• Як Едвард Дженер врятував світ від віспи

  • Epoch Тіmes Україна | Велика Епоха
    Середа, 9 грудня 2009 року
Мало  хто з сучасних людей знає ім'я  Едварда Дженера. Проте саме його самовіддані  дослідження дозволили  позбавитися від  невиліковної хвороби, тієї, що тисячоліттями  мучила людство – віспи.  Про Дженнера потім сказали: «Жоден лікар не врятував життя такій значній кількості людей, як цей чоловік».

Слід зазначити, що робили щеплення  й до Дженнера, але це було щеплення справжнім вірусом натуральної віспи, що робили людям, які були сприйнятливими до захворювання. Бували ускладнення і смертельні випадки. Дженнер запропонував щепити коров'ячу віспу, що зробило щеплення повністю безпечним.

Натуральна  віспа

Натуральна віспа належить  до групи особливо небезпечних інфекцій (разом з холерою, чумою, жовтою лихоманкою, сибірською виразкою тощо). Вірус передається повітряно-крапельним шляхом, через предмети і проникає в епітелій, викликаючи утворення бульбашок. Через зниження імунітету бульбашки нагноювалися, перетворюючись на гнійники. Якщо хворий виживає, тоді гнійники перетворюються на рубці.

Зазвичай від віспи  вмирала 1/6 — 1/8 частина всіх хворих, а у маленьких дітей смертність досягала 1/3. По відношенню до загальної смертності на долю віспи припадала  чверть усіх вмираючих. І така картина  спостерігалася до кінця XVII століття. Лише у Німеччині в 1796 році від віспи померли 70 тис. чоловік, а в Європі щорік від цієї хвороби гинули до 1,5 млн. чоловік. У XVI столітті віспа перекинулася до Америки, де від неї в короткий термін померли декілька десятків мільйонів корінних мешканців - індійців.

Навіть якщо віспа  щадила життя, вона часто залишала після  себе незгладимі сліди. Безліч людей  були спотворені рубцями, інших вона позбавила зору і слуху. У середньовічній Європі епідемії віспи були настільки  частими та тотальними, що у лікарів склалося тверде переконання: кожна людина повинна перехворіти віспою. Знаменитий лікар XVII століття Сиденгам називав віспу «огидною хворобою, що забрала в могилу більше жертв, ніж  усі інші епідемії, ніж порох і війна».

Від віспи не було ліків, але давно була відмічена одна особливість цієї хвороби — людина, яка перехворіла навіть найлегшою її формою, на все життя ставала до неї несприйнятливою. Це підказало спосіб, як протистояти страшному захворюванню. У Китаї вже за 1000 років до нашої ери лікарі вміли прищепити здоровій людині легку форму натуральної віспи і тим самим захищали її від зараження важчою формою. З Китаю цей спосіб поширився по всьому Сходу, а на початку XVIII століття він привернув увагу європейців.

Зазвичай для віспощеплення  вибирали відповідні випадки легкої натуральної віспи і щепили її здоровій людині, так що вона переносила її в безпечній формі. Незважаючи на те, що щеплення в більшості випадків давало гарний ефект, нерідкими були й трагічні результати, коли в прищепленого розвивалася важка форма хвороби зі всіма її наслідками. Тому мало хто вирішувався на щеплення.

Селянка наводить на ідею

Неважко уявити собі, як велика була вдячність сучасників англійському лікарю Едварду Дженнеру, який в кінці XVIII століття відкрив надійний і безпечний спосіб захисту проти цієї страшної хвороби. Суть відкриття Дженнера дуже проста — замість натуральної людської віспи він запропонував щепити людям ту форму віспи, яка зрідка вражала корів і тих людей, які мали справу з молочною худобою. Річ у тім, що хвороба, схожа з віспою, спостерігається в багатьох видів тварин. Причому вже давно було відмічено, що в одних видів вона протікає в дуже легкій формі, а в інших, навпаки, набуває небезпечного характеру.

Один випадок змусив Дженнера зосередитися на цій проблемі. Одного дня, коли юний Дженнер ще вчився у лікаря Даніеля Лідлоува в Соббері, до нього звернулася за порадою бідна селянка. Оглянувши хвору, Дженнер знайшов у неї всі симптоми натуральної віспи і повідомив їй про це. «Віспою я не можу захворіти, — відповіла йому хвора, — у мене вже була коров'яча віспа». Глибока впевненість селянки справила на юного Дженнера сильне враження і навела його на наступне припущення: раз коров'яча віспа при її запобіжній властивості переноситься людиною порівняно легко і майже завжди протікає без смертельного результату, то очевидно, що досить викликати її штучно в людському організмі, щоб назавжди убезпечити її від захворювання справжньою віспою.

