• Архієпископ Лука

  • П'ятниця, 31 березня 2006 року
В 1961 році ми закінчили медичний інститут у місті Ростов-на-Дону. У тому ж році пішов з життя Валентин Феліксович Войно-Ясенецький, професор, лауреат Сталінської премії, великий учений, основоположник гнійної хірургії, по підручниках якого вчилися ми, і донині вчаться багато поколінь студентів, удосконалюються хірурги.

Шістдесяті роки минулого 20-го століття ознаменувалися затятою антирелігійною пропагандою, і ніхто з наших викладачів не посмів тоді проговоритися, що цей учений, поряд із професорським званням, мав високий священний сан Архієпископа.

Навіть якби ми про це й довідалися, то навряд чи, зашорені матеріалізмом, з духовністю, сповненою ідеями атеїзму, змогли б оцінити таке сполучення звань. Адже до розуміння Великого треба дорости. Але от прийшов час...

Народився Валентин Феліксович в 1877 році в м. Керчі у дворянській родині. В 1903 році закінчив медичний факультет Київського університету, “маючи на меті бути все життя сільським, мужицьким лікарем, допомагати бідним людям”. У ті роки величезним нещастям у Росії була трахома. Безліч осліплих людей, жертв цієї хвороби, низками ходили по дорогах, просячи подаяння. Випускник університету, маючи вроджене милосердя, визнав за необхідне навчитися в очній клініці операціям на очах.

“Більше того, щоб допомогти більшій кількості хворих, для яких не вистачало місць у клініці, він перетворив свою квартиру в лазарет, - згадувала його сестра, - хворі лежали в кімнатах як у палатах. Валентин лікував їх, а мама кормила”. Цей досвід став у нагоді в подальшому його житті. Не одній сотні сліпих він повертав зір, часом у польових умовах. У тім же 1903 році, з початком російсько-японської війни, Войно-Ясенецький направляється у воєнно-польовий госпіталь біля Чити. Не маючи спеціальної підготовки з хірургії, він (з гарними результатами) відразу став проводити складні операції на кістках, суглобах, черепі.

Після війни молодий лікар завідував міською лікарнею в Симбірській губернії, де став оперувати по всіх розділах хірургії та офтальмології. Уже тоді він зрозумів небезпеку загального наркозу, нерідко перевищуючу небезпеку самої операції й став розробляти досвід місцевої анестезії. Ці роботи зложилися в наукову працю.

В 1916році, живучи в місті Переяславлі, В.Ф. Войно-Ясенецький захистив докторську дисертацію в Москві. Цікавий відклик його опонента під час захисту - професора Мартинова: “Ми звикли до того, що докторські дисертації пишуться звичайно на задану тему, з метою одержання вищих призначень по службі, наукова цінність їх невелика, але коли я читав Вашу книгу, то одержав враження співу птаха, що не може не співати, і високо оцінив її”.

За цю роботу Варшавський університет присуджує йому велику премію “За кращий твір, що прокладає новий шлях у медицині”.

Природжений учений незабаром приступає до іншої роботи з області гнійної хірургії, по якій дуже мало давали знань медичні факультети. Як дослідник він ставить завдання глибокого, самостійного вивчення діагностики й терапії гнійних захворювань. Все це вилилося в написання фундаментальної праці «Нариси гнійної хірургії». «І тоді, - пише вчений, - до мого подиву, у мене з'явилася настирлива думка: коли книга буде написана, на ній буде стояти ім'я єпископа. Бути священиком мені й у сні не снилося, але невідомі шляхи життя нашого цілком відомі всемогутньому Богові вже, коли ми - у чреві матері».

Почалася Перша світова війна.Войно-Ясенецький завідував у Переяславлі госпіталем для поранених, а в 1917 році одержав запрошення в Ташкент на посаду хірурга й головного лікаря великої міської лікарні.

Тут його наздогнала революція зі смутами, заколотами й розстрілами. Працюючи в Ташкенті, професор довідався, що тут існує церковне братерство при соборі. Він став відвідувати збори і, не маючи богословської освіти, проводив там серйозні бесіди, ще не знаючи, що вони стануть початком його величезної проповідницької діяльності в майбутньому. Слухаючи його слова, єпископ Ташкентський і Туркменський Інокентій сказав: «Доктор, Вам треба бути священиком».

«Ці слова я прийняв, як заклик Божий вустами архієрея, і ні хвилини не розмірковуючи, відповів: «Добре Владика, буду священиком, якщо це завгодно Богові». У найближчу неділю, під час літургії професор був присвячений в чин диякона.

