Тому, хто збирає гриби: пам'ятай – переробляти їх теж тобі…

У грибників, як і у рибалок, є свої улюблені місця. І кожен грибник хвалить своє, хай навіть поганеньке (який-небудь бурелом із непрохідним болотом) місце. Але там – найбільше грибів, і краще за це місце для нього немає.

Йти туди неодмінно не менше десяти кілометрів, так як “до десятого кілометра все вже давно позбирано”, і взагалі: “Там не ліс, а парк культури й відпочинку”, – скаже Вам бувалий “мисливець на гриби”. Думка про те, що на вечерю,  можливо, будуть смажені в сметані рижики, а взимку на Різдво – мариновані маслюки, робить свою справу, і грибники, пробираючись крізь лісову гущавину, чимчикують  до заповітної здобичі.

“Парк культури й відпочинку” закінчується, і нога людини ступає за десятий кілометр. Бувалий грибник, махнувши рукою в нікуди, із словами:  “Я там подивлюся, а ти за ялинками пошукай. Біля тієї корявої торік купа  білих росла”, – відкланявшись, прямує вдалечінь. Біля “корявої” немає нічого схожого на обіцяне, тільки поганки, прикинувшись опеньками, гордо засідають на трухлявому пні. Ну, може, хоч оцю сироїжку для розплоду взяти.

Ого-го, груздь – красень! Та не один, тут ціле сімейство, – не нахилився б за сироїжкою, може, і не помітив би. А ось ще сім'я. І що тут почалося!..

Груздь, боровик, підберезник, знову груздь, та так багато... Сироїжки вже не котируються – інший сорт. Година, і кошик повний, а навколо ще повно грибів. Пакет з діркою з минулого походу лежить у кишені. Ну, нічого – зараз усе в хід піде.

Так, боровики – в панаму, білі гриби в куртку можна загорнути. Ну, на опеньки ми розмінюватися не будемо. Усе, під зав’язку – брати більше нікуди. А де ж бувалий? Після п'ятої спроби аукання силует бувалого, що мляво плентався, з'явився на горизонті. Пригадавши, що до автобуса залишилося всього нічого, грибники, підхопивши свою дорогоцінну ношу, потряслися у напрямку траси.

Ось якби ще заслінки на очі, як у коней, щоб по боках не оглядатися, а то одна спокуса навкруги. Бачить око, та нікуди брати. Останній кілометр перед зупинкою був подоланий у спринтерському темпі – автобус чекати не буде. Добре ще, що він “гумовий”, а то ні за що не влізли б з такою ось поклажею.

Нарешті, дім. П'ятий поверх, ліфта немає. Ну, нічого, після болота це – не перешкода, прорвемося. Хух...  Усе, фінішували. Залишилося тільки перебрати. От тут увесь оптимізм і зникає. А що робити? Винагородою ж за працю будуть смажені в киплячій олії рижики.
Завтра знову піду.