The Epoch Times Україна ( Велика Епоха ) - міжнародний інформаційний проект: www.epochtimes.com.ua
Понад 200 років навколо “Слова о полку Ігоревім” тривають диспути щодо його автентичности, ідейно-художньої сутности, мови, національної ідентичності. Словіана нараховує десятки перекладів і переспівів різними мовами світу, сотні монографій, тисячі наукових статей. Певним підсумком можна вважати Енциклопедичний словник М. Г. Булахова, виданий 1989 р. у Мінську, і петербурзьку 5-томну Енциклопедію “Слова” (1995 р.). Однак багато проблем так і залишилися поза увагою науковців. Про це в редакції тижневика “Слово Просвіти” відбулася розмова поета Бориса СПИСАРЕНКА з дослідником “Слова” Борисом ЯЦЕНКОМ, автором декількох монографій і понад 120 наукових розвідок із проблем києво-руської літератури, які публікувалися не лише в Україні, а й у Росії, Словаччині, Великій Британії, США, Індії.
Б. С.: Поширена думка, що у “Слові о полку Ігоревім” відкривати нічого. Що спонукало Вас узятися за цю, сказати б так, “неперспективну” тему? Б. Я.: Немає меж пізнанню. “Слово” невичерпне. Я ніколи не вірив, що князь Ігор був легковажним авантюристом, що у “Слові” йому дана “найнижча оцінка політичних можливостей” (Д. Лихачов), що його було покарано поразкою за сепаратизм. На цю хибну ідею були спрямовані всі навчальні програми, на неї працювали академічні інститути, конференції та семінари. Я взявся за дослідження “Слова” лише через двадцять років після шкільного знайомства з ним. Наприкінці 1960-их років я звернувся до літератури Київської Руси, прочитавши чудову монографію Михайла Брайчевського “Походження Русі”, а потім — “Собор” Олеся Гончара й “Мальви” Романа Іваничука. — Який зв’язок між ними та “Словом”? — Їх об’єднує спільний генетичний код і ментальність українства. Потрапивши в це русло, дослідник попри будь-які обставини залишається об’єктивним і чесним — це найефективніша зброя проти офіційної пропаганди, яка пригнічувала нас фальшивими стереотипами української меншовартости, що нібито протягом усієї історії хтось повинен був опікати нас, — то приєднувати, то возз’єднувати. Необхідно було повернутися до історичних витоків, стати “за обиду сего времени”, як сказано у “Слові”. — Давнє “Слово” мало відповісти на питання нашого часу? — Наприкінці 1190-их років Україна-Русь вирішувала ті ж проблеми державотворення, які стоять перед нами й нині. Та й сам автор “Слова” намагається знайти історичний аналог для утвердження своєї позиції, згадує про Троянь — слов’янську державу на Дніпрі з ІV ст. н. д. У другій половині ХІІ ст., особливо за князювання Святослава Всеволодовича (1176—1194), Руська земля настільки зміцніла, що зуміла дати відсіч усім ворогам. Ось про єдність цієї Руської землі, яка ніколи не переносила своєї назви на завойовані території, і дбає автор “Слова”. Однак ідея єдности Руси була штучно перенесена на всю імперію Володимира Великого. Й оскільки наприкінці ХII cт. відтворення єдности імперії було нереальним, то й автора “Слова” мали в XIX—XX ст. за фантазера й ретрограда. М. Грушевський, наприклад, вважав ідею єдности в поемі “гальванізованням старого”, “шуканням пережитого”. Проте офіціозна пропаганда в царські й радянські часи стверджувала, що та ідея була нібито реалізована в Російській імперії і в Радянському Союзі. — Яким чином позиція автора “Слова” могла трансформуватися в російську великодержавну ідею? — Ідея була привнесена іззовні і застосована до “Слова”. Інтерпретатори переосмислювали текст поеми, намагаючись представити Владимиро-Суздальське князівство як правонаступника Київської Руси. Стверджували, що: Київ підупав і вже не міг бути центром єднання і консолідації руських земель (у “Слові” ж — “дзвенить слава в Києві”); Святослав Всеволодович був нібито найслабшим князем, і його “золоте слово” в поемі обмежується лише сльозами (у “Слові” ж він — “Грізний Великий Київський”); новим центром Руси став нібито Владимир-Суздальський (для автора “Слова” — це далеке периферійне місто); нібито автор кличе Всеволода захистити Київ (у “Слові” йдеться про Переяслав, отчину Мономаховичів) і т. ін. Таких переосмислень десятки. Прикро, що й М. Брайчевський назвав “Слово” твором “антилицарським”, “антигероїчним”. А на цьому тлі звеличується постать Всеволода Суздальського, сина Юрія Долгорукого. — Однак Всеволод Юрійович справді названий у “Слові” великим… — Ще з середини XII ст. великими були і чернігівський, і рязанський