Це зробило сенсацію в Ташкенті. Будучи далекими від релігії, не розуміючи його вчинку, до нього прийшов один із професорів з великою групою студентів. «Що зрозуміли б вони, якби я їм сказав, що побачивши блюзнірські карнавали і знущання над Господом нашим Ісусом Христом, моє серце голосно кричало: не можу мовчати!». Через тиждень, у наступну неділю, професор Войно-Ясенецький був рукоположен в ієрея й став батьком Валентином. Це було в 1921 році.

Батькові Валентинові довелося сполучати своє священство із завідуванням кафедрою 'Топографічної анатомії й оперативної хірургії” у Ташкентському університеті, читанням лекцій студентам і роботою головним хірургом у міській лікарні.

Лектором він був чудовим, слухати його приходило безліч студентів й не тільки з медичних курсів. Професор читав лекції в рясі й із хрестом на грудях. З весни 1923 року підсилилося гоніння на церкву, для її розколу зсередини ДПУ винайшло так звану «живу церкву». Викриваючи «живоцерковство», батько Валентин говорив на допиті в ДПУ: «Христову правду зневажає той, хто, прислужуючись радянській владі, покровом церкви освячує й покриває всі її діяння».

У сан єпископа батько Валентин був рукоположен в 1923 році Собором Ташкентського духівництва. Роблячи цей обряд, преосвященний Андрій (князь Ухтомський) говорив, що хотів дати йому ім'я Цілителя Пантелиймона, але коли побував на літургії й почув його проповідь, то знайшов, що йому набагато більше підходить ім'я апостола, євангеліста, лікаря та іконописця Луки.

Громадянська війна в ці роки в Ташкенті перетворила життя городян у нестерпний кошмар. Лютували малярія, холера, сипний тиф. Голод на Волзі гнав у Туркестан маси голодуючих. Вони покотом лежали на вокзалі, обірвані, покриті вошима. Ідучи на кафедру, професор зустрічав вози, завантажені голими трупами. Хворі й трупи лежали навіть біля лікарняних воріт. Влада ж продовжувала погрози почати в 1917 році різанину, який не видно було кінця.

По всьому Туркестану виловлювали тих, хто мав яке-небудь відношення до колишнього ладу, великих і дрібних чиновників, депутатів Держдуми, офіцерів. Для «колишніх» не було виправдання, їх розстрілювали без суду.

Професор - єпископ Лука ходив по місту в рясі із хрестом, чим дуже дратував начальство. Влада вмовляла його кинути церковну справу, але він не піддавався. Тоді на чолі ЧК стояв латиш Петерс, невблаганно жорстокий і дуже швидкий на вироки з «вищою мірою». Він вирішив влаштувати показовий суд над лікарями і як громадський обвинувач вимовив «громову» промову. Були в ній «білі охвістя контрреволюції» і «явне зрадництво».

Над лікарями нависла загроза розстрілу. Професор Войно-Ясенецький був викликаний на суд як експерт-хірург й відразу безстрашно напав на грізного Петерса. Громив його як круглого невігласа, що береться судити про речі, у яких нічого не розуміє, як безсовісного демагога, що вимагає вищої міри для чесних і сумлінних людей.

Високе положення представника влади вимагало, щоб зухвалий експерт був негайно знищений, принижений, роздавлений. “Скажіть, піп і професор Ясенецький-Войно, як це ви вночі молитеся, а вдень людей ріжете?” - запитує Петерс. Професор відповідає: «Я ріжу людей в ім'я їхнього порятунку, а в ім'я чого ріжете їх Ви, громадянин громадський обвинувач?». Зал зустрів відповідь професора реготом!

Наступне питання, по розрахунках Петерса, повинно було змінити настрій аудиторії: “Як це Ви вірите в бога, піп і професор Ясенецький-Войно? Хіба Ви його бачили, свого бога?”

“Бога я дійсно не бачив, громадянин громадський обвинувач. Але я багато оперував на мозку й, відкриваючи черепну коробку, не бачив там також й розуму. І совісті я там теж не знаходив”. (Дзвіночок голови потонув у реготі залу).

«Справа лікарів» із тріском провалилося. Але арешт самого професора був неминучий. Через два тижні вночі об 11 годині за ним приїхав «чорний ворон» і відвіз у ДПУ. Не пощадили й чотирьох його малих дітей, що залишилися сиротами, тому що їхня мати, дружина професора, померла в 1919році (дітей врятувала медсестра). Так був покладений початок 11 рокам в'язниць і засилань.

