Косовські наслідки

Сьогодні мало хто пам’ятає, що війна в Югославії почалася не з Боснії і не з Хорватії, а з Косово. Ланцюг подій, що призвів до бійні в Сребрениці і до бомбардувань Белграда, бере свій початок саме там, наприкінці 1980-х років, коли сербський лідер Слободан Мілошевич розпочав репресії проти напівнезалежної переважно албанської „автономної провінції” в складі Сербії. Кульмінацією став 1990 рік, коли Мілошевич скасував автономію краю, ввів туди нові поліцейські сили, закрив албанські газети, звільнив університетських викладачів – все це спровокувало економічний і політичний хаос.

Мілошевич прагнув відновити сербське й православне панування в Косово. Саме там відбувалася історична битва сербів із османами в 1389 році (серби були переможені), а в краю до цього часу живе значна сербська меншина. Чим же закінчилися його зусилля? Цього тижня, майже 20 років потому, Косово – албанське і здебільшого мусульманське – проголосило незалежність від Сербії. Можна гадати, що сербам у новій країні будуть не раді, а православні церкви не вдасться вберегти від вандалізму. Важко знайти більш яскраву ілюстрацію тому, що називається „непередбаченими наслідками”.

Бачачи, як в суботу ввечері на вулицях Пріштіни радів натовп, я подумала, що це стане ще більш наочним прикладом для держав, які намагаються пригноблювати своїх сусідів. Мілошевич проголошував ціль звеличування Сербії (була в нього й інша задача, про яку відкрито не казали: зберегти владну структуру комуністичної епохи – але зараз не про це). Активно підтримуючи сербський націоналізм, він допоміг сербським меншинам по всій Югославії створити збройні формування. У відповідь на це почали з’являтися інші міні-армії – хорватські, боснійські, албанські та інші – які воювали один проти одного в ході жорстоких локальних конфліктів.

Мені можна небезпідставно дорікнути в спрощеному підході до хронології, але я думаю, що буде коректно сказати: в результаті цих дій – дискримінації, етнічних чисток, війн – Сербія дійшла до катастрофи. Економіка розвалилася, серби вже не грають головної ролі на території колишньої Югославії, а столиця країни Белград зазнала бомбардувань. Тепер, схоже, розпадається сама Сербія – низка європейських держав і США визнали незалежність Косово, хоча 20 років тому цього могло й не відбутись. Супернаціоналіст Мілошевич, який прагнув стати лідером відродженої, могутньої та успішної Сербії, нашкодив їй більше, ніж будь-якій іншій державі.

Про цей урок слід пам’ятати в найближчі місяці, коли інші утворення в Європі – а можливо, й у всьому світі – спробують використати Косово як прецедент. Якщо албанці домоглися незалежності від Сербії, очевидно, що абхазам і осетинам захочеться відділитися від Грузії. Баскам і каталонцям теж буде незрозуміло, чому не можна вийти зі складу Іспанії. А що станеться на Кіпрі, взагалі ніхто не знає.

До деяких подібних конфліктів причетні більш великі сусіди, зацікавлені в розділенні, так само, як Сербія, що підтримувала етнічних сербів у Боснії або Хорватії. Особливо примітними є й відомі зловісні натяки Росії з приводу грузинських сепаратистів. Логіка в діях Москви прослідковується чітко. Чудовий спосіб помститися грузинам, з якими стільки проблем і які так люблять НАТО, – підтримати етнічні меншини й спровокувати громадянську війну в Грузії. Кращого моменту не знайти. Тепер, коли підходить до завершення президентство Буша, хіба для когось Абхазія залишається головним питанням? Невже хтось пам’ятає про Південну Осетію зараз, у час найбільш захоплюючої президентської кампанії в США за останні десятиріччя?

Якщо Абхазія та Південна Осетія проголосять незалежність і це призведе до громадянської війни в Грузії, то на кордоні Росії з’явиться кризова держава. А, як ми знаємо на прикладі Югославії, Близького Сходу та Африки, етнічні й релігійні війни нерідко перекидаються на сусідні країни. Можливо, хаос у Грузії в короткостроковій перспективі й зіграє на руку невеликій групці путінців, які у відчаї прагнуть посилити конфлікт, насолити Заходу й утриматися при владі (колись такі самі цілі ставив Мілошевич). Однак очевидно, що в довгостроковій перспективі це виявиться невигідним для Росії.

Політика, яку Росія в найближчі тижні буде вести щодо можливих сепаратистів, розповість дуже багато про менталітет правлячого клану країни. Якщо мешканці Кремля стурбовані майбутнім своїх співвітчизників, то вони змовчать і будуть намагатися заспокоїти оточуючих. Якщо ні – що ж, сподіваюсь, вони не забудуть, що небезпека непередбачених наслідків поширюється й на них самих.


Джерело: ІnoPressa.ru