Від природи Дженнер  був дуже товариським і не раз  висловлював це припущення колегам. Мало хто розділяв тоді його впевненість, але для самого Дженнера пошук безпечного віспощеплення зробився справою всього його життя. Він завжди мав великий інтерес до хвороб домашніх тварин і, уважно вивчаючи шкірні захворювання корів, помітив, що висипання віспи не завжди однакові у тварин. Виходячи з цього, він зробив припущення, що під спільною назвою віспи можуть ховатися різні хвороби, що мають однакові симптоми. Але лише ті люди, які перехворіли справжньою коров'ячою віспою, стають несприйнятливими до натуральної віспи. Інші ж лише вважають, що вони хворіли на неї. Саме цей незначний відсоток, на думку Дженнера, і складали ті нещасні доярки, які захворювали згодом натуральною віспою. А раз так, значить, коров'яча віспа дійсно повинна оберігати кожну людину, що перехворіла нею, від віспи натуральної.

Безпрецедентний експеримент

Припущення це потребувало  підтвердження, і Дженнер зважився на проведення експерименту. 14 травня 1796 року, коли в околицях його рідного  містечка з'явилася коров'яча віспа, він у присутності лікарів прищепив віспу здоровому 8-річному хлопчикові: зробив два невеликі надрізи на  його руці й вніс до ранок вакцинну отруту, узяту з кисті жінки, яка заразилася віспою від корови при доїнні.

Пустули, відтворені таким чином на руці дитини, мали велику схожість з пустулами від щеплення натуральної людської віспи, але спільний хворобливий стан був ледве помітний. Через 10 днів хлопчик був абсолютно здоровий. 1 липня того ж року Дженнер узяв матерію з пустули людини, хворої натуральною віспою, та інокулював нею прищепленого хлопчика. Минуло три дні, почервоніння на місці щеплення зникло без щонайменшого сліду людської віспи — хлопчик залишився здоровим.

 
Через декілька місяців хлопчикові зробили друге щеплення натуральної віспи, а через 5 років — третє. Результат залишився тим же, хлопчик виявився несприйнятливим до цієї хвороби.

Проте це відкриття не означало перемоги над страшною хворобою. Випадки коров'ячої віспи були дуже рідкісні, іноді від одного спалаху  епідемії до іншої проходило декілька років. Якби довелося чекати кожного  такого випадку, щоб отримати матеріал для запобіжних щеплень, ефективність їхня була б дуже невеликою. Тому дуже важливою була друга серія дослідів, проведена  Дженнером два роки потому.

Восени 1798 року Дженнер прищепив коров'ячу віспу хлопчикові безпосередньо від корови, а потім далі — з людини на людину (всього п'ять генерацій). Спостерігаючи всіх прищеплених, він встановив, що запобіжна сила коров'ячої віспи не змінюється, якщо її щепити від людини, яка перехворіла коров'ячою віспою, іншій людині, і зберігає властивості вакцинної лімфи, взятої безпосередньо від корови. Цим був знайдений спосіб отримання матеріалу для щеплень практично в необмежених кількостях. Кожна людина, якій була щеплена віспа, могла давати свою кров для виготовлення вакцини. Дієвий засіб проти віспи був знайдений.

Щасливий  кінець

У 1798 році Дженнер опублікував  невелику брошуру на 75 сторінок, в  якій описав свої досліди. Далеко не всі й не відразу прийняли ідею щеплень. Декілька років тривали запеклі спори, але дивні успіхи вакцинації переконали навіть найнепримиренніших противників віспощеплення.

Завдяки Едварду Дженнеру натуральна віспа стала першим захворюванням, яке вдалося перемогти людству за допомогою вакцинації. У 1975 році було зареєстровано останнє зараження, а в травні 1980 року ВООЗ оголосила про повну перемогу над віспою на Землі. Тепер вірус натуральної віспи зберігається лише в декількох лабораторіях в світі, що надійно охороняються. Якщо вірус удасться захопити терористам, то наслідки можуть бути жахливі, адже антибіотики на вірус не діють, а щеплення зараз не проводяться (хіба що для військових в окремих країнах після 2001 року).

На долю Дженнера припало  рідкісне щастя — ще за життя його заслуги отримали загальне визнання. У різних країнах ім'я  Дженнера виголошували з вдячністю, він отримав безліч медалей і  почесних дипломів, став членом всіх європейських академій, а декілька індіанських  племен Північної Америки прислали йому почесний пояс. У 1853 році під час відкриття пам'ятника Дженнеру в Лондоні принц Альберт сказав: «Жоден лікар не врятував життя такій значній кількості людей, як цей чоловік».

Джерело: happydoctor

Підписатися:

Social comments Cackle

загрузка...