• Китай окупує Росію і неминуче зламає нинішній світовий порядок

  • Четвер, 6 березня 2008 року
Сьогодні збройні сили Піднебесної (Народно-визвольна армія Китаю, НОАК) будуються відповідно до концепції «стратегічних кордонів і життєвого простору», яка розроблена для обгрунтування і правомочності ведення наступальних бойових дій. Концепція заснована на тій точці зору, що зростання населення і обмеженість ресурсів викликає природні потреби в розширенні простору для забезпечення подальшої економічної діяльності держави і збільшення її «природної сфери існування».

Передбачається, що територіальні і просторові кордони позначають лише межі, в яких держава за допомогою реальної сили може «ефективно захищати свої інтереси». «Стратегічні кордони життєвого простору» повинні переміщатися у міру зростання «комплексної потужності держави» (під нею розуміється сукупність економіки, науки і техніки, внутрішньої політичної стабільності, військової потужності). Концепція має на увазі перенесення бойових дій з прикордонних районів в зони «стратегічних кордонів» або навіть за їх межі, при тому, що причинами військових конфліктів можуть стати складнощі на шляху «забезпечення законних прав та інтересів Китаю в АТР». Довготривала програма будівництва збройних сил КНР складається з трьох етапів. Після закінчення першого (2000 рік) ЗС досягли здатності захистити життєві інтереси Китаю, зокрема шляхом успішного ведення локальних воєн низької і середньої інтенсивності по всьому периметру кордону, а також «ефективно стримувати і тримти у страху потенційних супротивників». На другому етапі (2010 рік) НОАК повинна перетворитися в силу, що «гарантує розширення стратегічних кордонів і життєвого простору». На третьому етапі (2050 рік) повинні бути створені ЗС, здатні «отримати перемогу у війні будь-якого масштабу і тривалості з використанням всіх засобів і способів ведення збройної боротьби».

Хоча вказана концепція не називає безпосередньо напрям, в якому розширюватимуться «стратегічні кордони життєвого простору» Китаю, досить очевидно, що це може бути тільки Росія, в першу чергу її східні регіони, прилеглі до кордонів з КНР, а також Центральна Азія, в першу чергу - Казахстан. Східний Сибір і Далекий Схід РФ володіють гігантською територією і природними ресурсами причому при дуже невеликому населенні, яке швидко скорочується. Схожа ситуація має місце в Казахстані. В Індокитаї (іншому потенційному напрямі китайській експансії) ситуація в усіх відношеннях є прямо протилежною (мало території і ресурсів за високої щільності корінного населення). Індія як напрям експансії, зрозуміло, розглядатися не може із причин географічного (між Китаєм та Індією лежать Гімалаї) і демографічного (населення Індії майже дорівнює китайському за набагато меншої площі території) характеру.

Те, що експансія Піднебесної вестиметься головним чином у напрямі Росії, підтверджується як офіційною пропагандою, що ведеться в цій країні, так і характером військового будівництва. Слід підкреслити, що в Китаї вся повнота влади залишається в руках Комуністичної партії, тому як офіційна пропаганда, так і наукові праці знаходяться під повним контролем партійних органів і відображають виключно офіційну точку зору.

Сьогодні офіційна китайська історіографія розглядає дії Росії стосовно Піднебесної, починаючи з XVII століття виключно як агресію, а всі договори, окрім Нерчинського (він був підписаний 27 серпня 1689 року, згідно з ним російсько-китайський кордон істотно відрізнявся від нинішнього; Китаю за цим договором належали, якщо дотримуватися нинішнього адміністративного поділу РФ, Амурська і частково - Читинська області, Приморський край і південь Хабаровського, Єврейська автономна область), - «нерівноправними» і «несправедливими». Втім, в багатьох джерелах навіть Нерчинський договір вважається поступкою з боку Китаю.