князі. Всеволод назвався “великим” десь на початку 1180-их років. Не виключено, що саме про це мовить автор “Слова”: “І почали князі про малеє “се великеє” мовити, а самі на себе крамолу кувати”. Що ж до інших характеристик, нібито Всеволод Суздальський може “Волгу веслами розкропити, а Дін шоломами вилляти”, то вони натякають на невдалі походи суздальців на волзьких болгар 1182—1183 рр. і на донських половців 1198 р. Петербурзькі дослідники Н. Демкова й О. Панченко відзначили, що звернення Святослава Київського до Всеволода Юрійовича написане в стилі “народної сміхової культури” ХII ст. — Отже, у “Слові” йдеться про єдність Руси, колишньої метрополії, і про Київ як об’єднуючий центр. Але як вкладається в цю схему сепаратний похід Ігоря і його поразка? Хіба князь Ігор не порушив цієї єдности? — Ігор і Всеволод Святославовичі справді “олжу розбудили, котру приспав було отець їхній Святослав, Грізний Великий Київський”. Але цей факт не може бути звинуваченням проти них. М. Грушевський, коментуючи слова князя Ігоря, — “Ліпше ж бо потятим бути, аніж полоненим бути”, — писав 1923 р., що, з погляду князя, краще загинути в бою, ніж бути захопленим удома при несподіваному ворожому нападі. Цим пояснюється і сонячне затемнення у “Слові”, яке свідчило, що на Русь насувалося велике нещастя, а тому похід Ігоря був неминучим. — І все-таки сіверські князі розбудили “олжу”. — У 1966 р. Б. Рибаков, досліджуючи літописи, запримітив, що в ХII ст. у Києва були два напрямки боротьби — Половецький степ і Владимиро-Суздальське князівство, яке спрямовувало всі свої військові сили на підкорення Києва: Юрій Долгорукий разом із сином Глібом і половцями приходив на Русь дванадцять разів. Цю ж політику продовжували вести й Андрій та Всеволод Юрійовичі. Нова агресія проти Руси розпочалася в 1184 р., за рік до походу Ігоря: Володимир Переяславський пограбував сіверські міста. Святослав Київський не зважив на вимогу князів Олеговичів покарати Володимира, а натомість запросив переяславців до літнього походу 1184 року, тим самим відколовши Володимира від антируської коаліції. Похід був успішним, але “олжа” була приспана лише на короткий час: князь Ігор мусив помститися за руйнування своїх міст. Весною 1185 р. Ігор пограбував місто Глібів у Переяславській землі, а потім через вали-шоломені пішов у Половецький степ. У цей час Святослав підстраховував Ігоря в Корачеві на кордоні з Суздалем, а Ярослав стояв у Чернігові й пильнував з боку Переяслава. Князі Олеговичі були як ніколи згуртовані. І хоч Ігор, зустрівшись з об’єднаними половецькими силами, зазнав поразки, все ж Сіверщина була включена в систему оборони Руської землі, яка замкнулася у своїх етнічних кордонах. Отож розмежування між Руссю і Хинoвою (майбутньою Московією) сталося ще наприкінці XII ст., задовго до нашестя татар. Похід Ігоря мав доленосне значення для всієї України-Руси. — Але між походом 1185 року і написанням “Слова” 1198 року пройшло понад тринадцять літ. Що змусило автора повернутися до цієї теми і прославити князів, які зазнали поразки? — Поразки бувають різні. Французи пам’ятають і оспівали подвиг Роланда. Українці не забудуть героїв Крут і Базару, героїв Красного поля, що під Хустом. Виступаючи перед учителями, я прошу їх на уроках акцентувати увагу на думці, що князь Ігор вийшов у похід за землю Руську. Тривалий час князь Ігор, як і його батько Святослав Олегович, був васалом суздальських князів. А в 1185 р. порвав із цією залежністю. Усі руські князі об’єдналися. Однак 1196 року Рюрик Київський передав Переяслав Руський Всеволоду Суздальському, і спокій у Русі було порушено. Половці — союзники Суздаля-Хинoви — спустошували Руську землю. У 1196—1197 рр. Роман Волинський, зваживши на бездарність Рюрика, запропонував обрати великого київського князя з числа шести руських князів — володимиро-волинського, чернігівського, галицького, смоленського, полоцького і рязанського. А 1198 року великим чернігівським князем став Ігор Святославович. Саме він, на думку автора “Слова”, і міг врятувати Русь від руйнації та безчестя. (Див. СП, 2004, № 37). — Відомо, що Інститут літератури НАН України й Товариство “Просвіта” задекларували підготовку Енциклопедії або Енциклопедичного словника “Слова о полку Ігоревім”. Чим ця публікація відрізнятиметься від уже існуючих видань? — У мінському та петербурзькому універсальних виданнях українському матеріалові відведено мало місця. До авторського колективу петербурзької