців-емігрантів: „Кубанські хвилі”, „Чорноморець”, „Кубанські думки” – тобто вся емігрантська преса була українською мовою. Адже тоді держава дбала про українську мову. І тому на певному етапі радянська влада відіграла позитивну роль у відродженні української мови. Ну а потім виявилося, що це було зроблено тільки для того, щоб виявити, хто має в собі українську ідею. Після чого їх усіх знищили, або вони самі себе знищили, як Микола Хвильовий і Микола Скрипник. Почалися переслідування, репресії, почалося втручання вже в середину мови, вже нам казали, які слова є українські, які не українські. При укладанні словників давали вказівки, що треба робити, які слова викидати – це було щось страшне. Мовознавці чинили німий опір. Все ж таки, коли припинили  „українізацію”, то почали викидати українські слова. Казали: „Що це таке „пожежа”? Треба „пожар”. Але все одно, потім воно все стало поступово на свої місця. Особливо було дуже багато напхано російських слів в однотомний „Українсько-російський словник” 48-го року. Та в 68-му році, коли вже не так почали втручатися, мовознавці повикидали ті всі слова або поставили їх на друге місце – відновили. Тобто радянська влада чинила дуже великий тиск на українську мову. І вже в часи застою вона була набагато витіснена, по суті, відсунута тільки в сферу побуту. Була ж навіть така політика „зближення і злиття мов”. Одна жінка з Інституту мовознавства спитала в директора, Івана Білодіда, який був тоді основним зближувачем мов: „Ну а як можна зблизити казахську мову з російською?” Так її вигнали з Інституту! А найбільше, звичайно, не пощастило українській і білоруській мові, бо схожі з російською. І справді, як грузинську мову можна зблизити?!

Кор.: Яка різниця між придушенням української мови в Російській імперії та в УРСР?

О.Д.: В Російській імперії, за часів царя, українську мову  просто забороняли на офіційному рівні. Вони не примушувала всіх говорити російською мовою. Але не було українських шкіл, не кажучи вже про інститути, не було українських видань. Було трішки, а потім їх забороняли. Але, слава Богу, існувала частина України, яка перебувала в складі Австро-Угорської імперії, яка набагато лояльніше ставилася до української мови. І тому наддніпрянські письменники видавали свої твори у Львові, в Чернівцях. Але за царської Росії був вплив на українську мову тільки зовнішній. Ну просто не давали... Шкіл не було, і все. Но все одно український народ на всіх своїх теренах, і не тільки в межах сучасної України, а й на Кубані, в Поволжі, на Далекому Сході, скрізь, де жили українці, говорив українською мовою.Театри були, але їх не дуже схвалювали. Все одно доводилося боротись за них. Та народ, всі розмовляли українською мовою. А в Радянському Союзі її офіційно, ніби-то, не забороняли. Але що зробили? Оце „розстріляне відродження”: знищили в 30-х роках найбільш активних носіїв української мови, тобто інтелігенцію і селянство. Селянство було носієм української свідомості й української мови. Так їх, як куркулів, розкуркулили і відправили до Сибіру. А міста були зросійщені.  Як і в кожній колоніальній країні, міста завжди зденаціоналізовані. Тому радянська влада відіграла негативну роль. І вийшло так, що в Радянському Союзі стало гірше, ніж у царській Росії.

 

Кор.: Мешканці південно-східних областей України розмовляють переважно російською мовою, а північно-західних – українською. Чому виникла така ситуація?

О.Д.: Ні! Я з цим ніколи не погоджуся, бо я сам представник південно-східних... Там зросійщення відбулося особливо після застою, і зараз воно триває. Але люди розмовляють українською мовою, в селах розмовляють українською мовою. Вона, звичайно, не літературна, але в селах і в Росії не розмовляють літературною російською мовою.

 

Кор.: Так вже історично склалося, що  російська мова набула значного поширення в Україні, чи повинна вона стати другою державною мовою?

О.Д.: Вона не повинна стати державною, бо державна мова повинна бути тільки на етнічній території. В нас немає етнічних російських земель, де б вони були корінним населенням. Вони всі приїхали сюди. І в нас, на всій території України, всі володіють українською мовою: одні активно, інші пасивно. Люди орієнтуються на державу. Та в нас дуже багото людей, носіїв національної свідомості, знищили, а таких пристосуванців увесь час висували на керівні посади.