Територіальні претензії Пекіна до Москви вперше були пред'явлені на початку 60-х років ХХ століття. Попри офіційні заяви китайської влади про те, що жодних подібних проблем між РФ і КНР сьогодні немає, зміст пропаганди не міняється, що означає можливість у будь-який момент знову виступити з домаганнями на російські землі і моральну підготовку власного населення до цього моменту.

ПРОБЛЕМИ ЗРОСТАННЯ

Слід підкреслити, що Китай не потрібно представляти як ірраціональний агресивний тоталітарний режим, його політичне керівництво надзвичайно раціональне. Проте перед цією країною стоїть комплекс дуже серйозних проблем.

Багаторічне економічне зростання Китаю, що виводить його на позиції наддержави, по-різному трактується з погляду кінцевої мети. Одні дослідники називають це «наздоганяючим розвитком» (КНР прагне наздогнати передові країни світу за основними економічними показниками), інші вважають це відновленням колишніх позицій (ще на початку XIX століття Китай давав до третини світового ВВП). Але у запаморочливого зростання є третій аспект - це вимушена міра. Китай схожий на «велосипед», якщо не їхати - він впаде.

Економічне зростання КНР - це не тільки питання престижу і зростання впливу країни в світі, це єдиний спосіб добитися підвищення добробуту населення, яке, незважаючи на обмеження народжуваності, продовжує збільшуватися на десятки мільйонів чоловік у рік. Проте подальше економічне зростання робить критичною ситуацію з ресурсами, особливо в умовах стрімкого підвищення цін на нафту.

Ще критичнішою стає екологічна обстановка. Збиток від руйнування навколишнього середовища починає «з'їдати» все більшу частину економічного зростання. Відповідно модель розвитку економіки повинна бути змінена з екстенсивної на інтенсивну, менш ресурсозатратну, більш наукоємну. Проте такий перехід сам собою вимагає вкладення дуже значних коштів. При цьому він неминуче приведе до подальшого збільшення безробіття (вона є природним наслідком підвищення ефективності виробництва) і соціального розшарування.

За три десятиліття реформ виросли доходи всіх верств населення країни, але виросли вкрай нерівномірно. При Мао панувала абсолютна убогість, але в ній були всі рівними, що добре «лягало» на китайський менталітет. Зараз розшарування досягло величезних розмірів, хоча в країні формально зберігається комуністична система. Така ситуація дуже сильно впливає на соціальну стабільність, але зміна моделі зростання може лише посилити її.

Безробіття саме собою породжує ще одну суперечність. У Китаї, за різними даними, від 200 до 300 млн. «зайвих людей». Збереження або тим більше збільшення цієї «армії» надзвичайно небезпечне для внутрішньої ситуації в країні. З іншого боку, величезний надлишок робочої сили робить її вкрай дешевою. У цьому - найважливіша конкурентна перевага Китаю і відповідно одне з найважливіших джерел його феноменального економічного зростання. Якщо знижувати безробіття і підвищувати зарплати, то це автоматично приведе до зростання цін на китайський ширвжиток (від одягу до електроніки). А в цьому випадку сотні мільйонів покупців у всьому світі почнуть набагато уважніше дивитися на якість товару. В результаті доходи від експорту можуть знижуватися, а підприємства в Китаї - закриватися, викидаючи людей на вулицю.

Нарешті, суперечність закладена в демографічній ситуації. З одного боку, відмова від політики «одна сім'я - одна дитина» неможлива, оскільки населення країни вже зараз щонайменше в 1,5 рази перевищує оптимальне з погляду навантаження на природу та інфраструктуру (ситуація посилюється тим, що майже все населення Китаю проживає на половині території країни, інша половина непридатна для життя). З іншої - в найближчій перспективі ця політика породить такі соціальні феномени, як стрімке старіння населення і «дефіцит наречених», наслідки яких свідомо будуть украй неприємними.