Енциклопедії було запрошено лише чотирьох науковців з України — С. С. Воїнова, М. Ф. Котляра, С. П. Пінчука, Б. І. Яценка. У ній відсутні статті-персоналії про близько 140 українських дослідників, поетів-перекладачів, художників, скульпторів, інших діячів культури, які розробляли тематику “Слова”. У 5-томній “Энциклопедии” немає навіть статті про автентичність “Слова”. Вимагають серйозного перегляду й уточнення ключові проблеми, які недостатньо або тенденційно висвітлено в цих академічних виданнях, зокрема такі, як: національна ідентичність “Слова”, історія його відкриття, історія першого видання “Слова”, історичні джерела та історичні обставини, які передували написанню твору. Серйозного опрацювання вимагає й зовсім нова тема: “Слово о полку Ігоревім” у контексті державотворення України-Руси наприкінці ХII століття. — А як вирішується зараз питання про національну приналежність “Слова”? Зі школи нам відомо, що це — “памятник трёх братских народов”. — Стара формула відійшла в небуття. У санкт-петербурзькій “Энциклопедии” ця пам’ятка представлена “в ряду национальных шедевров” Росії, які прирівнюються до творчості О. С. Пушкіна. Однак ще М. Максимович незаперечно довів, що автор “Слова” — руський (староукраїнський) народ. Його підтримав В. Г. Белінський, який писав: “Это произведение явно современное воспетому в нём событию и носит на себе отпечаток поэтического и человеческого духа Южной Руси (тобто України — Б. Я.), ещё не знавшей варварского ярма татарщины, чуждой грубости и дикости Северной Руси”. Цієї позиції дотримувалися майже всі дослідники протягом XIX століття. Але вже М. Грушевський писав, що дехто з російських учених відверто зізнався йому про свій намір привласнити “Слово”, тобто “тим чи іншим способом вирвати з українських рук”. Ці потуги продовжуються й нині. Відсутність чіткої національної ідентифікації “Слова” викликає нову хвилю скептицизму щодо автентичности. Професори Гарвардського університету (США) Е. Кінан і Дж. Грабович схильні вважати, що “Слово” написане в 1790-их роках чеським славістом Й. Добровським. І ні росіяни, ні українці не мають, мовляв, ніяких прав на цю пам’ятку. Така позиція гуртує своїх прихильників і в Україні. Отож українські вчені повинні рішуче стати на захист “Слова”, зайняти у словознавстві провідні позиції. — Наприкінці XX ст. з’явилися матеріали, які по-іншому висвітлюють історію відкриття “Слова”. Про що йдеться? — Традиційно вважається, що першовідкривачем “Слова” був О. І. Мусін-Пушкін, який нібито придбав рукописний збірник зі “Словом” в архімандрита Спасо-Ярославського монастиря Іоїля Биковського. Згодом Л. Дмитрієв і Г. Мойсеєва незаперечно довели, що той збірник лише числився за монастирем і був переданий Мусіну-Пушкіну разом з іншими ростовськими хронографами в 1792 р. архієпископом Арсенієм Верещагіним. Тобто, Биковський був тут сторонньою людиною. Але той рукопис “Слова” був відомий в Україні за сто років до Мусіна-Пушкіна! Його використав Дмитро Туптало у своїй книзі “Руно орошенное”, яка вперше з’явилася 1680 року в Новгороді-Сіверському. А в 1708 р. Д. Туптало, тоді вже митрополит Ростовський, подарував збірник зі “Словом” Спасо-Преображенському монастирю в Ярославлі. Про це я писав 1996 р. в журналі “Русская литература” й у монографії “Слово о полку Ігоревім” та його доба”. Все це повинно знайти відображення в Українській Енциклопедії “Слова”. — Як українські вчені можуть долучитися до підготовки цього видання? — Нещодавно Товариство “Просвіта” надіслало в усі обласні організації розроблену мною Концепцію та Алфавітний Реєстр Енциклопедії. Кожен може взяти участь у виданні. Я написав близько вісімдесяти статей. Чекатимемо ґрунтовних, кваліфіковано написаних матеріалів, особливо з університетів та академічних інститутів. Тоді сформуємо авторський колектив. — Уже були дзвінки з областей. Люди почали працювати. Отож побажаємо нам усім успіху в цій важливій справі. Дякую за розмову.
Джерело інформації: http://slovo.prosvita.com.ua
Коментарів (18)
Додавання коментарю
Будь ласка, дотримуйтеся теми статті! Особиста переписка, ненормативна лексика та образи будуть вилучені. Адміністрація сайту залишає за собою право вилучати будь які коментарі, що не відповідають інтересам та іміджу Великої Епохи. Не використовуйте коментарі для розкручування Інтернет ресурсів та будь якої реклами. Такий матеріал буде видалено.
Коментарів (18)
2005-2008 © The Epoch Times Україна ( Велика Епоха )