• Море, сонце і чаруючі звуки флейти

  • П'ятниця, 23 червня 2006 року

Колись давно я вийшов на трасу, підняв великий палець і поїхав автостопом. Може нудьга, а може пошук чогось Нездійсненого, Позамежного були причиною такого вчинку.

Тоді я займався йогою, медитував, читав книги про мандруючих ченців, мене вабили подорожі, зустрічі з новими і цікавими людьми, хотілося перевірити себе у важких життєвих ситуаціях.

Перший «Мерседес», що зупинився, доставив мене в місто Феодосію. Вночі, завернувшись в ковдру, лежав на пляжі й дивився в темне зоряне небо, намагаючись відповісти на питання, яке мене давно мучило: «Навіщо - усе це, для чого людині дане життя?» Шум прибою заспокоював, і я непомітно заснув.

Тільки у Феодосії сонце встає із самого моря - чаруюче видовище. Спочатку небо яснішає, вузькою червоною смугою виходить Сонце, від нього по морю розстилається доріжка, неначе світило запрошує вас у свої апартаменти. Поступово воно з'являється у всій своїй красі, із матово червоного Сонце стає сліпучо жовтим, воно зігріває і розчиняє нічну таємницю та містику. На пляжі розташовуються перші курортники, займають кращі місця, щоб підставити свої білі тіла під жаркі промені, набути «шоколадного» відтінку.

Група людей у світлому одязі пройшла на незайнятий кінець пляжу. Вони сіли колом, склавши ноги в позицію «Лотоса» і стали медитувати. Це був для мене великий успіх відразу ж знайти близьких по духу людей. Не треба було багато часу, щоб познайомитись, я був прийнятий в їх групу і відразу ж запрошений на семінар у гори.

Туди щорічно з різних міст з'їжджаються ті, кого об'єднує пошук Шляху до духовної досконалості. Наступного дня ми були на місці, ставили намети, розпалювали багаття, готували їжу. Зібралося чоловік п'ятдесят. Приїхали з Москви, Пітера, були з Краснодару і Анапи. Я вперше був на такому заході, та і взагалі в горах. Справді, захоплююче видовище. Стоячи на вершині, можна бачити все навколо. Немає меж для погляду.

Серце завмирає від захоплення пейзажем, що розстелився переді мною. Тепле повітря настільки прозоре, що видно найдрібніші деталі на килимках тих, хто засмагає, лежачих за кілька кілометрів від мене. Небо дуже близько - підніми руку і доторкнешся, підстрибни і опинишся на хмарах. А яке море!!! Від ясно-блакитного біля берега воно стає темно-зеленим на горизонті. Там Море з'єднується з Небом. Дивишся навколо, ще трохи і ноги самі відірвуться від Землі, і полинеш - одвічна тяга людини здійнятися угору.

Замріяний я поволі спускався стежиною в табір. Із задумливості мене вивели чаруючі звуки флейти. Вони доносилися звідкись зверху, здавалося - це небесна музика зійшла на нашу тлінну Землю. Я завмер, насолоджуючись чудовою мелодією. Піднявши голову, побачив на невеликій кручі дівчину. Помахав їй рукою, сподіваючись на те, що вона спуститься. Заперечливо похитавши головою, граціозно піднялася і зникла, а я, засмучений, побрів до табору.

Увечері не спалось, сидячи біля багаття, думав про незнайомку. Запах диму, зірки на темному небі, шерехи й звуки наповнювали ніч чарами.

Вона підійшла й сіла з другого боку багаття. Тепер я міг розгледіти дівчину ближче. Довге кучеряве волосся, зібране у вузол, високі вилиці, повні губи, темна шкіра - спадок від африканських предків, а очі - я подивився в них і потонув у темній глибині. Помітивши мою реакцію, вона усміхнулася, показавши перлинно-білі зуби.

- Мене звуть Нума, - трішки співучо вимовила дівчина. Не давши сказати мені ні слова, вона продовжила:

- Завтра буде повний Місяць, я покажу тобі магію моєї флейти. Її подарував мені дідусь Лі. Він сказав, що ми з тобою зустрінемося, і що я тобі дуже потрібна, але ми проведемо разом тільки одну ніч. Дідусь все знає, він чарівник, я навчалася у нього в Китаї. Зараз я йду, завтра о цій годині будь тут.

Вона зникла так само несподівано, як і з'явилася. У моїй голові питання й думки мчалися, як табун диких коней, що рятуються від пожежі. Почувся шум кроків, я подумав, що повернулася Нума, але до багаття підійшов худорлявий хлопець, здається з Москви.

- Не потурбую? - боязко запитав він і, ніби виправдовуючись, додав, - не спиться. Я поет. Правда, тільки початківець. Зі мною сталася одна незвичайна історія. Якщо Вам буде цікаво, і Ви ще не йдете спати, то можу розповісти.

Табун моїх думок все ніяк не міг втекти від пожежі, навряд чи я зміг би заснути з таким гулом в голові, так що його історія була б зливою на цю пожежу в степу. Говорити мені не хотілося, просто кивнув йому головою.

- Мене звуть Олександр, я з дитинства хотів писати вірші. Я мріяв про Натхнення, чекав, що воно прийде і залишиться зі мною назавжди, і я буду щасливий. Одного разу мене відвідала Муза. Я бачив її от так, як бачу Вас зараз. Це була дуже красива жінка, вона мовчки дивилася своїми чудовими очима. Натхнення наповнило мене.

Морем почуттів моє серце хвилюється -

Далеко ти зараз знаходишся.

Доторкнутись до руки твоєї хочеться

І в очі заглянути бездоннії!

Ніби з казки прийшла, Чарівнице,

Зник смуток-печаль самоти

Нам лишилось лиш тільки зустрітися

І зостатися в Єдиній Безмовності!

Там є тільки Гармонія Вічності

І світло зірок з глибин Всесвіту

Ми увійдемо до брами Безмежності

І разом назавжди там лишимося.

Я вирішив, що тепер вона моя, що вона завжди буде поряд і дарувати мені Натхнення. Ось воно, Щастя! Але вона пішла, а без неї не міг нічого написати, виходило якось незграбно і банально, а хотілося, щоб за душу брало. Закликаючи Музу вві сні та наяву, благав її прийти. Моє серце розривалося на частини від туги та печалі. Якось вночі я йшов вулицею, і до мене причепилася стара циганка.

Вона просила «позолотити їй ручку і всю правду розповість» Мені було не до неї, і я вже хотів відмахнутися, але слова циганки: «Не сумуй, Та яка пішла, завжди з тобою» різонули, як ножем. Я різко обернувся, зустрівся з нею поглядом, і ... на мене дивилися очі моєї Музи! Цього не може бути?! Циганка прошепотіла: « Ти сам можеш писати, наповнювати Натхненням інших, відкрий своє серце, позбудся суму та думки заволодіти Музою. Тільки у відкриті двері й привітний будинок приходять гості і залишаються, якщо там вільно та легко дихається. Не вимагай у Долі більшого, ніж тобі відміряно. Живи з радістю!».

Ось така історія зі мною сталася. Спасибі, що Ви вислухали мене, я ще нікому про це не розповідав, бо ж не повірять.

Олександр усміхнувся, у нього трохи сором'язлива усмішка, але виблискувала вона, як промінець Сонця. Ми дуже тепло попрощалися, і він пішов. Я залишився біля багаття чекати загадкову дівчину на ім'я Нума.

Дмитро Пішоходов. Велика Епоха
Підписатися:

Social comments Cackle

загрузка...