Зниження народжуваності автоматично веде до зростання частки немолодого населення, хоча пенсійна система в КНР знаходиться в зачатковому стані. Тому завдяки можливості визначення статі дитини до її народження більшість китайських сімей прагнуть як єдину дитину мати хлопчика - спадкоємця і годувальника в старості. Вже зараз в молодших вікових групах спостерігається дуже сильний перекіс у статевій структурі на користь хлопчиків (не менше 20%). У найближчому майбутньому це приведе до появи в країні до 20 млн. молодих людей, «не забезпечених» нареченими. Через безпрецедентність такої проблеми Китаю навіть немає у кого запозичити способи її вирішення.

РОЗРУБАТИ ГОРДІЇВ ВУЗОЛ?

Мабуть, будь-яка проблема КНР окремо цілком вирішувана. Біда в тому, що вирішення кожної проблеми посилює ще одну або декілька інших. Саме це поєднання «різноспрямованих» проблем з їхнім масштабом робить сам Китай величезною проблемою і викликом для всього людства. Особливо для сусідів.

Експансія з метою захоплення територій і природних ресурсів є для Піднебесної, можливо, єдиним способом розрубати гордіїв вузол вказаних проблем. Про природні напрями цієї експансії вже було сказано вище. Експансія ця, ймовірно, носитиме в першу чергу, економічний і демографічний характер. Газета НОАК «Цзефанцзюнь бао» 3 квітня 1988 року, коментуючи концепцію «стратегічних кордонів життєвого простору», з підкупливою прямотою писала наступне: «Ефективний контроль, здійснюваний протягом тривалого часу над стратегічним районом, який здійснюється за межами географічних кордонів, зрештою приведе до перенесення географічних кордонів».

У цю фразу, напевно, треба вчитатися, щоб оцінити її чудовий сенс. Можна тільки підкреслити, що навіть в країнах, набагато демократичніших, ніж Китай, газета, що є друкарським органом збройних сил, може виражати тільки і виключно офіційну точку зору. Причому за минулі два десятиліття ніхто сказаного не спростував. «Ефективний контроль над стратегічним районом» Сибіру і Далекого Сходу РФ, зрозуміло, можна здійснювати шляхом економічної і демографічної експансії, без будь-якої війни.

Проте не можна виключати і безпосередньої військової агресії. Треба враховувати дуже високу роль НОАК в політичному житті Китаю (головним керівним постом в китайській владній ієрархії вважається не пост генсека ЦК КПК і тим більше не пост голови КНР, а пост голови Центральної військової ради), а також практичну безмежність людських ресурсів. Подальший розвал Збройних сил РФ, про який «НВО» неодноразово писала, може спровокувати Китай на те, щоб «прискорити процес». Або вказані вище проблеми можуть настільки загостритися, що Пекін визнає військовий напад «меншим злом» в порівнянні з внутрішньою катастрофою. Концепції (і військові, і політичні) такої агресії вже написані, про що і йшла мова на початку статті.

Дуже високе безробіття серед молоді і «дефіцит наречених» роблять високі власні втрати під час бойових дій не просто допустимими, але навіть бажаними для військово-політичного керівництва країни. Про військові навчання, що проводяться в Китаї і носять однозначно антиросійську спрямованість, в «НВО» також вже гогворилося (№ 47, 2006, «Третім радіючим бути не вдасться»).

Правда, те, що може виявитися бажаним для влади, свідомо буде украй небажаним для населення. Декілька мільйонів китайців позбудуться своїх єдиних спадкоємців і годувальників у старості. Позбудуться в тому віці, коли завести нову дитину швидше за все вже не можна, зате знести власний уряд ще можна. Питання тут буде в тому, на кого ці люди більше образяться - на тих, хто убив їхніх дітей (тобто на Росію), або на тих, хто відправив їхніх нащадків на смерть (влада КНР). Питання, безумовно, надзвичайно цікаве.

Майбутнє Китаю складається з суцільних питань, на які, мабуть, немає відповідей і в самій цій країні. Безумовно можна сказати лише одне - це не «розсмокчеться». Незалежно від того, як розвиватиметься Китай далі, він неминуче зламає нинішній світовий порядок.

 
Джерело: UA-REPORTER.COM
Підписатися:

Social comments Cackle

загрузка...