Кор.: Які найважливіші мовні проблеми стоять сьогодні перед знавцями української мови на шляху розвитку та зміцнення Української Держави?

О.Д.: Проблеми такі, як і в усіх. Нам треба, щоб Держава подбала про те, щоб українська мова стала справді державною у повному розумінні цього слова. От, скажімо, ірландці всього вже добилися, чого вони хотіли, а мову вони у повному обсязі не відродили. Тому що сім століть англійці їм просто забороняли розмовляти цією мовою. Мова зовсім не була схожа на англійську. І тепер вона в них вважається державною мовою. Вони всі її знають. Але все одно розмовляють англійською. І тому ми боїмося „ірландизації” України. В нас такого ще не сталося. В нас нема людей, які зовсім забули б українську мову. Просто в одних вона в активному стані, в інших – у  пасивному. Ми не хочемо примушувати інші народи, щоб вони забули свої мови і перейшли на українську. Нам, насамперед, треба відродити українську мову українців, які самі того хочуть. Багато ж хто пише листи і в „Просвіту”, і в радіопередачу Анатолія Погрібного, що ми самі не навчились, а хочемо, щоб наші діти володіли. А інші народи, які в нас живуть... В нас є багато росіян, які володіють українською моваю, вони кажуть:”Ми б нею розмовляли, якби ви самі нею розмовляли”. Отже, треба створити такі умови, щоб українці повернулися в лоно рідної мови. Бо хоч як би вони відійшли від неї, все одно, вони не стануть ні росіянами, ні французами. Вони можуть стати зросійщеними українцями. Вони не будуть повноцінними представниками однієї нації. Тобто зберегти єдність України можна буде тільки тоді, коли всі українці повернуться в лоно рідної мови.

 

Мова визначає наявність нації. В ній знаходить своє відображення вся культура певної нації: її історія та розвиток, звичаї, традиції, побут, вірування, світосприйняття, система цінностей. Вона формує менталітет і спосіб мислення того народу, який нею користується, і виділяє його з-поміж інших народів. „Народ  може з об’єктивних чи суб’єктивних причин змінити місце мешкання, свою назву, втратити державність, але залишитися народом, поки живе його оберіг – рідна мова... Недаремно метою правителів усіх імперій була насамперед мовна асиміляція підкорених земель, – читаємо в книзі Олександра Пономарева „Культура слова: Мовностилістичні поради”. – Імперії, в яких мусив жити український народ, ніколи не виявляли особливих симпатій до його мови, намагалися тлумачити її як діалекти то польської, то російської”. Проте такого планомірного, масштабного й підлого знищення, як за радянських часів, вона ніколи не зазнавала. Та якщо в Китаї функціонує, хоч і штучно збіднена,  але китайська мова, то українську мову намагалися максимально наблизити до російської аж до її повного знищення. Крім політики “зближення і злиття мов”, використовувалися й інші методи лінгвоциду: через "свободу вибору" мови, через оголошення мови неприродною, через боротьбу із "засиллям української мови", через привілеї для панівної мови та її носіїв, через демографічну політику, через приниження статусу й престижу мови, через "розквіт" мови та інші нові та старі способи мововбивства. „У колишньому Радянському Союзі за сім десятиліть кількість націй скоротилася вдвічі, бо їх планомірно і наполегливо перетворювали на „нову історичну спільність – радянський народ”, який спілкувався російською мовою” (О.Д. Пономарів).

Отже, „єретична сутність злого духу комунізму” є все ж таки незмінною. Де б вона не проявлялася – в Україні, в Росії, в Китаї чи деінде ще – вона завжди несе руйнування та антилюдські принципи. Вона спрямована перш за все на знищення традиційної культури будь-якої нації, яка піде цим шляхом. Таким чином, руйнуючи її духовне підґрунтя, розриваючи зв’язок із пращурами, ця кривава ідеологія знищує духовність людства, а як наслідок - і саме людство.

Іван Ярошенко. Велика Епоха, Україна

Підписатися:

Social comments Cackle

загрузка...