Його заарештовували тричі: 1923 рік - Заполярне коло, 1930 рік - Північна Двіна й 1937рік - Красноярський край. Саме головне, що від нього було потрібно - це зречення від сану священика, але офіційно обвинувачували у зв'язках з англійцями, які він здійснював, нібито, через турецький кордон, а також за участь у козачих заколотах.

Розповідаючи про це, Владика з посмішкою помітив: «Я не міг бути учасником козачої змови й діячем міжнародного шпигунства з двох причин: по-перше, це суперечить моїм переконанням, а по-друге, чекісти затверджували, що й на Кавказі й на Уралі я діяв одночасно. Всі мої спроби пояснити їм, що для однієї людини це фізично неможливо, ні до чого не приводили».

Врятуватися від розстрілу й загибелі допомогло йому те, що він був унікальним хірургом, ученим зі світовою популярністю, а також смиренність, сила духу й над всім цим - Бог.

Будучи в засланні, він працював лікарем. В 1940 році, на свій лист до К. Ворошилова із проханням дати йому можливість закінчити роботу із гнійної хірургії, так необхідної для хірургічної практики у воєнно-польових умовах, він одержав дозвіл їхати в Томськ для роботи у великій бібліотеці медичного факультету Університету. За два місяці перечитав всю новітню літературу по гнійній хірургії німецькою, французькою і англійською мовами і, після повернення із заслання, закінчив «Нариси гнійної хірургії».

Наступило літо 1941 року, почалася війна. У заслання до професора в Б. Мурту прилетів головний хірург Красноярського краю й попросив його летіти в Красноярськ, де він і був призначений головним хірургом евакогоспіталю “ 15-15”. Результати його роботи з пораненими були чудові. Наприкінці війни була написана книга «Про пізні резекції при інфікованих пораненнях суглобів».

В 1946 році за цю роботу й «Нариси гнійної хірургії» В.Ф. Войно-Ясенецький одержав Сталінську премію 1-ой ступеня, що майже всю пожертвував дітям - сиротам - жертвам війни.

Синод священників в 1946 році прирівняв лікування поранених до доблесного архієрейського служіння й звів єпископа Луку в сан архієпископа Сімферопольського й Кримського.

Останні шістнадцять років він проробив у Криму, сполучаючи медичну роботу зі священництвом. Проводив лекції серед хірургів, на з'їздах лікарів, проводив консультації хворих, вів безкоштовний прийом на другому поверсі свого архієрейського будинку, куди пішли сотні хворих з усього Криму. Але переслідування церкви знову наростали, і в 1951 році його відлучають від хірургічної практики за приналежність до архієрейського сану.

В 1954 році, після липневої Постанови ЦК КПРС «Про поліпшення науково-атеїстичної пропаганди» почалася нова хвиля гонінь на церкву. Відновили цькування й арешти віруючих, закриття храмів, публічні образи священиків.

Сміливі проповіді архієпископа зберегли «малу череду» віруючих, котра була невразлива ні для якої пропаганди. Навіть невіруючі колеги (ще в більш ранні роки) не могли не бачити високої моральності майбутнього архієпископа. Колишня медсестра Ташкентської лікарні Н.Г. Ніжинська, в 70-х роках згадувала: «У справах, що вимагають морального рішення, Валентин Феліксович поводився так, начебто довкола нього нікого не було. Він завжди стояв перед своєю совістю один, і суд, яким він судив себе, був суворіший будь-якого трибуналу».

Його відношення до хворих було ідеальним. В операційній завжди висіла ікона, якій він молився перед кожною операцією. Він ніколи не брав грошей і на подяку врятованого ним відповідав, що це Бог урятував його руками.

В «Нарисах гнійної хірургії» є таке звертання до лікарів: «Приступаючи до операції треба мати на увазі не тільки черевну порожнину, а всю хвору людину, що так часто, на жаль, у лікарів зветься «випадком». Людина в смертельній тузі й страху, серце в неї тріпотить не тільки в прямому, але й переносному значенні. Тому не тільки виконуйте досить важливе завдання підкріплення серця камфорою або дігаленом, але подбайте про те, щоб позбавити його від важкої психічної травми: виду операційного столу, розкладених інструментів, людей у білих халатах, масках, гумових рукавичках. Подбайте про зігрівання його під час операції, тому що це надзвичайно важливо».

Такою була ця велика людина, що являла собою школу вищого духу й справи. Помер він 11 червня 1961 року, у неділю, коли святкується пам'ять всіх Святих, що просяяли у Землі Російській.

Олена Уртенова. Велика Епоха

Підписатися:

Social comments Cackle

загрузка...