Мій Беслан

Фото: KAZBEK BASAYEV/AFP/Getty Images

Читайте також:

Це була ще не катастрофа, хоча захоплення школи – це не захоплення театру і навіть лікарні. Ще була надія, що все закінчиться, хоч би як у Будьонновську, що люди виживуть.

...Особливо легко себе в цьому переконати, коли ти перебуваєш за тисячі кілометрів від Батьківщини, коли навколо немає телевізорів і постійних випусків новин.

Коли на тебе валяться нові тонни свіжих вражень. Я майже забув про захоплення заручників. Та і звикли ми вже тоді до чогось такого.

...Був ранній ранок 4 вересня. Я вивантажився з машини з камбоджійськими номерами, яка розвалювалася на ходу і яка довезла мене до самого Чайнатауну Куала-Лумпура. І, похитуючись спросоння, йшов снідати в знайомий індійський ресторанчик.

Мені впала в очі перша сторінка місцевої газети, пачки яких продавець розкладав прямо на тротуарі. Я навіть не сів – майже звалився поряд із ним – механічно узяв газету і почав читати.

Це популярна куала-лумпурськая газета виходить англійською мовою і друкується на кольоровому папері. Пам'ятаю там яскраві, кричущо яскраві фарби, які завжди фарбували мені пальці (я читав цю газету щодня – її свіжий випуск завжди лежав у нашому гестхаузі).

...Перегортаючи чергову сторінку, я відпустив ліву руку від газети. Кінчики пальців були забруднені яскраво-яскраво-червоною фарбою, немов я торкнувся калюжі свіжої крові. Загалом, в основному кров і була на фотографіях, що займали всю першу смугу газети.

Я не пам'ятаю, скільки от так сидів і тупо перегортав газету. Пам'ятаю, через деякий час продавець опустився поряд із мною навпочіпки. Напевно, він все зрозумів із мого обличчя. Тихо запитав: "Russian?" Я кивнув. Говорити я не міг. Він якийсь час мовчки посидів поряд. Найбільш правильне рішення. Що тут скажеш.

Потім ще кілька днів більшість зустрічних бекпекерів, дізнавшись про мою національність, злегка бліднули і, опустивши очі, бурмотіли співчуття. Я також, опустивши очі, кивав у відповідь. З телевізора, встановленого прямо на вулиці, на краю найстародавніших на землі джунглів національного парку Таман Негара я бачив тисячі свічок, запалених в Римі на згадку про загиблих дітей, бачив "марші туги" у Парижі і в Мадриді.

І все-таки я жив. Лазив по джунглях, плавав по тропічних річках, ганявся з фотоапаратом за зміями. І мені здається, це був кращий вихід, краща відповідь терору. Адже його мета – залякати, вибити з колії, позбавити упевненості в завтрашньому дні всіх без винятку, навіть тих, хто не втратив рідних і близьких.

І це дуже легко. Легко почати підозріло оглядати сусідів у метро. Легко припинити літати літаками. Легко почати проводити знак рівності між терористами і цілими народами або расами. Легко через купку божевільних піти війною на іншу державу. Легко зробити з частини своєї країни резервацію і закривати очі на все, що там твориться, виходячи з принципу "лише б не було війни".

Це легко. Але від цього треба утриматися. Люди в більшості своїй добрі. Незалежно від раси, етносу й громадянства. Може я такий упевнений, тому що багато подорожував автостопом, і мені буквально на кожному розі допомагали абсолютно незнайомі люди: підвозили, давали дах і їжу, допомагали порадою – і при цьому нічого не вимагали натомість.

Є, звичайно, відхилення, є виродки, здатні захопити дітей в заручники. Але їх мало, їх дуже мало. Але якщо піддатися страху, цьому почуттю незахищеності, яке роз’єднує, невпевненості в своєму ближньому, якщо і долі захоплено ділити світ на "наших" і "не наших", "своїх" і "чужих", "місцевих" і "немісцевих” – тоді їх поступово ставатиме все більше й більше.

Отже, треба жити. Жити, але пам'ятати. Пам'ятати, причому пам'ятати завжди, а не тільки в роковини. Знімати фільми, встановлювати монументи. Пам'ятати загиблих, а не шукати винних.

Чомусь увесь світ пам'ятає про 11 вересня, дату, що вже стала знаковою. Це день світлої пам'яті про загиблих. При цьому мало хто з москвичів назве дату Дубровки, вибухів будинків у 1999-му, вибуху на Автозаводській – зате кожен висуне свою версію того, "хто винен", детально обговорить, чи висадила будинки ФСБ, і чи винна влада в смерті людей у "Норд-Ості". Відповідайте на відвічні російські питання простіше.

"Хто винен?" – Уже неважливо. Усі винні, якщо це трапилося.
"Що робити?" – Пам'ятати. Їх було 333. 3-го числа.

Отже, треба пам'ятати. Пам'ятати, але жити. Не піддаватися страху. Жити. Адже вони цього так хотіли.

Написати перший коментар

Додавання коментарю
Будь ласка, дотримуйтеся теми статті! Особиста переписка, ненормативна лексика та образи будуть вилучені. Адміністрація сайту залишає за собою право вилучати будь які коментарі, що не відповідають інтересам та іміджу Великої Епохи. Не використовуйте коментарі для розкручування Інтернет ресурсів та будь якої реклами. Такий матеріал буде видалено.
Ім я:
BBCode:
Коментар:
Код:*

Powered by AkoComment Tweaked Special Edition